Останнім часом чимраз активніше ведуться публічні дискусії на тему смерті лібералізму чи загалом деградації демократії. Зрозуміло, такий дискурс спровокований актуальним трендом електоральних пріоритетів у країнах, що належать до Західного світу. Ультраправі (чи точніше правопопулістські партії) стають чимраз популярнішими. У деяких країнах Європи вони вже прийшли до влади, наприклад, партія «Брати Італії», а її лідерка Джорджа Мелоні стала прем’єр-міністеркою Італії.
У багатьох країнах партії такого кшталту виходять у лідери соціологічних рейтингів. Наприклад, «Національне об'єднання» у Франції. А голова цієї партії Марін Ле Пен, за свідченням свіжої соціології, вкотре посіла першу позицію в рейтингу суспільної довіри. У Німеччині ксенофобська партія «Альтернатива для Німеччини» була найпопулярнішою навесні, зараз опустилася на друге місце. Але має всі шанси на реванш, щойно довіра до чинної урядової коаліції почне просідати. У Великій Британії відносно нова партія Reform UK на антиіммігрантській риториці стрімко набрала популярності, обігнавши рейтинги традиційних консерваторів і лейбористів, що раніше здавалося немислимим.
Цікавим феноменом у цьому контексті можна вважати Угорщину. Нині урядуюча партія Fidesz на чолі з понад три десятиліття незмінним головою Віктором Орбаном свого часу була зразком ліберально-демократичної політичної сили. Вона була створена ще 1998 року, тобто в Угорській Народній Республіці, що входила до комуністичного табору під егідою Кремля. На той момент Fidesz був молодіжним рухом, який узяв собі за мету боротися з комуністичним правлінням, відстоювати незалежність від Москви і сприяти демократизації суспільства. Згодом Fidesz оформився в політичну партію, але все ще дотримуючись своїх засадничих демократичних принципів. Проте Орбан поволі, але впевнено розвертав партію вправо і в бік авторитарності.
Вперше Fidesz прийшла до влади 1998 року, усе ще перебуваючи в лавах ліберал-демократів. Проте вже 2000 року відбувся її остаточний поворот у хибний бік. Формально це було оформлено виходом партії з Ліберального інтернаціоналу. Неформально – посиленням авторитаристських тенденцій у політичній структурі. Віктор Орбан, який уже тоді був прем’єр-міністром, розпочав підминати під себе всі гілки влади в країні. Нині ж він вибудував потужну владну вертикаль із підпорядкованою пресою й підгодованими олігархами.
Як написав у своїй книзі з промовистою назвою «Угорський восьминіг – посткомуністична мафіозна держава» (Magyar polip – a posztkommunista maffiaállam) угорський політик, політолог і публіцист, ексміністр освіти Балінт Мадяр (не плутати з Петером Мадяром), Орбан побудував мафіозну державу, за визначенням засновану на корупції. «Така політична система досягає своїх цілей за допомогою неагресивних форм державного тиску. Це не державний переворот, бо владу не захоплюють олігархи. Навпаки, мафіозна держава підпорядковує собі олігархів, ринок і всю економіку. Вона монополізує корупцію», – пояснює він.
Книжка Балінта Мадяра слугує яскравим застереженням для всіх демократичних держав, бо демонструє, як свого часу майже зразкова демократія (бо Угорщина 90-х дійсно була в авангарді прогресу на постсоціалістичному просторі) перетворилася на свою повну протилежність. Що вже казати про країни, де демократичні інтенції і традиції значно слабші. Тому деякі аналітики напівжартома, напівсерйозно радять заборонити книжку Мадяра, щоб вона не стала підручником для нових авторитарних лідерів, які вилупляться з демократичного яйця.
Зрештою, ми добре знаємо про такі трансформації з відносно недавньої історії Європи. Зайвий раз нам про це нагадав польський політолог Адам Бальцер у статті «Чи любить історія повторюватися?» (Czy historia lubi się powtarzać?), опублікованій на шпальтах часопису Nowa Europa Wschodnia. Автор резонно зазначає, що в актуальних дискусіях про загрози демократії в сучасній Європі часто проводяться паралелі з міжвоєнним періодом, коли в більшості європейських країн молоді демократії перетворилися на авторитарні й тоталітарні режими. У цьому контексті чимраз частіше лунає термін «дедемократизація».
Перша світова війна призвела до драматичних змін у Європі. Розвалилися чотири великі імперії – Османська, Австрійська, Німецька і Російська – перекроювалися кордони, утворювалися нові держави. Паралельно відбувалася галопуюча демократизація. Участь громадян у політичному житті набула безпрецедентних масштабів. Розвивалися нові засоби масової комунікації, насамперед радіо. І наслідком цих грандіозних процесів, звісно, стали «хвороби зростання». Тим більше, що потужна демократизація часто супроводжувалася глибокими соціально-економічними кризами. А ще варто додати сюди відчуття несправедливості серед переможених і тих, хто отримав піррову перемогу, а також страх помсти серед переможців. Це не могло не сприяти стрімкому зростанню націоналізму, відтак загострило конфлікти між державами і народами.
«Серйозні економічні кризи сприяли зростанню популярності антиістеблішментських популістських лідерів та радикальних груп: комуністів і фашистів. Екстремістів часто підтримували зовнішні актори, наприклад, фашистів – Німеччина й Італія, а комуністів – СРСР. У результаті поляризація в поєднанні з радикалізмом стала фундаментальним викликом для багатьох європейських суспільств. Це призвело до того, що авторитарні, навіть тоталітарні, тенденції супроводжували демократичні процеси з самого початку. Поляризація призвела до співпраці багатьох основних партій з екстремістами, а відтак і до їхньої радикалізації. Іноді “традиційні” групи намагалися переграти радикалів, але останні виявлялися ефективнішими, встановлюючи диктатури. Саме так фашисти прийшли до влади в Італії і нацисти в Німеччині, двох найбільших європейських країнах, які перестали бути демократіями в міжвоєнний період», – читаємо у статті Адама Бальцера.
Що ж нині сприяє популярності радикальних політичних течій? Чому поточна підтримка ультраправих партій у демократичних європейських країнах є найвищою за останні ледь не пів віку?
Передовсім варто зазначити, що поляризація й радикалізація сьогодні значно нижчі, ніж у міжвоєнний період. Уже хоча б тому, що актуальна економічна й соціальна ситуація все ще набагато краща. Людям у Європі, навіть тим, що постійно нарікають на життя, все-таки є що губити. І це аж ніяк не «власні ланцюги». Західні суспільства сформували багато сильних громадських інституцій, які допомагають згладити кути, пом’якшити соціальні перепади.
Якщо б машиною часу перекинути будь-якого середньостатистичного мешканця європейської країни з 20-30-х років у сьогодення, то цей попаданець, глянувши на лівих чи правих радикалів, закинув би їм, що вони «з жиру бісяться». З ним можна було б погодитися, але не цілком, бо таки стандарти добробуту, і матеріального, і ментального, все ж зростають. І це закономірно.
Інша справа, що радикали переважно є популістами. Вони пропонують прості розв’язки складних проблем. А людина за своєю соціально-антропологічною природою таки схильна до спрощення проблем. І тут аж ніяк не йдеться про «бритву Оккама», а радше про шаріковське «взяти й поділити».
А ще – штучно згенерована ксенофобія, спрямована здебільшого проти іммігрантів. Чи існують проблеми в міграційній політиці Європи? Безумовно. Європейські лідери допустилися за останнє десятиліття безлічі помилок у цій царині, шарпаючись від запрошення всіх біженців без жодної фільтрації до цілковитого перекриття кордонів для шукачів притулку. Раціональні голоси про необхідність вибіркового підходу із врахуванням потреб кожної держави, демографічних проблем, проблем старіння націй тонули в загальному хорі вигуків ультралібералів і ксенофобів.
Ще одним чинником зростання на силі радикальних партій є, безумовно, зовнішня підтримка. Тут передовсім варто говорити про втручання Росії, а ще трохи Китаю. Більшість ультраправих партій підтримують добрі відносини з Моквою, отримують від неї моральну, а головне матеріальну підтримку. Щоправда, за останні кілька місяці ультраправі заручилися й американською підтримкою. Наразі лише вербальною, передовсім від віцепрезидента Джей Ді Венса і найбагатшої людини світу Ілона Маска. Хоча й Трамп висловлює європейським радикалам непряму підтримку, зокрема своїми заявами, спрямованими проти Європейської Унії. А, нагадаю, що праві, що ліві радикали є водночас і затятими євроскептиками.
А от під час Другої світової війни, як слушно зауважує Адам Бальцер, Європу врятувало від авторитаризму й тоталітаризму саме втручання США. Спершу завдяки лендлізу, потім через безпосередню участь американських вояків у бойових діях проти Третього Райху, і нарешті – реалізація плану Маршалла.
Уся біда в тому, що Трамп оточив себе досить специфічними, м’яко кажучи, особами, які не здатні ні самі зрозуміти, ні тим більше донести своєму патрону доволі просту істину: щойно в Європі почнуть вигравати ультраправі, то зразу ж процес дедемократизації на континенті прискоритися. Найімовірніше, справа дійде до підриву самого існування Євроунії. Тобто тієї інституції, яка стала однією з найважливіших гарантій миру й демократії на континенті після Другої світової війни. Наступним кроком після розвалу ЄУ логічно може стати зростання реваншистських настроїв і відповідно – війна за «справедливі кордони».
Комусь цей сценарій видається неймовірним? Так і російсько-українська війна ще відносно недавно вважалася чимось із царини ненаукової фантастики.
