Чи переможе у війні Україна? Погляд з двох берегів Атлантики
«Україна вийде переможцем із цієї війни» – таке твердження висловив днями тимчасовий виконувач обов'язків повіреного у справах Польщі в Україні Пьотр Лукасевич. Здавалося б, ось воно – підтвердження віри в українську перемогу від досвідченого західного дипломата. Але вже наступного дня, як повідомив Bloomberg, президент США Дональд Трамп, після розмови з Путіним, дав зрозуміти європейським політикам, що схильний вірити російському диктаторові, а той переконаний у перемозі Росії. Ця різка розбіжність у поглядах усередині табору західних партнерів України неминуче породжує запитання: на чиєму боці реальність? І до чого вона веде?
Майже щодня Генштаб ЗСУ публікує карту боїв із загарбниками. Дивишся на неї – смуги, стрілки, сухі зведення: хто де просунувся, скільки кілометрів, які позиції. Усе це схоже на графіку, на абстракцію. Але за кожною стрілкою – біль, кров, сльози і рідкісні проблиски надії. Україна живе в цьому кошмарі вже четвертий рік. І питання, чи переможе вона Росію, – це вже не теорія і не предмет геополітичних суперечок. Це питання, яке болить – у найпрямішому, фізичному сенсі – усередині кожного українця, де б він зараз не перебував: в окопі, в евакуації, на робочому місці в тилу або під тимчасовим захистом на Заході.
Не варто лицемірити – ситуація вкрай небезпечна і тривожна. Адже, здається, сили явно нерівні. Росія – це величезний, зношений, але все ще грізний монстр. Він обрушив на Україну не тільки ракети і танки, а й незліченну кількість пропаганди. Цей монстр, незважаючи на численні санкції, усе ще здатний витрачати мільярди на злочинну війну і кидати в її горнило сотні тисяч своїх людей.
Але не все під час конвенціональних воєн вимірюється кількістю танків, гармат і «гарматного м’яса». Чого в путінської Росії немає і, найімовірніше, ще довго не буде – це правди.
У путінського режиму немає щирої підтримки народу, здатного вийти на вулиці не за вказівкою, а по совісті. Опирається режиму тільки невелика частина суспільства. Решту Кремль за допомогою жорстоких репресій і подачок, як жебракам, перетворив частково на безсловесних рабів, частково – на байдуже «болото», а частково – на своїх недалеких посіпак. Ця нібито монолітна маса «патріотів» швидко збунтується, якщо Путін і Ко не зможуть виконувати соціальних зобов'язань держави. За цілеспрямованих дій Заходу це може статися, звичайно, не сьогодні і не завтра, але все одно набагато раніше, ніж багатьом здається.
Немає в путінської Росії і справжніх союзників, готових померти за неї – не за розрахунком, не за знижку на нафту, а за внутрішнім покликом. Так, поруч із нею є Іран, КНДР, частково Китай – але це не плече, а радше тимчасова опора, виточена із затаєної недовіри. Кім Чен Ин, можливо, і готовий щось кинути в горнило війни – ракету, снаряди, прокльони на адресу США, – але це не союз, а торг. Він робить це не заради Росії, а заради власного виживання й демонстрації своєї значущості. Будь-якої миті він може відвернутися, якщо зрозуміє, що ставка програє.
Іран – теж не брат, а ситуативний партнер по ізоляції: він грає у свою регіональну гру і просто використовує хаос. Китай – прагматичний до мозку кісток: він не рятує, він інвестує. І якщо проєкт «Москва» знеціниться – просто викреслить його зі своїх планів. Ні хвилини не сумнівайтеся в китайській прагматичності!
Жоден із цих російських «союзників» не піде до кінця, якщо відчує запах справжньої поразки. У Росії немає справжніх друзів, тому що ніхто не йде за тим, хто сам не знає, куди йти. А головне – у неї немає майбутнього, до якого можна йти з гордо піднятою головою. Є тільки вчора. Тільки імперія-привид, яку виходець із політичної охранки Путін відчайдушно намагається воскресити з попелу.
У всьому цьому – слабкість сьогоднішньої Росії. З історії відомо, що слабкість такого кшталту знівелює всі переваги держави. Цю слабкість неможливо усунути ні в короткостроковій перспективі, ні навіть у середньостроковій. Фактично Росія часів Путіна являє собою труп, що гниє і розкладається.
А ось Україна – жива. Незважаючи на щоденні удари, незважаючи на біль, незважаючи на втому. Жива не гаслами, а людьми. Сьогодні Україна – це мати, яка відсилає сина в окоп, але зашиває в підкладку бронежилета молитву. Це школяр, який читає з ліхтариком вірші Шевченка в сирому підвалі. Це інженер, який запускає генератор після нічного удару, і бабуся, яка годує солдатів пиріжками під свист снарядів. Таке сьогодні життя в Україні. Важке, але незламне. І саме це робить країну сильною.
Так, Росія велика і небезпечна. Але давайте серйозно: союз, що стоїть за Україною, – сильніший. І не тільки зброєю. Насамперед – морально. Це сила тих, хто знає ціну свободі, хто пройшов через війни, диктатури і не хоче повернення темряви. Польща, Литва, Чехія – вони знають, що таке російський чобіт. Німеччина і Франція – що таке історична вина і відповідальність. США – що таке ціна лідерства.
Об'єднана Європа, незважаючи на внутрішні суперечки і втому, не полишила сторону справедливості. Майже всі країни йдуть з різною швидкістю, але в одному напрямку – до перемоги України. Тому що в актуальній війні нейтралітет – це не позиція. Це співучасть.
Мені можуть заперечити, що й коаліція добра – не без тріщин. Віра в США як у безумовного лідера вільного світу похитнулася з початком другого президентства Дональда Трампа. Його ізоляціонізм, загравання з диктаторами й нехтування старими союзами породили глибоке занепокоєння – не тільки в Києві, а й по обидва боки Атлантики.
Трамп поставив під сумнів саму ідею того, що Америка стоятиме за принципи, а не за вигідні угоди. Його можливий «відхід» від війни Росії проти України спричиняє в Європі чимале занепокоєння. Але важливо пам'ятати: Трамп – не США. І США – не Трамп. Цей багатий нарцис – лише епізод американської історії. Навіть якщо він зробить щось на шкоду Україні – а це можливо, – американська система з часом все одно зуміє поставити його на місце. Не миттєво, не без болю, але поставить на те місце, на якому має стояти президент такої великої країни, як Сполучені Штати.
До речі, за останніми опитуваннями, більшість американців, як і раніше, підтримує допомогу Україні – і гуманітарну, і військову. Це означає, що за шумом ток-шоу й партійних інтриг досі жива головна думка: справедливість важливіша за цинізм. Америка під впливом Трампа може коливатися, тягнути гуму, сперечатися сама зі собою, але в критичні моменти вона напевно зуміє зібратися. І виконає свою історичну місію борця за демократію і свободу.
Головне – щоб Європа не здригнулася. А вона, схоже, не збирається відступати перед обличчям запеклого міжнародного бандита. Адже всі розуміють: якщо дозволити Путіну перемогти у війні проти України, наступною жертвою цього негідника може стати одна з країн Балтії чи навіть Польща.
Сьогодні немає жодних ознак, що провідні країни Європи готові стати на коліна перед Путіним і Ко. Ну, хіба що Орбан чи Фіцо, але їхній голос не має вирішального значення. Непогано комунікують європейські лідери і з главою США. Усе це з часом дасть свої плоди: кільце навколо Росії стискатиметься. Економічні проблеми в ній загострюватимуться.
Санкції вже завдають ударів по найважливіших секторах економіки Росії, особливо по енергетиці, машинобудуванню і високотехнологічним галузям. Із розширенням обмежень на експорт обладнання і комплектуючих російська оборонка дедалі гостріше відчуває дефіцит критично важливих компонентів: електроніки, оптики, двигунів. При цьому доходи від нафти і газу, які раніше покривали більшу частину бюджету, стискаються через цінову стелю і зниження експорту.
Якщо найближчим часом буде ухвалено рішучий пакет санкцій – наприклад, подальше зниження стелі цін на нафту й посилення контролю за обхідними схемами – це значно послабить можливості Кремля не тільки фінансувати війну, а й виконувати соціальні зобов'язання перед населенням. А це вже зона політичної нестабільності всередині РФ. Коли держбюджет не в змозі виконувати елементарні функції – від пенсій до субсидій регіонам – вертикаль починає тріщати. І це ті самі тріщини, які не залишаться непоміченими і «союзниками» Кремля. Тому що за перших ознак реального ослаблення путінської влади підтримка з боку КНДР, Ірану або Китаю миттєво почне танути. Не на словах – а в реальних діях. Ставка на сильного гравця зміниться дистанціюванням від того, хто програє. І в Кремлі це розуміють.
Про це важко писати, не будучи в окопі, але мій розум старого журналіста підказує: Україні, яка пройшла такий важкий шлях за ці три роки, потрібно триматися. Зціпивши зуби. Через «не можу». Так, перемога України не буде блискавичною. Ті, хто чекає «контрнаступу до кінця року», не розуміють, що це не лінійний бій. Це війна на виснаження. Це як марафон без фінішної межі, де перемагає той, хто не впаде на останньому повороті.
Росія робить ставку на те, що Захід втомиться, що Україна згорить зсередини. Але в Заходу є резерви – економічні, технологічні, моральні. А в Росії – їх чимраз менше. Санкції точать її економіку, як іржа. Відхід технологій і капіталів – незворотний. Зменшення експорту нафти і газу – це не просто мінус у бюджеті, це як розрив пуповини, через яку живилася імперія.
А ще дедалі більше молодих росіян тікають, як щури з корабля. Західні країни не повинні чинити жодних перешкод молодим фахівцям, які тікають із войовничого Мордора. Це теж буде послаблювати агресора.
Але Україна, звісно ж, не повинна пасивно чекати, коли ворог послабшає і не зможе вести військові дії з тією ж інтенсивністю. Адже перемогу у війні забезпечує не лише допомога союзників, а й внутрішнє розуміння: втриматися мало, треба перемагати розумно. Силою, але не божевіллям. Сміливістю, але не фанатизмом.
У нинішній війні особливо небезпечні емоції – втома, бажання «швидше закінчити», відчай. Бо ворог на тому й грає: він хоче, щоб українці втомилися. Щоб почали сперечатися один з одним. Щоб Україна виснажувала себе зсередини.
Перемога вимагає дбайливості. Насамперед – до людей. Солдатів не можна втрачати даремно. Громадян не можна кидати напризволяще. Ресурси не можна спалювати в паніці, тим більше розкрадати. За стовідсотково доведену корупцію в мільйонних масштабах на період війни потрібно запровадити смертну кару. Уся країна має бути як лучник – точна, зібрана, зосереджена. Перемогу не завойовують криком, її витягують – зубами, потом, упертістю і дисципліною.
Але давайте чесно: дорога до перемоги буде не тільки довгою, а й страшною. Не тому, що ворог сильний, а тому, що він божевільний. Росія на чолі з Путіним не воює за землю – вона воює проти сенсу. Проти самої ідеї, що можна жити вільно, обирати владу, мати незалежне правосуддя. Це війна проти вибору. Проти ідентичності. Проти самої можливості бути собою. І тому програш України став би не тільки її поразкою. Це сигнал усім автократіям світу: можна, якщо дуже захотіти, спалити сусідній будинок і вижити.
Перемога України – це насамперед доказ, що мораль має значення. Що добро може бути не тільки добрим, а й зубастим. Що демократія вміє воювати, коли треба. Так, на жаль, Захід часом ганебно зволікає. Так, у деяких столицях рахують гроші, а не долі. І все-таки у цієї коаліції є ядро – віра в людину. У її право жити й обирати. Це не просто союз держав. Це союз світоглядів. Україна стала в ньому не тільки підзахисною – вона стала символом.
Економічно Україна зараз на милицях? Ходить із простягнутою рукою? Так, оборонятися від сильнішого агресора – справа дорога. Але це тимчасово. Якщо Україну не зламають, не змусять піти на несправедливий мир, вона зможе не просто відновитися, а стати мостом між західним комфортом і східною витривалістю. Країною, де народиться новий дух Європи – не розслаблений і самовдоволений, а сильний, вдячний, зібраний. У тієї України, що виживе й переможе, буде не тільки шанс, а й голос. Бо вона його заробила кров'ю.
Але для цього – повторюю – треба протриматися. На один день довше, ніж заклятий ворог. Треба стояти і триматися. Але не просто стояти – треба бути розумнішими. Пора вже реально вибудовувати армію нового типу. Треба робити максимум для збереження людей. Треба вчитися жити в стані війни, не забуваючи, що сенс війни – щоб потім знову навчитися жити.
І ще: навіть якщо завтра вдасться домовитися про 30-денне перемир'я, перемога не настане автоматично. Тому що війна – не тільки у зброї. Війна – у головах. У школах. У книжках. У пам'яті. Україна має перемогти і на цьому фронті. Має залишитися собою. Не мстивою, не запеклою, а мудрою. Спокійною. Сильною. І, головне, не втратити любові – до життя, до людей. Тому що перемога без любові – це просто ще один фронт.
Перемога України – це перемога людяності над звіром, здорового глузду над тиранією, майбутнього над минулим. Так, здається, що вона далека. Але кожен день боротьби робить її ближчою. Кожен солдат, кожен волонтер, кожен журналіст, кожен дипломат, кожен інженер, кожен учитель – це камінь у ту стіну, яка стримує темряву. І якщо хтось запитує: «А раптом не вийде?» – відповім просто: «Вийде!». Тому що немає іншого виходу. Тому що не можна, щоб зло перемогло. Бо інакше – навіщо все це? Навіщо стільки українців віддали свої життя, якщо не заради того, щоб ворог був зупинений і відкинутий?