З перших днів великої війни вчитель історії Балтського ліцею №3 та виховник осередку скаутів «Пласт – Балта» пішов добровольцем до військкомату і сказав, що хоче стати до лав Збройних сил України. Він потрапив до роти охорони, потім до Одеського навчального центру і до 110-ї механізованої бригади. Так вчитель став воїном.
Потім був Донецький напрямок, а там – пекельний бій і полон.
– Під Авдіївкою, біля села Веселого, де ми тримали оборону, 22 березня 2023 року було зовсім невесело. Ми з побратимом Дмитром Медзяновським («Одеське життя» розповідало про воїна Дмитра Медзяновського в №7 від 12 лютого. – Прим. ред.) були на одній із найгарячіших ділянок фронту. Після повернення з позиції мали їхати у відпустку додому, – каже Володимир.
Ворог гатив щільним артилерійським вогнем по наших позиціях. Їхні дрони і танки кошмарили постійно. А 26 березня ворог розпочав штурм. І навіть коли на допомогу прийшли хлопці, нашим бійцям не вдалося вистояти. Противник відтіснив їх у бліндажі, де зав’язався жорстокий бій. У наших – двоє загиблих, троє поранених, серед яких і Володимир Жиленко.
У Володимира було тяжке поранення руки, відкрилась кровотеча.
– Нас брав батальйон «Восток». Його солдати над нами не знущались. Мене конвоював той, якого я поранив у голову. І він під час розмови навіть не приховував, що задоволений, що отримав поранення, та сподівався на евакуацію. Серед ворожих солдатів був виходець з України. Він запропонував зробити відео, пославшись на те, що вони зацікавлені в обмінному фонді. Мовляв, нехай ваші рідні побачать, що ви живі, – згадує Володимир.
Про те, що він живий і в полоні, рідні Володимира Жиленка дізнались саме із цього відео. А далі довгих 800 днів надії й очікування. Не було зв’язку, не було жодної звісточки від сина, чоловіка і батька. Дізнавались про полонених від таких самих полонених, які повертались додому.
Також тримали зв’язок зі службою реінтеграції і Службою безпеки України, які працюють над визволенням військовополонених та передають близьким, в яких місцях знаходяться їхні рідні, скільки їх і як Україна повертає їх додому. Також брали участь у мирних акціях на підтримку військовополонених та зниклих безвісти.
А в цей час Володимир перебував у донецькому госпіталі. Потім – колонія для військовополонених на Донеччині та табір в Оренбурзькій області.
– У шпиталі мені надали медичну допомогу та одягли апарат на руку, на якій у мене тризуб. Це татуювання я зробив 2014 року, – розповідає Володимир. – Напевне, через моє поранення та каліцтво мене не залучали до надмірної фізичної праці. У полон потрапив, то важив 95 кілограмів, а приїхав додому – 63. Судіть самі, як нас годували.
Що з його товаришами, Володимир не знав, адже військовополонені були розкидані по різних таборах. А про свого побратима і земляка Дмитра Медзяновського випадково дізнався від хлопця, який займався списками військовополонених. На той час Дмитро був у Горлівці. А згодом він почув, що Дмитро ішов на обмін і вже вдома.
– Ми раділи за кожного і кожен з нас надіявся на обмін і чекав його. Були раді бодай якій інформації. Хай би всі скоріше повернулися додому.
Володимир розповідає, що 8 червня, ввечері, їх забрали. Потім дали підписати документи і наказали переодягтися у чистий одяг.
– Тоді ми зрозуміли, що, напевне, буде обмін. Нам зав’язали очі й руки, щоб ми не могли орієнтуватися у просторі і щоб вони могли нас контролювати. А коли нам розв’язали руки і відкрили очі, я побачив білоруські номери на автобусах і зрозумів, що ми в Білорусії. Це було місто Гомель. А звідси рукою подати до України.
Хлопців, котрі поверталися із полону, везли автобусами додому. І впродовж всього шляху на території України їх вітали міста і села. Люди виходили з прапорами, з їжею та квітами.
– Такої теплої зустрічі ми не очікували. Знаєте, було дуже щемно, – зізнається Володимир.
І хоч воїн вже на українській землі, мала батьківщина ще й досі чекає на свого сина. Чекають колеги й учні, друзі й добрі знайомі, чекає вся Балтська громада. Коли прийде жадана зустріч, залежить від завершення реабілітації, яка передбачає ще складну операцію на руці.
Найніжніші почуття любові до батьків, до дружини Аліни і своїх донечок Володимир проніс крізь полон, крізь біль і муки. Саме ця любов давала сили, віру і надію. І після повернення в Україну він відновив свою сторінку у Фейсбуці поетичним зверненням до своїх донечок. Адже заради їх майбутнього він пішов боронити рідну землю.
Я навіть не знаю, що більше в ціні:
Квітуча весна чи гарячеє літо.
Обирать не прийдеться, напевно, мені:
Обидві пори принесли мені діток.
Знав і раніше, та вже на війні
Зрозумів, як безцінний той спадок,
Що з Божої ласки дістався мені, –
Майбутнє Вкраїни всміхнеться мені,
– Я бачу дерева, я бачу траву, я бачу сонце і навіть бур’яни, і я щасливий, – сказав під кінець нашої розмови герой.
І я не стримала сліз, уявляючи, крізь яке пекло йому довелось пройти.
– Не плачте. Не хочу, щоб хтось засмучувався, коли я щасливий. Мої дівчатка повиростали, дружина стала сильною жінкою, батьки – живі-здорові. Знаєте, повернення додому – це було для мене найкраще і найболючіше дежавю. Адже щодня у полоні я уявляв своє повернення в Україну. І сьогодні чекаю повернення всіх полонених і зниклих безвісти додому. І вони там чекають. Вірю. Кожен дочекається світлої години. Бо ми боремось за свободу.
Ще один воїн повернувся додому, вписуючи героїчні сторінки боротьби українського народу за волю в історію України. Воїн, який мріє про мирне життя і продовження місії вчителя.
До великої війни Володимир Жиленко був не тільки вчителем історії, а й виховником та виконував обов’язки керівника Балтського осередку «Пласт», який належить до Національної скаутської організації України «Пласт».
Основним напрямом діяльності пластового осередку була і залишається виховна робота. У гуртках та куренях вихованці здобувають знання з туризму, спорту, надання першої медичної допомоги, військової справи та інше.
Також пластуни беруть участь у благодійних акціях, зборах коштів для допомоги армії та інших соціальних проєктах.
