Loqal – новинний агрегатор Loqal
Цивільні жертви російської агресії у селах Шевченкове і Плоске на Броварщині
Новини

Цивільні жертви російської агресії у селах Шевченкове і Плоске на Броварщині

Трибуна • 3 переглядів • 1 хв читання

«Меморіал: вбиті росією» – це онлайн-проєкт, присвячений увічненню пам’яті цивільних українців, які загинули внаслідок російської збройної агресії проти України з 2014 року, особливо з початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Проєкт виконує надзвичайно важливу місію: зберігає людські історії, імена, обличчя, аби трагедія не перетворилася на статистику. Фіксація злочинів – потенційний матеріал для міжнародних трибуналів і кримінальних справ проти винних у військових злочинах.  В онлайн-проєкті є прізвища і 5-ох, яких вбила росія в селі Шевченкове та 4-ох – у селі Плоске, що на Броварщині, протягом окупації 9 березня 2022 р. – 1 квітня 2022 р.

32-річну Юлію Ващенко та її 42- річного чоловіка Сергія Єсипенка російські окупанти розстріляли 8 березня 2022 року в селі Шевченкове.

8 березня на світанку жителі Шевченкового прислуховувалися до вибухів з боку сусідніх сіл. Наступала російська армія.

«Після 10.00 мій чоловік вийшов на вулицю. Раптом чую – біжить назад. Залітає в хату і каже: «Швидко всі одягайтеся». Ми вискочили з ліжок, вдягнулися і побігли в погріб. Дорогою чули кулеметні черги. Російська техніка вже йшла селом», – згадала той день сестра дружини Сергія Олена.

Після 12.00 в Шевченковому настала тиша. Чоловік Олени вийшов на вулицю розвідати ситуацію. Швидко повернувся, розповівши – Сергія і його дружину Юлію розстріляли.

8 березня в селі мав відбутися базар. Сергій завжди продавав на ньому товари з країн Європи. Люди просили його вийти, хотіли купити подарунки до Міжнародного дня жінок. Сергій із дружиною завантажили товар та виїхали автівкою в центр.

«Хтось заплатив за товар і мав прийти забрати. Тож Юля з Сергієм залишилися чекати. Стало очевидно, що російські окупанти наступають. Коли вирішили тікати, натрапили на російську колону. Ті їх розстріляли в машині», – розповіла Олена.

Юлія Ващенко народилася в селі Талалаївка Ніжинського району на Чернігівщині. Закінчила з червоним дипломом Київський фаховий коледж прикладних наук, після цього, також з червоним дипломом, – Київський національний університет технології та дизайну. Захистила дисертацію в аспірантурі. Викладала в університеті, потім повернулася в рідний коледж, очолювала кафедру матеріалознавства. Виховувала двох синів. Старшому сину від попереднього шлюбу на момент втрати матері було 12 років, молодшому – 5.

«Сестра була усміхнена, любила жити. Захоплювалася вирощуванням квітів, особливо фіалок. Мала їх багато видів», – розповіла Олена. Вона взяла дітей Юлії під опіку. Старший син, згадує, дуже тяжко переживав втрату. «Сильно плакав. Потім вів щоденник, записував переживання, події», – додала Олена.

У Юлії Ващенко залишилися мати, двоє синів, сестра, два брати.

Сергій Єсипенко  народився в Києві. Займався торгівлею на базарі. Колекціонував монети і марки. Виховував сина Юлії від її попереднього шлюбу та спільного сина Серафима.

«Сергій був спокійний, розсудливий, врівноважений. Я жартувала: якщо засунув руки в кишені, вже нічого робити не буде, якщо ж вийняв – планує взятися за діло», – розповіла своячка Олена.

Забрати тіла загиблих змогли 10 березня. Для цього слід було отримати дозвіл окупантів.

Подружжя поховали на їхньому городі. За спроби поховати на кладовищі, росіяни погрожували розстрілом. Після звільнення селища українськими захисниками, відбулася ексгумація і пару поховали на кладовищі.

75-річна Лідія Гайдар загинула 15 березня 2022 року.

Будинок, де мешкала Лідія з донькою, журналісткою Оксаною Гайдар, окупанти обстріляли з міномета. Обидві жінки загинули.

Онук Лідії Андрій припускає, що на дім його рідних могли навести, адже він із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України, а його мати була патріоткою і журналісткою, яка відстоювала українську національну ідею та писала на історичну тематику.

«Тіло мами і бабусі знайшов мій друг Сергій Михайліченко одразу після обстрілу. Він був дуже віруючим, християнином. Під час окупації допомагав людям, зайнявся похованням бабусі і мами. Однак окупанти не дали це зробити на кладовищі. Тому їх поховали на подвір’ї нашого будинку в мішках, але зі священиком. Після ексгумації перепоховали на цвинтарі», – розповів Андрій.

Лідія Гайдар народилася в Рязані (рф). Дорослою переїхала в Україну. Була співробітницею Будинку профспілок у Києві. З чоловіком і двома дітьми жила на столичному Подолі. Коли пневмонія забрала життя її сина, не могла залишатися в квартирі, де все про нього нагадувало, і переїхала в Шевченкове. Згодом, після смерті свого чоловіка, до неї переїхала донька Оксана. Відтоді мати з донькою жили вдвох.

«Бабуся була бійцем. Дитиною навіть ставала до бійки з хлопцями. Якби була молодша, то разом зі мною поїхала би на фронт. Якщо я соромився про щось спілкуватися з мамою, йшов до бабусі. Обговорював із нею хлопчачі сутички, дівчат, радився, як справити на котрусь враження. Бабуся дуже мене любила і останнє віддавала мені», – розповів Андрій.

Лідія захоплювалася розгадуванням кросвордів, класичною літературою, мала велику бібліотеку. Любила доглядати за собаками і дивитися телевізійні шоу.

У Лідії Гайдар залишився онук Андрій, який захищає Україну.

54-річна Оксана Гайдар загинула разом із мамою Лідією від обстрілу російською артилерією села Шевченкове.

Оксана Гайдар народилася у Києві. Закінчила факультет журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Була журналісткою та блогеркою, писала на історичну тематику, мала псевдонім Руда Пані. Попри те, що Оксана тривалий час жила в росії, вона писала дошкульні тексти про її владу і прагнення встановити контроль над Україною.

Після 24 лютого Оксана повернулася з рф в Україну, була поруч із мамою.

«Вона залишалася свідомою та сміливою українкою в лігві агресора. На неї тиснули, її та чоловіка залякували», – розповіла Алла Лазарєва, журналістка «Українського тижня» в Парижі.

Останній допис у Твіттері Оксани Гайдар датований 11 березня. «Від учора в нас немає світла, ледь животіє інтернет. Русня нікому не дає виїхати – стріляє по автівках та навіть по велосипедах насмерть. Можна лише тихо сидіти по хатах. Гуманітарна катастрофа – питання макс.місяця. Твітер я видаляю, сподіваюся, що ще побачимось. Все буде Україна!»

У загиблої залишилися чоловік Михайло та син Андрій.

38-річного Сергія Михайліченка вбили російські окупанти 24 березня 2022 року.

«Сергій не міг стояти осторонь, про виїзд з села не було й мови. У перші дні великої війни долучився до тероборони, робили з хлопцями коктейлі Молотова. Але тоді ніхто не мав уявлення, що таке окупація і що таке, коли через село йде колона з сотні танків. Коли це стало реальністю, Сергій не розгубився, а почав допомагати цивільним. Казав: «Мені страшно, але я буду це робити». Зокрема, він розносив гуманітарну допомогу літнім людям», – розповіла дружина Світлана. Їй разом із 5-річною донькою вдалося евакуюватися.

24 березня в село привезли хліб. Сергій стояв у черзі, щоб взяти буханці і рознести жителям.

«Його прямо з черги забрали окупанти з місцевими перевертнями. Кажуть, між ними відбулася якась розмова. Потім всі гуртом пішли до нас додому. Щось шукали. Згодом чоловіка вивели за межі двору і розстріляли. Тіло віднесли в недобудову неподалік. Там були коктейлі Молотова, які колись наготувала тероборона. На коктейлях його і спалили… », – згадує Світлана.

Сергій Михайліченко народився в місті Білозерське Покровського району на Донеччині. Працював шахтарем. У 2010-му познайомився з майбутньою дружиною і згодом переїхав до неї на Київщину. Займався виготовленням і продажем аксесуарів для автомобілів.

«Сергій не міг пройти повз біду інших. Велику роль відігравала віра. В мирний час він допомагав людям, які мали проблеми з алкоголем і наркотиками. Був сильний та незламний, в будь-якій компанії виділявся, його завжди було чути в товаристві», – додала дружина.

Друг Андрій Коркін згадує Сергія християнином, який допомогою людям в окупації проявив свою віру: «Ми почали тісно спілкуватися за пів року до початку великої війни. Збиралися попити каву, пофілософствувати, подискутувати про сенс життя. Я його поважав. Коли мою маму з бабусею в їхньому будинку розстріляли з міномета окупанти, я вже став на захист України. Сергій перший побіг до моїх рідних. Росіяни не давали поховати їх на кладовищі, тому тілами, похованням на подвір’ї зайнявся Сергій зі ще одним хлопцем. На жаль, за кілька днів вбили і його», – згадує Андрій.

У Сергія Михайліченка залишилися дружина, донька, мати, брат і три сестри.

64-річний Владислав Гостинський загинув від осколкового поранення 21 березня 2022 року.

Того дня мешканцям повідомили, що з 17.00 діятиме комендантська година. Дружина Віра розповіла: «Очевидно знали, що російські війська сюди наступатимуть. Недалеко від нас був будинок сина. Він саме вивозив на Вінниччину своїх та чужих дітей. Вдома залишилися курочки, собачки. Чоловік сказав, що піде дати їм їсти, бо невідомо, чи буде потім можливість. Взяв велосипед і подався. Минуло хвилин із 10. Нас почали дуже бомбити».

Владислав не повертався. Дружина з сусідом пішли на пошуки. «На підході побачила, що в сина вже немає паркану. Немає вікон у хаті – одні тюлі майорять. Немає тої будки, куди чоловік пішов курей годувати», – розповіла Віра.

Тіло Владислава з осколковими пораненнями лежало на подвір’ї. Загиблого поховали на подвір’ї. Після звільнення Київщини відбулася ексгумація і поховання на кладовищі.

Владислав Гостинський народився в селі Бабчинці Могилів-Подільського району на Вінниччині в родині директора школи і вчительки. Закінчив Івано-Франківський технікум фізичної культури. Якось із дружиною приїхав у гості до сестри в Плоске. У місцевій школі саме шукали вчителя фізкультури і вмовили Владислава залишитися на Київщині. Він все життя віддав роботі з дітьми.

Був гарним господарем. Любив готувати, а його фірмовою стравою були чанахи. У вільний час ходив на рибалку.

«Коли ми одружилися, мені було 15, а йому 19 років. Я народила трьох синів. Хоч і дивувалися люди, але в нас не було поділу на чоловічу і жіночу роботу, – згадує дружина. – Я часто лежала в лікарні, чоловік лишався з трьома дітьми. Якось я спитала, що вони їли, то сказали: «Мамо, не переживай, тато нам навіть пиріжечки пік». Я би всім дітям бажала такого родинного життя, як прожили ми. А якби в мене були доньки, то бажала би їм таких чоловіків, який був у мене».

Віра Гостинська має інвалідність. Чоловік постійно підтримував її і допомагав.

«Я навіть не можу собі шнурки зав’язати. Він мені і шкарпеточку вдягне, і шнурки зав’яже, і за руку візьме. Я жодного разу сама не вистрибнула з автобуса. Він попереду підтримував, – згадує жінка. – Четвертий рік пішов, та я не можу пам’ятник поставити. Здається, що пробуджуся, а він відкриє двері і зайде».

У Владислава Гостинського залишилася дружина, троє синів, шестеро внуків, правнук, брат та інші родичі.

Тіло 25-річного Миколи Волохи знайшли у погребі 29 березня 2022 року.

Микола жив у багатоквартирному будинку з батьком і тіткою. 24 лютого 2022 року, коли повернувся з роботи, рідним розповів, що розбомбили склад, де він працював вантажником.

«Я просила: «Коля, тікай у Бровари. у тебе там стільки друзів». Але він відповідав: «Ні-ні, ми з Юриком будемо разом». Юриком він називав батька», – згадала тітка Галина.

21 березня після обіду до села ввійшли російські війська. Микола з батьком саме повернулися з ферми, де працював останній. Раптом поряд із їхнім будинком розірвався снаряд.

Юрій стояв біля балкона, йому дісталося найбільше осколків. Микола теж отримав поранення, але зміг надати батькові допомогу – перетягнув ногу, щоб не стік кров’ю, і відтягнув у коридор, розповіла Галина: «Але тут стіну пробив ще один снаряд і вилетів аж до сусіда в кухню. Хлопців оглушило. Після цього забігли друзі Колі, привели його до тями. А Юра вже був мертвий».

Орієнтовно 24 березня Микола Волоха зник: пішов із друзями заряджати телефони, бо електропостачання в Плоскому не було, і відтоді його не бачили.

Невдовзі тітка почала шукати племінника. Сусідка розповіла, як незадовго до звільнення Збройними Силами України села, окупанти говорили про якийсь погріб, що там «гниють два тіла, заберіть».

«Нас зібралося шукати 9 людей, – пригадує Галина. – Знайшли Колю разом із товаришем Сашею Хандуріним. Їх розстріляли в голови. Мабуть, над ними знущалися, бо в Саші був козацький чуб, то знайшли його відрізаним».

Микола народився у Плоскому. Вивчився на маляра-штукатура. Працював вантажником на складах.

«Ми жили разом. Мене він називав мамою. Рідна мати його покинула, з 10 місяців я його виховувала. В школі непогано вчився. Ходив у гуртки, брав участь у всіх виставах, був дуже комунікабельний», – згадує Галина.

У Миколи залишилися тітка і старший брат.

47-річний Юрій Волоха народився в Плоскому. Доглядав за тваринами на фермі. Мав короткотривалий шлюб. Сестра згадує, що він не цурався будь-якої роботи й у всьому їй допомагав.

У Юрія залишилися сестра, брат і старший син.

51-річний Олександр Лемешко загинув від осколкового поранення 21 березня 2022 року. Того дня російські війська зайшли в Плоске.

21 березня Олександр був удома з дружиною. З Броварів приїхала донька, бо сподівалася, що в селі буде спокійніше. Коли в сарай Лемешків прилетів снаряд, господар був на подвір’ї. Його на місці вбило осколком.

«Я встигла забігти в хату, так залишилася неушкодженою», – згадує дружина Світлана.

Олександр жив навпроти старого кладовища – родина змогла швидко поховати його там. А після звільнення села Збройними Силами України – перепоховали на новому цвинтарі.

Олександр Лемешко народився в селі Вигнанка Любарського району на Житомирщині. Після школи вивчився у Бердичеві на водія. Згодом із молодою дружиною переїхали в Плоске. Тут влаштувалися на роботу в колгоспі. Останнім часом Олександр працював на рибному комбінаті вантажником і фасувальником.

«Він був дуже добрий. Це проявлялося в ставленні до мене, до доньки, до всієї родини, – пригадує Світлана. – Був господарем. Вільного часу чоловік майже не мав, бо ми тримали господарство, великий город, сад. А коли була можливість відпочити, то любив ходити на риболовлю… Ми довго збирали копійка до копійки і за рік до великої війни купили будинок, бо до цього жили на квартирі. Чоловік все у ньому зробив своїми руками. Після прильоту було багато руйнувань. Довелося ремонтувати дах, вікна, двері, відбудовувати сарай».

За 40 днів після смерті Олександра на війні загинув його брат. В Олександра Лемешка залишилися дружина, донька, зять, новонароджений внук, два брати і дві сестри.

3