Сьогодні, 7 вересня, минає 150 років від дня народження Олександра Мурашка — одного з найвидатніших українських художників модерної доби. Митець, який поєднав європейську витонченість із глибинною національною чуттєвістю, залишив по собі не лише полотна, а й цілу мистецьку школу, покоління учнів і мрію про Київ як культурну столицю світу.
Його життя було коротким, але насиченим: від іконописної майстерні вітчима — до виставок у Мюнхені, Парижі й Венеції; від студії на горищі київського хмарочоса — до заснування Української академії мистецтва. І хоча його успішну кар’єру трагічно обірвав постріл у потилицю в червні 1919 року, його мистецтво навіть крізь століття говорить — про світло, свободу і гідність.
У день пам’яті видатного митця, «Вечірній Київ» згадує його життєвий та творчий шлях.
Олександр народився 26 серпня (за старим стилем) або 7 вересня 1875 року в Києві, під ім’ям Сашко Крачковський. Ім’я його справжнього батька досі залишається невідомим для дослідників. Мати — Марія Іванівна Крачковська була донькою священника зі Стародубщини.
Церковний запис про його народження зберігся у метричній книзі Златоустівської церкви, що колись стояла в районі Євбазу — на місці сучасного цирку (втраченої у 1930-х). Особливу увагу дослідників привертає факт, що хрещеним батьком Олександра був Іван Єфимович Форштер — саксонський підданий. Його присутність у житті простої сільської жінки — Марії Крачковської досі залишається загадкою для дослідників.
Дитинство майбутнього художника минуло на Чернігівщині, у бабусі-селянки.
Згодом він переїхав до Києва де його вітчим, Олександр Іванович Мурашко, мав іконописну майстерню. Родина оселилася на Малій Житомирській, 14 — поруч із художньою школою, заснованою братом вітчима, Миколою Мурашком.
Саме в цьому середовищі юний Сашко вперше побачив, як народжується мистецтво. Він спостерігав за розписами Володимирського собору, копіював роботи Васнецова, і його талант помітили Адріан Прахов, Михайло Нестеров, Віктор Васнецов.
Попри спротив вітчима, який хотів зробити з нього іконописця, Сашко вирішив здобути художню освіту. Після конфлікту з родиною він залишив дім, ночував на баржах, застудився, але не відступив. Зрештою, завдяки підтримці Прахова, Васнецова та Миколи Мурашка, вітчим офіційно усиновив пасинка, і дав гроші на подальше навчання живопису.
Згодом Олександр Мурашко вирушає до Петербурга — юний, незграбний, сором’язливий, з розкуйовдженим волоссям і глибоким внутрішнім неспокоєм. Саме таким його запам’ятав свояк, Микола Прахов. Попереду — Академія мистецтв, головний художній осередок імперії, куди прагнули потрапити всі майбутні художники, хто мріяв про визнання.
Спершу Олександр Мурашко був лише вільним слухачем, але його талант швидко помітили, і він став повноправним учнем закладу. Його наставником в Академії став земляк — Ілля Рєпін, який колись також починав у столиці з тієї ж позиції. Їхні шляхи дивовижно перегукуються: обидва пройшли школу іконопису в Україні, обидва формувалися в майстернях, де пензель служив не лише мистецтву, а й вірі.
Ілля Рєпін здобув славу майстра ікон ще у 19 років. Мурашко ж набував досвіду у майстерні свого вітчима — чернігівського іконописця. Цей етап став для нього не лише ремісничою школою, а й першою спробою осмислити образ, лінію, світло — те, що згодом перетвориться на його унікальний художній почерк.
Дипломна робота Мурашка — «Похорон кошового», для якої позував Михайло Старицький, — принесла йому золоту медаль і право на трирічне стажування за кордоном.
У Німеччині, Італії та Франції він створив низку полотен, серед яких — знаменитий «Портрет дівчини у червоному капелюсі».
За свідченнями мистецтвознавців, у Парижі Мурашко захоплюється творчістю художників-імпресіоністів, тому почав відходити від академічної техніки, поєднуючи різні техніки живопису. Вважається, що саме паризький період був найбільш вдалим у творчій біографії Мурашка. Він проявив себе у жанрах тематичного та портретного живопису.
Картини Олександра Мурашка здобули визнання на європейських виставках. За картину «Карусель» X Мюнхенській міжнародній виставці 1908 року автора нагородили золотою медаллю.
Сам художник мав хороші шанси залишитися Європі, але вирішив обрати Київ, бо хотів розвивати мистецтво у своєму рідному місті.
«Тут світло, тут сонце, тут чудова природа, тут своя культура», — так писав Олександр Мурашко про Київ.
Повернувшись до Києва, Мурашко одружився з Маргаритою Крюгер, і купив будинок із садом на Лук’янівці. Подружжя не мало власних дітей, тож вони вирішують вдочерити маленьку дівчинку Катрусю.
Митець викладав у Київському художньому училищі, а у 1913 році відкрив власну студію на горищі хмарочоса Гінзбурга — найвищої будівлі Києва того часу. Його учні — Анатоль Петрицький, Ісак Рабинович, Тіна Омельченко — згадували Мурашка як натхненного наставника, який вчив бачити природу як свято.
1917 рік став переломним у житті художника. Його кандидатуру висунули на здобуття звання академіка Петербурзької академії мистецтв, однак революційні події зупинили цей процес і унеможливили участь у виставках у Москві та Петрограді. Відтоді в його біографії починається новий, глибоко національний період.
Того ж року Мурашко стає одним із засновників Української академії мистецтва — першого вищого мистецького навчального закладу в Україні — та входить до її професорського складу. Академію заснувала блискуча команда: Георгій Нарбут, Василь і Федір Кричевські, Михайло Бойчук, Абрам Маневич, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек, Михайло Жук, Григорій Павлуцький — і, звісно, сам Олександр Мурашко.
Ймовірно, саме революція 1917 року стала для нього точкою остаточного самоусвідомлення як українця. Хоча Мурашко був передусім портретистом, національні мотиви проступають у його творчості — не лише через сюжет, а й через етнографічні деталі, які часто виконують роль декоративного тла. Звертаючись до тем народного життя, він створює полотна «Зима», «Дівчина», «Неділя», «Селянська родина» та «Праля».
На думку мистецтвознавців, саме Олександр Мурашко був одним із перших, хто передбачив настання нової епохи в історії українського образотворчого мистецтва.
Однією з останніх його картин стала знаменита робота «Квіткарки» (1917), створена незадовго до його трагічної загибелі. Життєрадісна атмосфера, передана яскравими фарбами на полотні, контрастує із сумними обличчями жінок похилого віку, що торгують квітами…
В останні роки життя художника набуває нової напруги. У буремному 1919 році, він поєднує викладання в Академії з роботою у Всеукраїнському державному видавництві — органі з виразним ідеологічним навантаженням.
Наприкінці травня в газеті «Известия ВЦИК» з’являється список осіб, зобов’язаних сплатити контрибуцію — примусовий революційний податок. Серед них — і Мурашко. Йому призначають суму у 25 тисяч карбованців. Відмова від сплати загрожує арештом і примусовими роботами. 8 червня художника затримують.
Зі слів дружини, Маргарити Мурашко, наступного дня він опинився на лісовому складі в Дарниці, де перевозив деревину на дрезині. Умови були жахливі — без їжі, нічлігу чи організації. Врятувало посвідчення, яке вдалося дістати Маргариті: наступного дня чоловіка відпустили.
Останній вечір життя Мурашко провів у домі друзів — родини Шустових. Вечір був теплим, затишним, сповненим спогадів і розмов. Подружжя затрималося до першої години ночі, порушивши комендантську годину. Вийшовши з гостей, вони рушили додому — на Багговутівську, 25.
У ніч з 14 на 15 червня художника зупинили троє чоловіків. Один із них — колишній квартирант, працівник Губернської військової комісії. Мурашко показав документи, пояснив, хто він, але його силоміць повели. Вранці тіло знайшли на Дорогожицькій вулиці, у садку біля будинку №18. Зникли особисті речі, прикраси, гроші.
Версії цього кривавого вбивства досі викликають палкі дискусії серед дослідників біографії творчості художника. Радянська преса писала про напад грабіжників. Але вдова художника не погоджувалася з цим поясненням: «Це не були просто грабіжники — вони залишили на ньому цінну шпильку, черевики…»
У своїх спогадах вона не наполягала на політичному мотиві, але й не виключала його.
Дослідниця творчості митця, мистецтвознавиця Лариса Членова у своїй книзі «Олександр Мурашко. Сторінки життя і творчості» зазначила:
«Мурашко був справді національним художником. Його творчість напоєна барвами рідної землі, пронизана сонцем України. Звернувшись до європейського досвіду і водночас до національних традицій, він витворив неповторний власний стиль, що вмістив його ідеали та уявлення про життя і мистецтво… Перейнявши все найкраще з нових художніх досягнень своєї доби, Олександр Мурашко зробив величезний внесок в українське мистецтво початку XX століття й навічно залишився в сузір’ї кращих його майстрів».
Нагадаємо, що декілька років тому Національний художній музей продемонстрував унікальний ескіз до картини Олександра Мурашка «Благовіщення».
До теми: як у Києві застрелили відомого художника Олександра Мурашка.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
