За два дні до відзначення 1 червня Дня захисту дітей, що став звичним за 27 років, президент неочікувано для більшості українців видав указ про його перенесення на 20 листопада. В соціальних мережах піднесення — «Від ідеї до дії. Нарешті ми тут» і «Як же це правильно, алілуя!». А я спантеличена. Невже ми вже повирішували всі «дитячі» проблеми, і тепер залишилося тільки символіку привести до ладу? Чи зміниться від перестановки ліжок у закладі його суть?
Понад 20 років я пишу про різні аспекти захисту прав дитини. Думаєте, тексти на цю тему мають велику популярність? На жаль, це не так. Переважну більшість тих, хто радісно кричить і аплодує через перенесення дати, системні проблеми дітей у країні вочевидь не цікавлять. Інакше ця шалена енергія вже давно зробила б щасливими всіх дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування.
Слухайте, мене обурює не сама зміна дати. Я цілком допускаю, що 20 листопада — Всесвітній день дитини і річниця прийняття Конвенції ООН про права дитини — справді більш прийнятний день, і для цього є чимало аргументів. Передусім політичних, з погляду декомунізації та деколонізації. Хоча ООН з усіма її конвенціями і деклараціями, як усі ми зрештою переконалися на власному досвіді, виявилась організацією малоефективною і не дуже спроможною. Але то таке.
В усьому цьому мене непокоїть от що.
Хоча місцеві адміністрації, що заздалегідь готували до 1 червня свята для дітей, залучаючи для цього як кошти і сили громади, так і громадські організації, після оприлюднення президентського указу почувалися розгубленими. «Чи радилися з Українською мережею за права дитини щодо відміни / перенесення Дня захисту дитини? — Ні, — написала на сторінці у Фейсбук програмна директорка «СОС Дитячі містечка Україна», голова правління «Української мережі за права дитини» Даша Касьянова через кілька годин після появи указу президента. — Чи треба скасовувати заплановані заходи для дітей? Вважаю, що не треба, якщо діти запрошені і чекають. Але нам уже почали повідомляти про скасування».
Хтось заплановані заходи скасує, викинувши на смітник виділені під це з місцевих бюджетів гроші. Хтось їх проведе, переназвавши. Так чи інакше батьки і діти як святкували, так і святкуватимуть завершення навчального року, початок літа і шкільних канікул. Їстимуть морозиво і цукрову вату, надуватимуть кульки (тепер не безкоштовні) і стрибатимуть на батуті тощо. Їм для цього спеціальний календарний день не потрібен.
Але мені цікаво, що ж буде 20 листопада? І яким чином чиновницькі звіти про успіх у цей день перетворяться на успіх справжній?
Дякуємо владі за те, що за наші гроші, гроші платників податків, та з недооціненою допомогою громадських організацій для якоїсь кількості українських дітей вона часом робить дійсно якісь корисні речі. За те, що повертає їх із російської окупації. Але ще хочеться, наприклад, щоб усі українські діти, а не лише ті, кому батьки винаймають репетиторів, закінчивши четвертий клас, добре вміли читати і писати. Щоб, коли оголошується тривога під час шкільних занять, їм не доводилося бігти 8–10 хвилин до найближчого підземного паркінгу, бо в школі як не було укриття, так і немає. Щоб регулярні звіти абсолютно всіх міністерств і відомств країни про заходи щодо створення інклюзивного і безбар’єрного простору відповідали дійсності. Так потроху в суспільстві зміниться ставлення до так званих ненормотипових дітей. Щоб держава допомагала сім’ям, не чекаючи, поки діти з них опиняться під загрозою вилучення. І не лише декларувала, а дійсно сприяла створенню більшої кількості альтернативних форм сімейного виховання та догляду для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування.
Дуже багато чого хочеться насправді. Але, мабуть, ми вже повирішували всі «дитячі» проблеми, і тепер залишилося тільки символіку до ладу привести…
