Плесканець — традиційна українська посудина, що використовувалась для подачі міцних напоїв. Його часто прикрашали орнаментом, який містив мотиви достатку та оберегів. Плесканець має суцільну форму, на відміну від куманця, який нагадує бублик.
В інтерв’ю «ФАКТАМ» колекціонерка та дослідниця історії української порцеляни, авторка книг Людмила Карпінська-Романюк розповіла про серію плесканців, натхненних відомими українськими піснями.
— Сувенірні порцелянові плесканці, створені на Тернопільському фарфоровому заводі у 1960-х роках, зачаровують красою, — говорить Людмила Карпінська-Романюк. — В авторських роботах Петра Тарасенка й Марії Терещук оживають пісні, казки та танці. Плесканець — один з атрибутів щедрого святкового столу, за яким збираються рідні та друзі. Гості смакують стравами української кухні. Тут і борщ, і голубці, і вареники з різними начинками… За столом лунають тости з побажаннями гарної долі, міцного здоров’я, успіхів… Кожен плесканець розповідає про атмосферу українського застілля, де зазвичай звучать і улюблені пісні.
— Так. Знайти її сьогодні у продажу практично неможливо. На кожному плесканці з одного боку ми бачимо сюжет за мотивами пісні, з іншого — цитату з неї. Ось плесканець з орнаментом, натхненний відомою піснею «Два кольори». Він оживає на білій поверхні порцеляни, як вишивка на сорочці. На звороті цитата: «Два кольори мої, два кольори: червоне — то любов, а чорне — то журба». На жаль, надпис на виробі видно не досить чітко — з моменту створення роботи минуло понад пів століття. Час, як бачимо, може бути нещадним…
— Цей плесканець створено за мотивами всесвітньо відомої української пісні поета Дмитра Павличка та композитора Олександра Білаша «Два кольори», написаної у 1964 році. Головна тема пісні — доля людини, символічно вишита на полотні життя червоними й чорними нитками: червоне — то любов, чорне — то журба. Цю пісню виконували відомі українські співаки: Дмитро Гнатюк та Квітка Цісик, є вона й у репертуарі Василя Зінкевича. Цікава історія створення пісенного шедевра. Поет та композитор нудьгували на комсомольському з’їзді та раптом звернули увагу на жінку у чорній хустині з червоними трояндами. Так народилася ідея пісні, яка стала улюбленою у мільйонів людей в Україні та за кордоном.
— Що відомо про митців, які створили ці плесканці?
— Петро Тарасенко — художник-кераміст. Певний час був головним художником Тернопільського фарфорового заводу. У 1980-ї роки працював художником на Київському експериментального кераміко-художньому заводі. Проєктував форми чайних і кавових сервізів, чайників і комплектів для напоїв, декоративних блюд, сувенірів, квіткові вази, скульптуру та майстерно декорував свої авторські твори. Його роботи зберігаються в Національному музеї декоративного мистецтва України, Музеї історії Києва, Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав», Хмельницькому краєзнавчому музеї, Музеї образотворчих мистецтв (м. Чорноморськ Одеської обл.). Марія Терещук, яка навчалась образотворчого мистецтва у Львові, має у творчому доробку чимало робіт з гуцульськими мотивами.
— Який з дизайнів плесканців вам найбільше подобається?
— Мабуть, декор плесканця «Закувала та сива зозуля» — за мотивами української пісні на слова Петра Ніщинського. На лицевій стороні — птах, який співає пісню про долю, кохання, рідний край. Навколо — квіти. Малюнок створений у стилі петриківського розпису. Зозуля в українській традиції — птах долі, передвісник весни та оновлення. Висота цього плесканця 23 сантиметри. Він майже вдвічі більший за плесканець «Два кольори мої, два кольори», висота якого десять сантиметрів. Традиційно вважається: чим менший плесканець, тим міцніший має бути напій. Проте ці плесканці суто декоративно-сувенірні. Кришечки у них не відкриваються.
— А ось сувенірний плесканець, створений за мотивами української народної жартівливої пісні «Дам лиха закаблукам», — продовжує Людмила Карпінська-Романюк. - На ньому зображені двоє козаків, що танцюють гопак. Пісня «Дам лиха закаблукам» — весела й водночас глибока оповідь про свободу, веселий дух і природне бажання танцювати, жартувати, жити легко й сміливо. Цей порцеляновий витвір мистецтва нагадує нам, що навіть у найважчі часи українці не втрачали вміння сміятися, співати й жити з вогником в очах. І ця філософія — дарувати «лиха закаблукам», тобто відганяти сум, страхи та буденні турботи, — є однією з найяскравіших рис українського народу.
— Колекція українських сувенірних плесканців, створених у 1960-х роках на Тернопільському фарфоровому заводі Петром Тарасенком та Марією Терещук, дуже цікава.
— Так. Кожен із цих виробів — наче маленька поетична повість, сповнена народної мудрості, жартівливої витівки й глибокої лірики. Нехай кожен, хто торкнеться їх, відчує не просто керамічну прохолоду, а подих рідної землі, гомін пісень на ярмарку, тепло батьківської хати. Кожен плесканець має свій характер, свою пісню, а разом вони творять один великий хор, у якому звучить пам’ять народу — жива, тепла й нескінченна…
До речі, запрошуємо читачів «ФАКТІВ», які є поціновувачами краси порцеляни, до першого в Україні Музею фарфорових фігур ShvetsMuseum. У колекції музею ви зможете побачити найкращі зразки світових фарфорових мануфактур. Неймовірна порцелянова подорож подарує вам чимало позитивних емоцій та запам’ятається на все життя!
Раніше в інтерв’ю «ФАКТАМ» колекціонерка Людмила Карпінська-Романюк розповіла про роботи вітчизняних фарфористів на тему пляжного відпочинку.
Фото з альбому Людмили Карпінської-Романюк
Фото у заголовку: П. Тарасенко, М. Терещук. Плесканець «Закувала та сива зозуля» — за мотивами української пісні на слова П. Ніщинського. Тернопільський фарфоровий завод, 1967 рік.
