Саме тут, у Буджацьких степах, живе берегиня обряду Тетяна Дімітрова. Вона зі своїми подругами щороку збирає молодиць, які прагнуть зазирнути у майбутнє. Для того щоб дізнатися про свою долю, потрібно лише одне – відро з водою.
Свято починається на сході сонця, приблизно о пів на шосту, коли світило з’являється з-за горизонту.
– Коли я була дівчиною, 7 липня мама будила мене до світанку і посилала у степ за єньов-квітами, – згадує мешканка Євгенівки Софія Паскалова. – Вони бувають біленькі і жовтенькі, смачно пахнуть медом. Ці квіти треба було зібрати на сході сонця, коли в них найбільша енергетична сила. З квітів мати плела віночок і клала його біля образів – для добра, любові, миру, врожаю. Я досі пам’ятаю старовинну болгарську пісню, яку співала у дитинстві, збираючи квіти.
Цього року Софія Паскалова принесла польові квіти до своєї односельчанки Тетяни Дімітрової, яка просить звати її на болгарський манер – баба Тана.
Вона, жінка набожна, приймаючи квіти, зі сльозами на очах звершила молитву за Україну, її мешканців та захисників і поклала вінок біля ікон. У самої баби Тани на фронті два онуки.
Незабаром на подвір’я до хранительки обряду завітали дівчата – Дар’я Забунова, Марія Лескова, Дар’я Гєндова, Тетяна Калєва, Аліна Чіботар, які дуже хотіли зазирнути у своє майбутнє і дізнатись, де живе їхній суджений.
Баба Тана поставила відро з водою і накрила його хусткою. Дівчата по черзі опускали у відро свої букетики, приймаючи мудрі слова баби Тани. Вона бажала дівчатам добра, говорила про значення любові та поваги в сім’ї.
Сама баба Тана – найщасливіша зі щасливих. Восени цього року вони із чоловіком Іваном відзначать 55-річчя спільного життя.
– Ми ніколи не ділимо роботу на чоловічу та жіночу, все робимо разом, навіть дрова пиляємо, – розповідає баба Тана. – Дуже приємно, коли вранці чоловік будить мене добрими словами і запрошує до сніданку – в нього каша вже готова.
Баба Тана не перестає дякувати чоловікові, який ніколи не був проти її активного суспільного життя, навпаки, він завжди залишається на господарстві, коли дружина їде на фольклорні фестивалі.
Тетяна Дімітрова знає неймовірну кількість старовинних болгарських пісень.
– Бог дав пам’ять, – каже наша героїня. – А ще Бог дав добрих дітей, у нас їх п’ятеро. – Вони живуть в Одесі й завжди підтримують одне одного, чому радіє моє материнське серце.
Отже, зібравши всі квіти у відро, баба Тана легкою рукою виливає їх з водою на дорогу. Куди букетик дивиться – у тій стороні суджений живе. А ще можна ввечері покласти букетик під подушку – суджений може й наснитися.
Чому дід Єньо влітку вирушає за снігом?
Сьомого липня бабусі розповідають онукам та онучкам легенду про діда Єньо, який в цей спекотний день запрягає коней у великий віз, на якому зазвичай возять сіно, і збирається в далеку подорож за снігом.
Діти засипають бабусь запитаннями: «Де дід Єньо влітку знайде сніг? Як він його грузитиме у віз? А як довезе до села – чи він не розтане?».
Бабусі пояснюють: «Дід Єньо – людина літня, і нікуди не поспішає. Поки запряже коня, поки доїде до півночі – там і літо закінчиться. Якраз до зими дід Єньо повернеться та привезе сніг – він потрібен для полів, щоб наступного року був хороший урожай. А діти візьмуть санки та будуть весело кататися з гори».
– У моєму розумінні дід Єньо – це стара людина з білою бородою та доброю душею, – каже баба Тана. – Він на будь-яке запитання дасть пораду. Якщо ти не знаєш, як повестися в тій чи іншій ситуації, якщо є проблема, ти можеш звернутися до нього: він направить тебе дорогою, що по силах, та благословить – і все буде у твоєму житті на добро.
Село Євгенівка, що у Бородинській громаді, – незвичайне, це чотири населені пункти в одному.
– На території Євгенівського старостинського округу розташовано чотири села – Рівне, Володимирівка, Євгенівка та Долинське, – розповідає педагогиня Марія Папурова, яка працює заступницею начальника відділу освіти Буджацької селищної ради. – Але це сучасні назви сіл. Наприклад, Рівне раніше було Арса. Першу офіційну згадку про село ми знайшли в архівних документах: на топографічних картах були позначені хутори Арсові.
– Наші пращурі приїхали на береги річки Арса зі Старої Твардиці, – розповідає місцева жителька Софія Паскалова. – Тут був степ. Моїй бабусі тоді було десять років. Вона розповідала, трава була такою високою, що загубився її трирічний братик. Три дні його шукали, дивом знайшли, і потім без нагляду вже не залишали. Спершу жили у землянках, а згодом почали будувати хати з глини із соломою.
– Спочатку на цих землях з’явилось декілька родин молдаван, а потім прийшли болгари, – продовжує Марія Папурова. – Вони були з декількох регіонів. В Арсі жили сім’ї з села Твардиця Чадирлунгського району сучасної Молдови, а в Євгенівці – переселенці з болгарського села Гюльмен. Тому традиції і обряди досі різняться. І навіть болгарська мова різна: в Євгенівці й Долинському розмовляють на одному діалекті, а в Рівному та Володимирівці – на іншому. Наприклад, на підвал в Євгенівці кажуть «маза», а в Долинському – «бєч». Але всі ми називаємо себе євгенівцями.
Тільки місцеві жителі орієнтуються, де саме пролягають кордони чотирьох сіл. Є домівка, що стоїть в одному селі, а город в іншому – от проблеми з документами були!
На чотири села – дві головні вулиці, які йдуть вздовж берегів Арси. Кожна вулиця – завдовжки вісім кілометрів. Від них місцями є розгалуження маленьких вулиць.
Так історично склалося, що на кожне село є окреме кладовище, отже їх чотири. Але на всіх євгенівців одна школа, один Будинок культури, одна церква.
Наразі в Євгенівському старостаті мешкають 860 людей.
Сукні з алтинами носять і сьогодні
Культурне життя євгенівців дуже насичене. У місцевому Будинку культури є народний ансамбль «Арса». Ще є клуб у Рівному, активісти якого створили музей.
– Історія створення музею цікава, – розповідає завідувачка клубу Валентина Чулак. – У нас є дуже активна людина Домнікія Балтажі – завдяки їй, а також іншим мешканцям села було збережено будівлю старої школи, тут ми зробили трапезну. Три роки тому вона сказала: «Знаєш, Валю, я дуже хочу, щоб ми у старій школі зробили музей, щоб наша історія та культура збереглися». Голова Бородінської громади Іван Кюссе та начальниця відділу культури Лілія Сорокіна нас підтримали. Ми зробили ремонт, велику допомогу надав мій чоловік Георгій. І здійснили спільну мрію.
Зібрали чимало старовинностей. Наприклад, вовняному кушаку, який передала до музею Тетяна Ковач, понад сто років. Є багато вишивки. Ткану сорочку своєї бабусі подарував Дмитро Бєльчєвічин, я навіть не можу сказати, скільки їй років.
Насправді дуже цікаво збирати та відновлювати експонати. У кожного предмета, у кожної речі – різні долі, різні історії, які, я вважаю, треба зберегти.
Валентина Чулак – творча натура. Вона звернула увагу на старовинні корзини, які раніше плели з лози.
– Я почала плести корзини і кашпо з ротангу. Можливо, колись мої вироби теж стануть експонатами музею, – каже пані Валентина.
Старовинні речі мешканці Євгенівки не лише зберігають в музеї, деякі з них досі використовують у побуті, і насамперед – це національні жіночі болгарські сукні та прикраси.
– Буси з різного каміння мені залишила свекруха Домнікія Паскалова, щоб я зберегла і носила на згадку про неї, царство їй Небесне, – розповідає Ірина Паскалова.
Софії Паскаловій дісталися від бабусі, окрім бус з алтинами (монети різних розмірів), старовинні браслети та кулан – металева прикраса на поясі.
Національні болгарські сукні та прикраси мешканки села носять досі – вдягають у церкву, на свята, зокрема на Єньовдень.
Проєкт «Мультикультурна Одещина» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю видання «Одеське життя» і не обов‘язково відображає позицію Європейського Союзу.
