Зараз Росія намагається досягнути кілька важливих цілей одразу. Це успіхи на полі бою, які можна було б подати як «вєлікую побєду», атаки на українське суспільство шляхом відвертого терору, відновлення впливу на міжнародній арені. Але є ще одна, «невидима» ціль, якої країна-агресорка намагається досягнути: розхитати українське суспільство зсередини. Звідси ж – дезінформаційні та пропагандистські кампанії, які знову активізувалися.
Центр протидії дезінформації при РНБО України прогнозує у найближчі два тижні продовження спроб з дискредитації дипломатичного шляху припинення війни з боку російських пропагандистів. Очікується поширення наративів про нібито відсутність реальної підтримки України від ЄС та США, «нелегітимність української влади» та її «небажання завершувати війну» тощо.
У новому дайджесті зібрали для вас кілька тез російської пропаганди, яка, на жаль, просочується в український медіапростір і «чіпляє на гачок» маніпуляцій, брехні і перекручених фактів.
Президент Володимир Зеленський першого травня 2025 року увів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)». До списку тих, кому заблокували активи, обмежили торгові операції, обмежили доступ до приватизації, оренди та набуття у власність землі опинився й блогер Мирослав Олешко.
Це не зупинило діяльність «активіста», який сидить за кордоном, і звідти вже готовий очолити «партію ухилянтів». Він критикує українські владу та сили оборони, а ще часто поширює російську пропаганду чи навіть свідомо плодить фейки.
Наприклад, він нещодавно опублікував допис, де повідомив, що на «Українській правді» буцімто вийшов матеріал про «катівні ТЦК та СБ». До посту він прикріпив скриншот статті нібито із сайту УП.
Однак насправді це була стаття про російські катівні.
«Вона є частиною міжнародного розслідування Viktoriia Project про загибель у російському полоні журналістки Вікторії Рощиної. У матеріалі розповідають, як росія створила систему тюрем для катування полонених, та викривають причетних до тортур над українцями», – пояснюють у проєкті VoxCheck.
Попри цинічну брехню – буквально на кістках закатованої журналістки, Мирослав Олешко часто суперечить сам собі.
В одному пості він звертається до «американців і європейців», де скаржиться на «відсутність демократії в Україні», а в іншому – критикує ЄС і українського президента. При цьому, ймовірно, сидячи у Європі.
В одному зі своїх інтервʼю український президент Володимир Зеленський підкреслює, що військова допомога Україні від країн заходу – це «найдешевший варіант» боротьби проти Російської Федерації.
«…Путін хоче кудись йти на країни ЄС. А тому, ми маємо лягати в могили, щоб громадяни Балтії спокійно їли шпроти. Ви хочете вмирати за спокій ЄС? Ваше життя - найдешевший варіант?», – пише Мирослав Олешко.
Про плани країни-агресорки знають у Євросоюзі. Країни по-різному ставляться до загроз, що надходять від Росії. Наприклад, Генеральний інспектор Бундесверу наказав швидко розширити військові можливості через загрози від РФ. За оцінками Карстена Броєра та інших високопоставлених військових чиновників НАТО, до 2029 року Росія може достатньо відновити свої збройні сили для нападу на територію Альянсу.
Не так давно очільник російської СЗР погрожував Польщі та країнам Балтії у разі війни Росії та НАТО. Тож ці країни збільшують витрати на власну оборонку і продовжують допомагати Україні.
«Навіть якщо комусь байдуже до морального боку у питанні підтримки народу України, ви маєте дбати про інтереси власної безпеки. Тож ви мусите платити. Платити за підтримку, за гуманітарну допомогу, за наслідки економічних санкцій. Тому що альтернативою є плата набагато вищої ціни пізніше», – казав у 2022 році генсек НАТО Єнс Столтенберг.
Ця теза досі існує в медіапросторі різних країн заходу: українці за свободу й майбутній спокій платять життям, тож інші держави мають допомагати, аби війна не прийшла до їхніх домівок. Суперечливість тези Олешка полягає в тому, що українці борються не за ЄС, а за свободу і майбутнє своїх дітей, не сповнене наступними кривавими протистояннями. За власний вибір і за власну ідентичність. І якщо припустити, що Російська Федерація має динамічні плани на країни європейського континенту, то логічним постає наступне питання: якщо здатися під приводом «не вмирати за ЄС, доки балтійці їдять шпроти, нехай ці проблеми стануть їхніми», чи відмовиться РФ від планів окупації України?
Деякі питання у цій статті залишаться риторичними.
Нещодавно український скандаліст і антивакцинатор Остап Стахів обурився через те, що Україну «поділять на зони» через вимогу ЄС. Він посилається на статтю, у якій ньюзмейкером виступає народний депутат Віталій Безгін.
В Україні хочуть створити 9 статистичних макрорегіонів. Формально – це крок у бік євроінтеграції, а цей важкий шлях Україна торує уже упродовж десятка років.
«Чому на вимогу ЄС Україну мають ділити?А хто спитав мене, можливо, хтось запитав вас…чи має право уряд, Президент, Верховна Рада України, будь-який чиновник чи депутат щось робити на вимогу ззовні? Не спитавши українського народу і взагалі робити на їхню вимогу?», – обурюється Остап Стахів.
Так, деякі питання у цій статті були риторичними. Але не ці.
Макрорегіональна стратегія Європейського Союзу є політичною основою, яка дозволяє країнам одного регіону разом виявляти та вирішувати проблеми або краще використовувати наявний у них спільний потенціал (наприклад, у сфері екології, судноплавства, світової конкуренції тощо). Ця програма дозволяє краще розподіляти ресурси та фінанси, вирішуючи на локальному рівні низку проблем чи викликів. Крім спільних проєктів, пошуку рішень чи зустрічей у різних форматах формально нічого не змінюється - принаймні, для середньостатистичних мешканців макрорегіональних зон.
«Ніяких рад чи адміністрацій на макрорегіональному рівне не буде. Обласні ради та адміністрації не втратять жодних повноважень», – додає нардеп Безгін.
Кожен регіон залишається дискусійним – принаймні, зараз, допоки Україна не передала свої пропозиції ЄС. Це частина євроінтеграційних процесів - наблизити українське законодавство до європейських норм і поліпшити макроеконмічне середовище регіонів.
«Гармонізація з ЄС, а не те, щоб мені було гармонійно жити в Україні? Адаптація до європейських стандартів… Це якісь звіти мають подавати? Далі – ефективне управління, це тоже смішно, покращення координації між регіонами та центральною владою… Взагалі громади мають вирішувати, і люди мають вирішувати, як вони мають жити, а не людям мають казати, як вони мають жити», – по-філософськи, під спів пташок, зазначає Остап Стахів.
І це справді так. Однак децентралізація (по-простому, «коли люди вирішують, як вони мають жити») – це якраз один з євроінтеграційних процесів. Саме на місцевому рівні впроваджуються близько 80% політик ЄС. Залученість громадян до локальних проєктів, обізнаність у сфері місцевого самоврядування та свідомий вибір представників громади в місцевих органах влади якраз і допомагають розвивати середовище, в якому живуть люди.
Євроінтеграція – це процес, який почався давно, але який Україна пришвидшила під час повномасштабного вторгнення. Стати повноправною частиною європейської спільноти – це крок від країни-агресорки, яка хоче поширити свою зону впливу на все, до чого може дотягнутися.
І, звісно ж, кожен крок потребує змін і усвідомлення.
