Тадей Погачар впевнено довів справу до свого четвертого титулу переможця Тур де Франс. Утім, в тому-то й суть, що на третьому тижні словенець не був таким домінатором, як у Піренеях, а тільки те й робив, що втримував своє лідерство та доводив гонку до переможного кінця. Про це говорить хоча б той факт, що на третьому тижні капітан UAE Emirates не здобув жодної перемоги на етапах.
Розпочинався третій тиждень з етапу формату "уніпуерто" з фінішем на Мон Вонту. Етапи такого формату Погачару підходять значно краще, ніж його дуельному супернику, Йонасу Вінгегору. Тому багато хто очікував, що на "Провансальському гіганті" словенець нанесе ще один важкий удар по своєму конкуренту.
Втім, у підсумку все завершилося бойовою нічиєю, при чому, Погачар на Мон Вонту значно більше оборонявся, ніж атакував. Та й просто візуально виглядав не настільки свіжим, як у Піренеях. І все це подарувало надію на те, що в Альпах Вінгегор таки зможе намацати слабкість у Тадея. Цього в підсумку не трапилося, проте варто визнати, що на третьому тижні боротьбі між ними була практично рівною.
На третьому тижні Погачар виглядав очевидно слабкішим, ніж у Піренеях, і можна лише здогадуватися, що стало тому причиною. Ще під кінець другого тижня пішли розмови про те, що словенець трохи прихворів – у нього закладений ніс і болить горло. Більше того: сам капітан UAE Emirates цього не приховував, і лише стверджував, що нічого серйозного у нього немає та підкреслював, що схожі проблеми зі здоров’ям є у дуже багатьох гонщиків у пелотоні.
А ще кидався в очі той факт, що Погачар був не настільки вмотивований, яким ми звикли його бачити. На цьогорічному Турі було як мінімум два гірських етапи, які Тадей міг виграти, якби діяв трохи рішучіше, проте не став цього робити – йдеться про 14-й і 19-й. Обидва рази цією нерішучістю жовтої майки скористався Таймен Аренсман, що, втім, не скасовує того факту, що він видав по-справжньому круті перфоманси.
Раніше Погачар добровільно не відмовлявся від можливості забрати ще один етап: у нього горіли очі, він по-канібальськи хотів перемагати щодня. Цього року ж ми побачили розсудливого гонщика, який робить для підсумкової перемоги рівно стільки, скільки потрібно. Створив собі запас у загальному заліку – і перейшов у режим оборони. За рецептом Ленса Армстронга та Кріса Фрума.
Звичного в плані мотивації Погачара ми побачили лише на заключному, 21 етапі, який після включення в нього потрійного проходження Монмартра перетворився з фестивалю спринтерів на щось середнє між Туром Фландрії та Мілан – Санремо.
І те, що на такому етапі Тадей був значно більш вмотивований, ніж у Альпах – чергове свідчення того, що стає дедалі очевиднішим: за своєю психологією словенець одноденник значно більшою мірою, ніж генеральщик. На класиках у нього горять очі та є бажання не просто перемагати, а домінувати, знищувати суперників. У той час як нинішній Тур він, склалося враження, розглядав як обтяжливий обов’язок перед командою та спонсорами. І необхідність виконувати цей обов’язок радості у нього викликала мало.
Те, що словенець на нинішньому Турі був не такий вмотивований, як раніше, було очевидно не лише по його діях, а і по словах:
Нестача мотивації тут просто кидається у вічі. Додаємо до цього ще й чутки про те, що Тадей може переглянути свої плани на заключну частину сезону та пропустити Вуельту – і отримуємо дуже чітку картину нестачі мотивації, особливо якщо йдеться про багатоденки. Незрозуміло лише одне: це щось глобальне та довгострокове чи мимолітна хандра через втому та хворобу?
Слова Погачара після фінішу заключного етапу Туру дозволяють вважати, що друге – лідер UAE Emirates вперше заговорив про можливе завершення кар’єри:
Втім, можливе завершення кар’єри в 2028 році натикається на декілька перешкод. Перша – це те, що контракт словенця з UAE Emirates діє до кінця 2030 року. Друга – це те, що уже зараз ходять чутки про те, що організатори Туру планують провести старт гонки в 2029 році в Словенії. Навряд чи Тадей захоче таке пропустити.
Втім, Тур-2029 з стартом у Словенії Погачар цілком може розглядати як ідеальний момент для прощальної гастролі. Питання лише одне: чи не підійде Тадей до неї через втрату мотивації уже гонщиком, чий пік кар’єри залишився позаду?
Йонас Вінгегор за рівнем на третьому тижні точно був значно ближчим до свого головного суперника, ніж на другому. Чи міг він виграти цей Тур? Навряд чи. Чи зробив він усе можливе для цього? Ось це уже складніше питання. Багато хто вважає, що ні.
На 18 етапі Visma Lease a Bike рано почала робити гонку складною та готувати атаку свого капітана. І Вінгегор пішов у неї ще на Коль де ля Мадлен. Проте після кількох невдалих спроб скинути Погачара ближче до вершини Йонас перейшов не більш консервативний режим ведення гонки. Саме за це і отримав порцію критики на свою адресу: дехто вважає, що Вінгегору не вистачило сміливості піти до кінця в той момент.
З тактичної точки зору таке рішення пояснити цілком можна. Навіть якби Вінгегор зумів скинути Погачара на Мадлен – йому довелося би самому долати весь спуск і рівнину перед фінальним підйомом на Коль де ля Лоз. Данець спускається гірше за Тадея, тому був ризик на спуску розтринькати ту перевагу, яку вдалося здобути в підйомі.
Ще вагомішим був ризик іти спуск і рівнину самому, в той час як Погачар міг би дочекатися партнерів по команді та наздоганяти суперника колективними зусиллями. Зрештою, щось схоже ми побачили в боротьбі між Оскаром Онлі та Флоріаном Ліповітцем за третє місце: одинокий втікач за свою сміливість був покараний.
Попри дві болісні поразки в Піренеях, у цілому Вінгегор програв цей Тур не безнадійно. За загальним рівнем він був трохи ближчим до Погачара, ніж минулого року – динаміка позитивна. Достатньо позитивна для того, щоби мати більш-менш реалістичні надії поборотися за жовту майку наступного року. Особливо, якщо будуть зроблені певні висновки в плані підготовки: Visma Lease a Bike варто відмовитися від ідеї зліпити з Йонаса топового панчера, а зосередитися на прогресі в його сильних сторонах – гірському ході та розділках. Тут багато чого залежатиме від маршруту наступного Туру, хоча важко уявити собі, щоби він був більш панчерським, ніж цьогорічний.
Можливо, у Вінгегора і могли би з’явитися якісь примарні шанси розібрати Погачара в Альпах, якби не погода. Цього року альпійські етапи були прохолодними та дощовими – все саме так, як любить словенець. Можливо, якби у Альпах минулого тижня панувала спека, гонка би склалася трохи по-іншому.
Ще цього року ходили чутки про те, що Вінгегор може поїхати на Джиро. Проте побачене на Турі говорить про те, що данцеві не варто вивішувати білий прапор у боротьбі з Погачаром та просто почати підбирати об’їдки зі стола словенця, намагаючись уникати прямих дуелей із ним. В цілому Тадей цього року був готовий трішки слабкіше, ніж минулого – здається, в минулому сезоні від досягнув стелі своїх можливостей. А тут ще й небезпідставні розмови про глобальну втрату мотивації.
У підсумках другого тижня Туру ваш покірний слуга писав про те, що Флоріан Ліповітц – явний фаворит у боротьбі за третє місце та може втратити подіум лише в разі, якщо сам створить собі проблеми, наприклад – піде в авантюрну ранню атаку. І на 18 етапі цей сценарій майже реалізувався.
У певний момент у долині між спуском із Мадлена і початком підйому на Коль де ля Лоз у групі лідерів виникла криза лідерства – ніхто не хотів тягнути на собі це формування. Ліповітц вирішив цим скористатися та пішов у сольну атаку. І зрештою за це вельми сумнівне рішення поплатився.
Незабаром після атаки Ліповітца групу Погачара та Вінгегора наздогнала група Оскара Онлі, в якій були і грегарі двох грандів загального заліку. Робота в цьому новоствореному пелотоні знову налагодилася, в той час як німецький ексбіатлоніст був змушений іти наодинці. Підсумок був закономірний: за 8 км до фінішу група його добрала, через 2,3 км гонщик Red Bull Bora з неї випав.
На фініші це вилилося в 1 хвилину та 39 секунд відставання від головного конкурента в боротьбі за подіум та білу майку найкращого молодого гонщика, Оскара Онлі. Від доволі комфортної переваги Флоріана над британцем перед вирішальним гірським етапом залишилося лише 22 секунди.
Проте головною загрозою для Ліповітца був навіть не сам факт того, що він розгубив майже весь свій запас, а фактор втоми перед вирішальним гірським етапом. На 18 етапі гонщик Red Bull Bora практично всю другу половину дистанції працював самотужки. Спершу на Мадлен він опинився між небом і землею: відстав від Погачара та Вінгегора, проте випереджав групу Онлі. На спуску німець доклав чимало зусиль для того, щоби наздогнати групу лідерів, після чого пішов у атаку, знову загнавши себе у ситуацію, де доводилося працювати самотужки проти суперників, які їхали в групі.
Ліповітц у той день явно потратив значно більше зусиль, ніж Онлі, і на 19 етапі це могло стати вироком для подіумних амбіцій Флоріана. Проте у вирішальний день він не те що не програв британцеві, а й виграв у нього 41 секунду на фініші в Ла Плані, забезпечивши собі місце на підсумковому подіумі. У вирішальний момент Флоріан продемонстрував просто прекрасне відновлення – у цього хлопця точно є потенціал майбутнього переможця Гран турів.
При всій повазі до Онлі, в тому, що на подіум потрапив саме Ліповітц, є якась вища справедливість. Все-таки протягом трьох тижнів німець виглядав сильнішим, в той час як Оскар провів дуже бліду гонку від глухої оборони. Якби доля винагородила такий стиль ведення гонки подіумом загального заліку Туру – це могло би стати дуже поганим меседжем для інших генеральщиків.
Що стосується іншої зірки Red Bull Bora, Пріможа Рогліча, то його виступ на останньому тижні Туру залишив дуже суперечливі враження. Протягом усієї кар’єри словенця звинувачували в надто оборонному та несміливому стилі ведення гонки, проте у Альпах він був максимально агресивним: постійно атакував і намагався відібратися у відриви дня. Так, у підсумку це призвело до падіння на восьме місце загального заліку, проте Рогліч довів не лише на словах, а й на ділі, що будь-який результат, окрім подіуму, для нього значення не має.
Водночас, Рогліч показав себе абсолютно не командним гравцем. Він не був готовий жертвувати своїми амбіціями заради більш реалістичних призових шансів Ліповітца та не лише сам атакував його позиції, а й приймав рішення, які були контрпродуктивними для них обох. Йдеться, перш за все, про ситуацію в долині перед підйомом на Коль де ля Лоз, коли в групі лідерів виникла криза лідерства.
У цей момент Ліповітц і Рогліч могли би просто скоорперуватися та тягнути на собі групу. Так, це би позбавляло їх шансів на перемогу на етапі, проте дозволило б не підпустити групу Онлі, викинувши британця з боротьби за подіум. Проте Прімож вирішив грати у свою гру – ніяких дивідендів особисто йому це не принесло, а могло і залишити всю команду біля розбитого корита.
Очевидно, що через участь у Джиро Рогліч підійшов до Туру не в оптимальній формі та видавав дійсно топові перфоманси лише епізодично. Якщо бути точним – то рівно два рази: на гірській розділці до Пейрагюда та на етапі до Мон Вонту, де він також виглядав третім за силою генеральщиком. Що об’єднує ці два етапи? Правильно, лише одна гора.
Рогліч все ще дуже сильний на гонках, де потрібно викластися в одному зусиллі менш ніж на годину часу, а не повторювати такі максимальні зусилля по декілька разів за день, як на мультигірських етапах. Організм Рогліча явно полюбляє саме етапи формату "уніпуерто" – мабуть, це і є та головна причина, чому саме Вуельта є улюбленим Гран туром словенця.
У долині перед підйомом на Коль де ля Лоз потенційним союзником Рогліча та Ліповітца міг стати Фелікс Галль, який також був зацікавлений у тому, щоби "відчепити" Онлі від боротьби за найвищі місця. Проте австрієць також вирішив зіграти у власну гру, і, як і Ліповітц, пішов у сольну атаку.
В цілому на третьому тижні капітан Decathlon Ag2r дійсно додав, що у підсумку принесло йому 5 місце в загальному заліку. Проте чи був Галль сильнішим, ніж два роки тому, коли фінішував на Турі восьмим? Важко сказати.
По-перше, тоді він, окрім високого місця в загальному заліку, ще й виграв королівський гірський етап. По-друге, тоді Галль програв 5 хвилин на горбистому другому етапі. І якби не те відставання (яке, цілком можливо, він зловив свідомо – щоби мати розв’язані руки у великих горах), Фелікс міг би фінішувати в загальному заліку четвертим. Тому так, на нинішньому Турі Галль був стабільнішим як генеральщик і не дозволяв собі таких провалів, проте два роки тому він діяв значно яскравіше, а його піковий рівень у великих горах все ж був трохи вищим.
Четверте місце в загальному заліку Тур де Франс – чудовий результат для Оскара Онлі, особливо враховуючи його 22-річний вік. Так, про те, що він – талановитий гонщик, було відомо давно, наприкінці минулого сезону він дедалі активніше почав доводити це на практиці. Проте четверте місце на Турі – це все ж вихід на якісно новий рівень.
Впродовж усієї гонки були сумніви щодо відновлення Оскара та очікування можливої кризи в горах на третьому тижні. Проте нічого цього не трапилося. Більше того: в Альпах капітан Picnic PostNL навіть додав, і на 18 етапі видав свій найкращий перфоманс на цьогорічному Турі: Онлі майже на рівних змагався з самими Погачаром і Вінгегором.
Цьогорічний Тур довів, що у Онлі є величезний потенціал. Про це говорить не лише 22-річний вік британця, а й те, що четвертого місця на "Великій петлі" він досягнув у складі такої команди, як Picnic PostNL – однієї з найскромніших у Світовому турі.
У сучасному велоспорті чітко прослідковується зростання розриву між декількома топовими командами та рештою. При чому, це стосується не лише різниці в бюджетах команд, а й у ефективності роботи. Топові команди володіють величезною методологічною та технологічною перевагою над усіма суперниками, та здатні набагато ефективніше розвивати своїх гонщиків.
За останні кілька років з’явилася думка про те, що боротися за найвищі місця на Гран турах можна лише у складі вузького кола елітних суперкоманд. Онлі довів, що вирости у топового генеральщика можна навіть у такій скромній команді, як Picnic PostNL. І це ще один, не менш важливий фактор, ніж вік британця, який говорить про наявність у нього величезного потенціалу.
А це, в свою чергу, робить його дуже ласим шматком на трансферному ринку – навіть попри те, що контракт Оскара з Picnic PostNL діє аж до кінця 2027 року. Більше того, навіть потенційний вибір нової команд для Онлі видається доволі очевидним – це Ineos Grenadiers.
Останнім часом чимало говорилося про те, що британцям дуже не вистачає топового лідера, який би відповідав рівню бюджету та амбіцій цього проєкту. Карлос Родрігес і Таймен Аренсман на такий рівень просто не тягнуть, Герейнт Томас завершує кар’єру, а здатність Егана Берналя повернутися на піковий рівень надалі викликає сумніви.
Зараз для Ineos Grenadiers на ринку виникає доволі очевидний і реалістичний кандидат на цю роль – Прімож Рогліч. Наприкінці сезону в Red Bull Bora перейде Ремко Евенепул, і в німецько-австрійській команді стане дуже тісно: і без бельгійця там був перебір гонщиків із амбіціями генеральщиків на Гран тури. Когось доведеться відпускати, і Рогліч виглядає найочевиднішим варіантом – в тому числі й через ветеранський вік.
Контракт словенця діє до кінця поточного року. Ще у травні ходили чутки про те, що угоду продовжили ще на сезон, проте офіційного підтвердження ця інформація досі не отримала. Відхід Рогліча цілком можливий, питання лише куди він піде. Варіант із Ineos Grenadiers виглядає досить очевидним: навіть нинішній, старіючий Прімож за класом переважає усіх у британському проєкті та буде корисний йому в короткостроковій перспективі.
Втім, для словенця цілком реалістичним виглядає і менш амбітний варіант – Tudor Cycling, який зв’язаний із його нинішньою командою спільним спонсором, Red Bull. Багато хто вважає проєкт Фабіана Канчеллари ледь не фарм-клубом Red Bull Bora.
Для Ineos Grenadiers Рогліч – хороший варіант тут і зараз. Проте в довгостроковій перспективі Онлі – значно цікавіший варіант, хоч і менш легкодоступний на ринку на даний момент. Оскар привабливий для Ineos Grenadiers не лише через свій вік і перспективи, а й через свій паспорт.
З перших же років свого існування Ineos Grenadiers (точніше, тоді ще Sky) позиціонував себе саме як національний британський проєкт. Саме тому команда, яка колись могла дозволити собі підписати практично будь-якого гонщика на ринку, вибирала значно складніші та провокативніші шляхи до перемоги на Турі: ліпити топових генеральщиків з британців, Бредлі Віггінса та Кріса Фрума.
Кожен із них здавався далеко не ідеальним матеріалом для перетворення на багатоденника №1 у світі, проте своєї цілі команда Дейва Брейслфорда все ж досягала. Онлі виглядає значно більш підходящим матеріалом, із якого зліпити потенційну суперзірку в топовій команді буде суттєво простіше. Залишається лише знайти спосіб переманити гонщика, у якого ще 2,5 роки контракту з його нинішньою командою.
Тури 2022 і 2023 років багато хто небезпідставно вважає найкращими в новітній історії "Великої петлі". А, можливо, і не лише в новітній. Дуелі між Вінгегором і Погачаром дійсно були легендарними та наочно доводили, чому саме Тур вважається гонкою №1 у світі. Проте цьогорічна "Велика петля" довела, що той засліплюючий блиск 2022-2023 років залишився у минулому.
За великим рахунком, це було очевидно ще у 2024 році. Проте торік це компенсувалося історичністю досягнень Погачара: дубль Джиро+Тур, феноменальні цифри підйому на Плато де Бейль. Зараз же не було ні того, ні іншого. Битва двох дуелянтів була не настільки рівною та інтригуючою, щоби вважатися дійсно епічною, як у 2022 і 2023 роках, проте, водночас, переконлива перемога Погачара була значно більш буденною, ніж той космічний рівень, який словенець демонстрував торік.
Чому цього року Тадей був не настільки яскравим, як у попередні? Про мотивацію ми вже говорили вище, проте це не єдиний фактор. Практика показує, що найбільш яскравим і захоплюючим словенець буває або коли він знаходиться в позиції андердога, якому потрібно шукати будь-яку можливість набирати перевагу над суперниками, або якщо він, навпаки, абсолютно переконаний у тому, що він на голову сильніший за решту гонщиків, і може не боятися діяти сміливо та безрозсудно. Цього року не було ні того, ні іншого.
Безумовно, критика цьогорічного Туру та виступу Погачара на ньому може здатися вишукуванням плям на Сонці. Проте це пов’язане, перш за все, з тим, що ну дуже вже високо вони з Вінгегором підняли планку очікувань у 2022-2023 роках.
Якщо абстрагуватися від боротьби за жовту майку, то в цілому цьогорічний Тур виявився досить непоганим. Хоч на ключових підйомах гонщики і не показували космічних цифр як торік, але рекорд середньої швидкості був оновлений – і це попри малу кількість рівнинних етапів і значно вищий за середні показники сумарний набір висоти за 21 етап. Серед імен переможців етапів немає ноунеймів, жоден із етапів пелотон відверто не дарував відривам: більшість етапів, які виграли втікачі, були дуже напруженими, робочими, перемоги здобувалися в напруженій боротьбі з основною групою, яка намагалася наздогнати лідерів.
Дещо розчарувала на цьогорічному Турі боротьба спринтерів. На старт вийшли три найкращих спринтери світу, і всі з нетерпінням чекали очних битв за звання найкращого фінішера сучасності. Проте Яспер Філіпсен, Джонатан Мілан і Тім Мерлір так жодного разу і не зарубилися втрьох за перемогу.
Філіпсен виграв перший етап після того, як Мілан і Мерлір виявилися поза грою через ешелони, а після цього гонщик Alpecin Deceuninck рано зійшов із гонки через падіння та перелом ключиці, так жодного разу і не позмагавшись з двома своїми конкурентами в очній боротьбі. Мілан і Мерлір виграли по два етапи, проте італієць обидва рази перемагав у ті дні, коли гонщик Soudal Quick Step опинявся поза грою через форсмажори.
Мерлір обидва рази виграв саме в очній боротьбі з Міланом, і тому за підсумками Туру спринтером №1 у світі можна назвати саме бельгійця. Проте обидва рази він випередив свого суперника на лічені сантиметри, тому певне відчуття недомовленості в їхній дуелі залишилося.
Пов’язане воно, зокрема, і з тим, що спринтерських етапів на цьогорічному Турі було аномально мало. При чому, організатори гонки чітко дали зрозуміти: це не разове явище, а частина цілеспрямованої, довгострокової стратегії – мовляв, спринтерські етапи недостатньо видовищні. Свій резон у цьому є, проте з таким підходом топові спринтери просто почнуть ігнорувати Тур.
Хоча експеримент із включенням підйому на Монмартр у маршрут заключного етапу до Парижу дійсно можна вважати успішним. Гонка вийшла дуже цікавою та напруженою та подарувала красиву перемогу Воута Ван Арта над Погачаром. Перемогу, якоюсь мірою, навіть епохальною: важко згадати, коли востаннє словенця хтось із суперників скидав з колеса чистою силою.
Етап вийшов дуже селективним, хоча частково це пов’язано з рішенням організаторів дати нейтралізацію для загального заліку за 50 км до фінішу. Таке рішення було продиктоване безпековими причинами: в неділю ввечері у Парижі йшов сильний дощ, і на бруківці були ризики великих завалів.
Як би там не було, але всі гонщики, які не збиралися боротися за перемогу на етапі, за 50 км до фінішу спокійно відстали від пелотону, що, безумовно підсилило ступінь селективності. Чи варто зберігати заключний етап саме у такому форматі на наступні роки? Важко сказати. Можна чергувати розв’язки з Монмартром із традиційними рівнинними етапами для спринтерів, або зменшити кількість проходжень Монмартру до 1 чи 2. Це зробить заключний етап більш схожим на Мілан – Санремо та значно розширить коло потенційних претендентів на перемогу, зберігаючи шанси для чистих спринтерів.
Простір для експериментів – величезний. Якщо вже організатори Туру вирішили зламати традицію та відмовитися від концепції "етапу дружби" – то можна задуматися і про проведення в останній день розділки, як у 1989 році, який подарував одну із найбільш драматичних розв’язок у історії Туру.
