Іван Любиш-Кірдей — фотограф, оператор, воєнний кореспондент Reuters, цьогорічний лауреат Премії імені Георгія Ґонґадзе. Один із тих, хто документує війну, не ховаючись за об’єктивом, а стоячи на передовій.

У 2015-му він отримав Deutscher Kamerapreis за телефільм «Втеча з Іловайська». У 2024-му на День незалежності — був важко поранений під час обстрілу Краматорська. Пробув у комі понад місяць. Лікарі не давали шансів. Але трапилось диво — аудіозапис з голосом його доньки викликав зміни на осцилограмі. Іван повернувся.

Він не пам’ятає більшість людей, з якими спілкувався, товаришував, працював. Не пам’ятає, що був в Іловайську, і дізнався про це з Інтернету. Але точно знає, як знімати відео, як монтувати кадри, як тримати камеру. Пальці не слухаються, але руки самі пам’ятають нотну грамоту, баян, акордеон, піаніно.

Пам’ять повертається фрагментами. Але сила — тримається цілком. Неймовірна, вперта, людська сила. Він жартує, грає, знімає, живе…

Під час нашої розмови Іван Любиш-Кірдей згадує, як у російських Telegram-каналах його вже «ліквідували», а він тим часом — повертався з коми до життя.

Ми говорили про другий шанс, велику щоденну працю над тілом і пам’яттю, про виступи з Сергієм Жаданом, пісні під баян із Зібровим та Скрипкою, та про плани повернення до зйомок.

Коли Володимир Зеленський місяць тому вручав Іванові орден «За заслуги» ІІ ступеня (це вже другий орден на рахунку військкора — авт.), він сказав:

— Володимире Олександровичу, давайте так: коли Ви вручатимете мені третю нагороду — я вже буду без ціпка, і це буде нагорода за найкращі кадри розбомбленої москви.

— Домовилися, — відповів Президент.

Іван Любиш-Кірдей народився у невеликому селі Томашгород на Рівненщині. Коли хлопчику було два роки, родина перебралася у смт Рокитне-Волинське. Його дитинство минуло там, де вікна виходять у сад, а запах свіжого хліба змішується з шелестом книжок на маминому столі. Його навколишній світ був простим і справжнім — саме такий світ і виховує в людях щирість і стійкість.

Родина Івана — інтелігентна. Мама, Марія Василівна, — вчителька української мови та літератури, тато — колишній викладач політології в медичному училищі. Зараз він господарює вдома. Мамі — 70, але вона досі на роботі.

«Каже мені: «Ваня, що я буду на тій пенсії робити?» От у кого в мене гени, ” — усміхається мій співрозмовник.

З дитинства в ньому було багато всього: цікавості, допитливості, любові до ритму й тональності, до структури. Зі школи пам’ятає не лише шкільні коридори, а й музичну школу — в найменших деталях.

«Я пам’ятаю свою вчительку — Терещук Ольгу Василівну. Вона вчила мене грі на баяні. Вона жила у сусідньому будинку. Я пам’ятаю, де знаходився клас, у якому ми займались. Пальці не слухаються, але руки все одно пам’ятають. Я іноді сам із себе сміюся — ну точно симулянт: не пам’ятати весілля, а нотну грамоту пам’ятати», — констатує мій співбесідник.

Після школи Іван вступив на факультет журналістики. Спершу хотів писати, але одного разу побачив, як працює камера — і це стало поворотним моментом.

«Я подивився, як знімають — і захопився. Учився на телевізійну журналістику. Пам’ятаю, як одна викладачка мені сказала: «Ти йди на оператора, а журналістом ти і так станеш», — згадує Іван.

Разом із відео з’явилася і фотографія — ще один напрям, у якому хлопець швидко набрався досвіду. Уже у 2013-му він висвітлював події Революції Гідності. Знімав людей, дим, надію. За об’єктивом він бачив те, що не завжди бачила країна: погляд матері, що шукає сина, очі пораненого медика, прапор у руках студента на барикаді.

У складі знімальної групи їздив фіксувати події окупації Криму. Після анексії Криму — Донеччина. У серпні 2014 року разом із журналістами Максом Левіним, Георгієм Тихим та Маркіяном Лисейком Іван опинився в Іловайському котлі.

Про той досвід, майже смертельний, він нині пам’ятає тільки фрагменти — депо, де вони спали в локомотиві, підвал і тепло від військового, на ім’я Тарас, який приніс їм ковдру. Саме про цього Тараса, загиблого Героя, йому вже після поранення нагадала дружина. Решту фрагментів свого репортерського життя Іван нині збирає, як уламки плівки.

Втім, камера в руках ніколи не була для нього лише інструментом. Це — продовження його бачення, його присутності. Його фільм «Кривава війна в Україні — Втеча з Іловайська» отримав визнання в Європі: був номінований на найкращий телевізійний документальний фільм на фестивалі в Монте-Карло, а в 2015-ому році приніс Іванові престижну німецьку нагороду Deutscher Kamerapreis.

«Я не пам’ятаю, що був в Іловайську — дізнався про це з Інтернету, розповідей. Але пам’ятаю, як тримати камеру. Пам’ятаю, як монтувати. Adobe Premiere я не забув — кажу колегам, що це якась магія мозку, — дивується Іван. — А ще пам’ятаю військового Тараса, який приніс нам ковдру у підвал, аби ми геть не замерзли, танки… Тобто якісь такі невеликі фрагменти. Про решту розповідає дружина Марія. Є, на щастя, і в Інтернеті інформація».

Після Іловайська були Авдіївка, Покровськ, Краматорськ. Іван знову й знову опинявся в найгарячіших точках, з камерою в руках. У серпні 2024-го — Покровськ, де тривав масовий обстріл під час російського наступу. Іван працював у складі команди Reuters, документуючи евакуацію цивільних.

Його останній репортаж вийшов 22 серпня. А вже вночі 24 серпня, коли журналісти повернулись у готель «Сапфір» у Краматорську, сталася трагедія. Російська армія вдарила по будівлі високоточною балістичною ракетою «Іскандер-М». Унаслідок атаки загинув радник з безпеки Reuters Райан Еванс. Івана у важкому стані доставили до лікарні.

«Я був у комі понад місяць. Лікарі казали моїм, що шанси мізерні. Казали: вірити в краще, але готуватись до гіршого», — згадує він.

Іван не знав, що його вже «ліквідували» — в російських телеграм-каналах зʼявилися пости про «успішну нейтралізацію сподвижника Євромайдану». Проте він вижив.

«Мене врятував голос доньки. Дружина записала аудіо за порадою лікарів і давала мені слухати, коли я лежав у комі. І в мене на моніторах почали зʼявлятись зміни. Ми й зараз говоримо доні: „Дитино, ти врятувала тата“. І вона цим дуже пишається».

Рік по тому після поранення Іван Любиш-Кірдей продовжує збирати своє життя — по фрагментах, зі слів інших людей. Те, що колись було буденним — робота, вулиці міста, родина — тепер розгортається перед ним, як чужий фільм. Частину подій він пригадує туманно, частину — зовсім не пам’ятає.

Після важкого поранення Іван утратив багато спогадів — з пам’яті зникли десятки важливих моментів. Навіть день власного весілля.

«Ми просто розписалися в РАЦСі. Без весілля. І потім кожен пішов на роботу. Я не памʼятаю того дня взагалі. Це вже дружина мені потім розповіла», — говорить Іван.

Втім, є спогад, який, попри все, зберігся — народження доньки.

«У нас були партнерські пологи, якщо вірити дружині, — усміхається співрозмовник. — Зрештою, їй зробили кесарів розтин. І коли донечку дістали, її поклали мені на груди. Цей момент я добре памʼятаю. Він — дуже ясний».

Іван згадує ще один епізод, який чомусь також залишився в пам’яті — коротку розмову з медсестрою, яка принесла йому доньку.

«Вона сказала, що не має своїх дітей, але дуже хоче. А я їй відповів: „Я започаткував цю естафету — наступна дитинка буде ваша“».

Це одна з небагатьох ниточок пам’яті, яка вціліла після травми. Але — найважливіша.

Жити без спогадів — виснажливо. Але замість того, щоби насильно витягувати з глибини пам’яті минуле, Іван фокусується на сьогоденні — і щодня тренується, відновлює тіло, працює над координацією та моторикою. Реабілітологи кажуть йому: не квапся, дай собі час.

«Я проходжу реабілітацію в центрі Tytanovi. Це чудові фахівці і дуже добрі люди. Лікарі кажуть: фізичне — тренуй, мозок — або згадає, або ні. І я працюю щодня по 5-6 годин. Кажу: я вже втомився отримувати допомогу — я хочу допомагати. Не можу сидіти на дивані, коли в моїй країні війна», — зізнається Іван.

Навіть Київ, у якому він прожив 22 роки, нині здається йому чужим.

«Ви були колись за кордоном? Ось у мене таке враження — ніби я в іншій країні», — зізнається журналіст.

У цьому новому світі, де кожен спогад — як знахідка, Іван не забуває про тих, завдяки кому він узагалі отримав шанс відновлюватися.

«Моя колега Наталія Нагорна — це людина, яка мене вивезла з Краматорська. Саме вона домовилася, щоб мене евакуювала швидка до лікарні імені Мечникова, — згадує Іван. — Вона взагалі дуже багато для мене зробила. Приходила в лікарню, підтримувала, була поруч. Робила з нами аукціон. І я це дуже ціную».

Сьогодні донька Любиш-Кірдея — Олександра, одна з тих, хто допомагає татові не лише морально, але й практично.

Нещодавно дівчинка власноруч зробила ляльку — з цитатою Сковороди «Світло свободи перемагає темряву». Вона вирішила виставити її на благодійний аукціон, а зібрані кошти передати на потреби 13-ї бригади НГУ «Хартія», де служить письменник і музикант Сергій Жадан.

Іван згадує: «Аукціон зробили, а доця каже: „Я хочу передати гроші особисто в руки дронщикам“. А це 43 з половиною тисячі. Я їй пояснив, що вона може віддати їх військовому, який їй дуже подобається. Жадан для неї — улюблений співак і поет».

Журналістка Наталія Нагорна, яка підтримувала Івана після поранення, допомогла організувати передачу грошей. Але на цьому історія не завершилась.

«Ми були в лікарні, грали з донькою, коли прийшов Сергій. Він каже: „Можна я передам ці гроші лікарям, які допомагають таким, як твій тато, одужати?“ А вона запитала: „І вони повернуться до своїх діток?“. „Так“, — відповів він. І вона одразу сказала: „Віддавайте“».

І саме в лікарні, де Іван проходив реабілітацію, вперше разом із Сергієм Жаданом та донькою вони заспівали пісню «Мальви». Це був імпровізований виступ — короткий, але емоційно сильний. Для Івана, який щодня боровся за відновлення рухів й пам’яті, це стало моментом підтримки й тепла.

Після цього Жадан запросив Івана з донькою виступити разом з ним на сцені Палацу спорту. Вони заспівали пісню «Мальви» — і для Івана це стало одним із найсильніших моментів за весь час його відновлення.

«Я дуже поважаю Сергія і люблю його творчість. Але це не для мене, а для дитини — це її герой. І я бачу, як це її надихає. А отже, й мене також».

Пісні завжди були частиною життя Івана Любиш-Кірдея. Ще до поранення він співав, грав на баяні та гітарі, вчив цього доньку, — і музика, здається, лишилася з ним навіть тоді, коли багато спогадів зникли.

«У мене вдома чотири баяни і п’ять гітар. На гітарі ще граю, а от на електро — уже ні, пальці не слухаються. Донечка сама запропонувала: давай її продамо і купимо дрон для ЗСУ», — розповідає Іван.

Саме ця ідея стала початком ще однієї ініціативи. На електрогітарі, яка належала Івану, Сергій Жадан розписався під час свого поетичного вечора, після чого її виставили на аукціон. Лот зібрав 45 тисяч гривень.

«Ось у цьому парку я якраз передавав гітару новій власниці. Інструмент має грати», — каже співбесідник.

Музика в його житті з’являється не лише через інструменти, а й через зустрічі. Після поранення він заспівав разом з Павлом Зібровим та Олегом Скрипкою — і це, каже, додало йому нової мотивації.

«У мене була мрія, — розповідала дружина. — Заспівати із Зібровим. Я знаю всі його пісні. І ось моя Марія поділилася цією історією з Наталею Нагорною, а та — з донькою Зіброва. І він записав для мене відео: «Одужуй, будемо співати».

Згодом Павло Зібров приїхав до Івана в лікарню, і вони заспівали разом пісню «Я і друзів розумів…». А тоді зустрілися знову — вже в реабілітаційному центрі «Tytanovi».

«Він грав на фортепіано, я — на баяні. І ми разом заспівали „Хрещатик“. І тепер у мене є нова мрія — одного дня заспівати з ним цю пісню на самому Хрещатику».

А ще — заспівати разом з донькою. Вона, як і батько, грає на баяні.

«Моя родина — це те, що тримає мене на плаву. Це моя опора, яка дає сили жити й не здаватися. Підтримка — це двосторонній процес: не тільки вони підтримують мене, а й я їх. Без цього неможливо йти вперед», — каже Іван.

Він не забуває і про друзів, колег, усіх, хто з першого дня поранення був поряд — хто писав, дзвонив, провідував у лікарні, хто чекає на нього на роботі.

«Я вдячний кожному, хто вірив і вірить у мене, хто допомагає повертати пам’ять про життя „до“».

Про майбутнє Іван говорить з непохитною рішучістю:

«Я готовий працювати, не шкодуючи сил — щоб повернути ноги, руки, пам’ять. Я хочу повернутися на роботу, за камеру, до Reuters. Вони зберегли за мною місце, і я знаю — у мене ще багато роботи попереду. Навіть тут, у тилу, я бачу свій фронт. І я буду там».

Іван усміхається, ніби бачить той день:

«Не за горами той момент, коли я сяду на велосипед і поїду назустріч новому життю».

*В матеріалі використані фото із архіву Івана Любиша-Кірдея.

Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»