Два крила, які водночас здаються долонями – нова робота скульптора Назара Білика у Києві поєднує відчуття стрімкого руху, боротьби і спокою, тиші, підтримки, яких потребуєш на місці пам’яті про загиблих.
Меморіал розвідникам на території Головного управління розвідки в Києві офіційно відкрили 17 червня. Від моменту, коли представники ГУР приїхали до Назара в майстерню з проханням узятися за розробку і втілення меморіалу минув рік – рекордний термін для такої роботи.
Білик не вперше береться за меморіальні проєкти: раніше разом з Миколою Малишком він працював над пам’ятником "Убієнним синам України" у Сандармоху (2004) і став автором пам’ятного знака на місці загибелі Павла Шеремета (2020). Але ці роботи у творчій біографії скульптора радше винятки.
Пропозиція ГУР, пояснює Назар Білик, відгукнулася йому завдяки можливості творчої свободи. Розвідники не виставляли жодних вимог і довірились скульптору та архітектурному бюро Guess Line Architects, яке раніше працювало над Меморіалом пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові.
"Меморіал розвідникам – це один з перших в Україні прецедентів, коли впливова державна інституція запросила до співпраці скульптора європейського виміру", – говорить художник Павло Маков. "Ми звикли звинувачувати державні установи у відсутності смаку, але тепер можемо запитувати владу: "Що це ви ставите у нашому місті в той час, коли ГУР робить такий сильний проєкт? Завдяки цьому прикладу ми можемо пояснювати суспільству, як важливо такі серйозні речі довіряти серйозним художникам".
У роботі Назара Білика простежується нова мова меморіалізації, яка може стати прикладом для інших міст і громад. Меморіал не можна назвати прямим висловлюванням на тему пам’яті, але він одночасно враховує мистецькі завдання, рівень сенсів і символів, а також потреби людей, які проходитимуть сюди віддати останню шану загиблим.
Згори меморіал схожий на око – око сови, символ української розвідки. Камінь у центрі з написом "Вічність" різними мовами (данина вдячності іноземним партнерам ГУР) є місцем для квітів та лампадок. Обрамлюють око стели-"крила", з внутрішнього боку яких розмістили таблички з іменами загиблих розвідників. Таблички сталеві, бо українські воїни, каже Назар, люди сталевого духу, а їхня форма відтворює розміри і шрифт військових шевронів. Таблички Героїв України – золотого кольору.
Стели також з невипадкових матеріалів – з них виготовляють деталі для безпілотників, човнів і ракет. Навіть світло-сірий колір тут має значення – його часто застосовують під час виробництва дронів. Що й досі є новим для України – меморіал працює не лише зі скульптурними елементами, але й із простором навколо. У темний час доби він підсвічується ліхтарями-"зорями" (тут також закодовано девіз ГУР – "Мудрі панують над зірками").
Оскільки Меморіал розміщений на території ГУР, вхід до нього в умовах воєнного стану залишається закритим. УП.Культура вдалося побачити Меморіал і поговорити з Назаром Біликом про пошук ідеї, співпрацю з ГУР, радянську і сучасну форми меморіалізації, перехід від скульптур до архітектурних проєктів, а також про те, чому площі наших міст і сіл перетворюються на цвинтарі та що з цим робити в майбутньому.
– Як ти ставишся до того, що Меморіал є закритим об’єктом? Усе-таки меморіали – це також і місця спільної пам’яті.
– На початку ми говорили з розвідниками про пам’ятник, пам’ятний знак чи місце, де військові могли б вшановувати пам’ять полеглих побратимів. Згодом ми запропонували відмовитися від певної визначеної точки і взяти за основу принцип відділеного простору на території ГУР, який і був би місцем для вшанування.
Тут нібито є певне протиріччя, адже дійсно пам’ять, навіть якщо ми говоримо про установу, яка діє під грифом "Секретно", має бути публічною. Але нині мені здається, що в такий спосіб Меморіал набув додаткової глибини – він є частиною тих норм і правил, за якими працюють розвідники.
– Якою була твоя перша зустріч з працівниками ГУР?
– Вони приїхали до мене в майстерню з питанням, чи я би взявся за цей проєкт. До цього я завжди казав, що тема пам’ятників, меморіалів чи надгробних скульптур – не моя.
Якийсь час після академії і під час асистентури-стажування я дуже багато робив замовлень. Але робота над скульптурою – це тривалий процес. Вона в тебе займає пів року, рік, а часом і більше. І весь цей час ти повністю занурений у цей світ, тож я збагнув, що, якщо мені важлива територія творчості, я маю відмовитися від замовлень.
– По-перше, мені була надана повна свобода. А по-друге, моя позиція щодо меморіалізації в мистецтві теж змінилася. У мене з’явилося бачення, якими мали б бути меморіали в Україні, і я вже мав певні ідеї.
Тепер, закінчивши роботу над Меморіалом розвідникам, я маю теку з ескізами для майбутніх можливих проєктів. І це в жодному разі не замовлення, а творчі ідеї. Передовсім у мені говорить художник, якому цікаво творчо висловлюватися у цій площині.
– Ти вже розповідав, що єдина умова, яку виставив до тебе ГУР: "Тільки не радянське". Що для тебе означає "радянське" в меморіальних проєктах?
– Насамперед це образ солдата, героя, який чинить супротив чи захищає собою дитину. Тобто це певні схеми, розповсюджені в радянський час. Самі по собі вони непогані, але ці схеми закріпилися у нас як стандарти доступної меморіалізації.
Друга складова "радянського" – це матеріал, який несе в собі певні сенси. Візьміть до прикладу граніт або бронзу. Працювати сьогодні з червоним гранітом – означає йти в логіку радянської візуальної культури, від якої Україна хоче відмовитися.
І ще одна визначальна риса "радянського" – велич, масштаб. Майже всі меморіали радянського часу – це проєкти, які взаємодіяли з нами згори донизу, а не на горизонтальному рівні.
– Які приклади за кордоном були для тебе важливими під час роботи над Меморіалом?
– Я, звісно, бачив багато місць пам’яті, які допомогли мені зрозуміти, як може виглядати сучасний меморіал. Але все одно це були старі зразки, які не дають нам розуміння, як це питання вирішувати саме зараз. Для мене став дуже важливим конкурс на визначення найкращого Меморіалу Голокосту в Лондоні, який відбувався 2017 року і в якому брали участь визначні архітектурні бюро.
Треба розуміти, що сьогодні над меморіалами найчастіше працюють не скульптори, як це було в радянський час, а архітектори. Тому для мене дуже цінними є саме архітектурні приклади роботи з простором. У Меморіалі розвідникам є скульптура, але цей проєкт теж зроблений за архітектурним принципом.
Вивчаючи роботи номінантів конкурсу в Лондоні, я побачив, що іноземні колеги вдаються до нових підходів у роботі над темою пам’яті, яка довго була для мене табуйованою. Конкурсні роботи передбачали взаємодію із середовищем – через асоціації, настрій, переживання, віддалені натяки. Усі вони були присвятою певній події, але не говорили про неї прямо.
Тоді я зрозумів, що ідеї й теми, над якими я працюю в майстерні, можна поєднати з великими меморіальними проєктами і висловити їх у непрямий спосіб. Я зрозумів, як важливо наповнювати простір навколо нас не місцями концентрації у вигляді скульптур чи творчих знаків, а місцями, де людина може пережити певні емоції.
– А якщо говорити про меморіальні проєкти, які з’явилися в Україні в останні роки?
– Я визначив як точку зламу в українській традиції меморіалізації появу Меморіалу пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові. Спроможність культурної спільноти і львівської влади побудувати такий меморіал означала готовність нашого суспільства сприймати нову форму роботи з темою пам’яті.
Цей меморіал має художню цінність саме завдяки своїй непрямій мові. Я сприйняв його як кривавий шрам з кортенової сталі на тілі міста. Це дуже глибокий символ, але водночас біля нього немає відчуття жаху й трагедії. Навпаки, це простір, у якому хочеться бути, спілкуватися із загиблими, думати, писати.
Тоді цей проєкт втілювала молода команда студентів – Андрій Лесюк, Марія Яструбчак, Христина Пундак. За іронією долі, саме з цим бюро я працював і над Меморіалом розвідникам.
– Як виглядала співпраця з Guess Line Architects? За що в роботі з Меморіалом відповідав ти і що привносили архітектори?
– Відпочатку ми збагнули, що не хочемо робити якийсь окремий об’єкт. На території ГУР уже є адміністративні будівлі, церква, є навіть один пам’ятник. Тобто це строката і наповнена територія. Ми себе запитали – як ми хочемо з нею взаємодіяти, через що? Можна було б додати ще один вагомий об’єкт, який би привертав увагу, або йти за принципом зонування, або ж усе вирівняти на тій ділянці і повністю перепланувати.
Разом ми вирішили відділити частину простору двома стелами і запропонувати маршрут руху, який би включав і вхід у простір між стелами, і покладання квітів, і вихід з меморіалу. Зрештою, вже за місяць ми запропонували ГУР варіант, який поєднав архітектурні та скульптурні рішення.
– Ти можеш описати шлях ваших обговорень і спроб на шляху до цього фінального рішення?
– Зізнаюся, я думав, що ідея народжуватиметься легше, але ми все одно мали суперечки. Складність настала на етапі роботи над рельєфом стел. Почавши працювати з крилами сови, з пір’ям, я побачив, що все виходить дуже натуралістично – і мені це не сподобалося.
Найбільше часу я витратив на те, щоб поєднати у цьому рельєфі елементи крил, вогню, рваної структури. Загалом до теми крил скульптору не можна наближатися. Я б ніколи не використав у своїх роботах цей образ, але цього разу я мав відштовхуватися від образу сови. І коли я створив перший ескіз, архітектори дуже дипломатично сказали : "Це ж те, від чого ми намагаємося відійти" (сміється). І це правда, бо крила – це ангели, головна меморіальна естетика, яка відразу викликає відчуття скорботи.
І ось перед тобою стоїть завдання – переосмислити один із найдавніших меморіальних символів. І цей "переклад", зрештою, вийшов досить вдалим. Хтось не розуміє, що це крила, але бачить порізи, розриви, а водночас – воду, пісок, вогонь (бо розвідники працюють на морі, на землі і в повітрі).
Після схвалення ідеї я ще якийсь час знову і знову переробляв ці "крила", доки не вийшов на комбіновану структуру, яка ні в кого не викликала сумнівів. Працюючи над чимось, я люблю ставити цей об’єкт у центрі майстерні й стежити за реакціями відвідувачів. Тому наше фінальне рішення – це також наслідок колективного обговорення, більшого за нашу команду.
Потім настав ще один складний етап – втілення ідеї. Архітектори її візуалізують, проєктують середовище, а далі знову починається територія моєї відповідальності. Описані мною "крила" – це складний рельєф з навісними елементами і нетиповими принципами роботи з ними. Також мені було важливо, щоб у глядача не було відчуття, ніби ці стели створені руками, я хотів, щоб у рельєфі збереглася природна динаміка.
Під ці завдання я зібрав окрему команду, з якою ми постійно мали винаходити щось нове, бо жоден з нас не мав такого досвіду раніше. Мій батько (скульптор Микола Білик – Ред.) після відкриття Меморіалу сказав, що я сам собі ускладнив життя з таким рельєфом, але потім він додав, що меморіал йому сподобався (усміхається).
– Чи ви спілкувалися з рідними і побратимами загиблих, коли шукали ідею для втілення?
– З комунікації з рідними часто можуть виникнути творчі ідеї, але я мав відчуття, що отримав точне завдання, з яким уже можу працювати. Незадовго до пропозиції ГУР я їздив на запрошення Платформи культури памʼяті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" до Чернігова. Ми там запитували мера, будівельників, комунальні служби, якими вони бачать майбутній меморіал у своєму місті. Тоді я зрозумів, що на етапі творчої ідеї художнику може бути достатньо самого завдання.
На закладання центрального каменя за два місяці до офіційного відкриття прийшли побратими загиблих. Їхня присутність змінила мене, додала іншої сили і мотивації. Я побачив, як спроєктований нами простір починає жити і які емоції він викликає.
– За твоїми відчуттями, чи ведеться у нашому мистецькому середовищі й загалом у суспільстві розмова про нові меморіальні практики?
– Нещодавно я їздив Київщиною і свідомо зупинявся на центральних площах наших містечок і сіл. На жаль, сьогодні вони перетворюються на суцільний хаос, у якому співіснують пам’ятники загиблим в Афганістані, під час Другої світової війни, ліквідаторам трагедії на ЧАЕС, жертвам Голодомору, Героям АТО… Там немає жодного рішення, це просто стихійна меморіалізація. Так виникає образ центральної площі як цвинтаря, і нам потрібно це професійно переосмислювати.
Мене запросили на неформальну зустріч з новим директором Українського інституту національної пам’яті, на якій ці питання також звучали. Поки що триває опис і фіксація цих проблем. Думаю, у цей процес мають бути включені скульптори та архітектори – вони вже сьогодні можуть пропонувати свої рішення.
Неможливо заборонити встановлення пам’ятних знаків полеглим у центрах наших міст. Меморіалізація відбувається саме зараз, її не можна зупинити, але рішення для цих викликів мають хоча б у якійсь формі вже існувати.
– Всі, хто пережив втрату під час війни, хочуть зберегти пам’ять про своїх рідних, але, звісно, вони не знають про можливі варіанти рішень. Ми всі жили в містах з радянськими меморіалами. І найголовніше – навіть після 2014 року ми не змогли вибудувати в суспільстві розмову на цю тему.
– Я думаю, певний час нерозв’язані питання можуть бути ціннішими за запропоновані варіанти. Даймо можливість порожнечі місць чи постаментів, на яких стояли радянські пам’ятники, побути порожнечею і не поспішаймо їх чимось заповнити. Розмова, діалог, комунікація зараз найважливіші. Бо коли щось уже постає, меморіалізується, говорити буде значно складніше.
– Одні з найпомітніших і найважливіших для нас прикладів стихійної меморіалізації – прапори на майдані Незалежності та стіна пам’яті біля Михайлівського собору.
Я пригадую етап стихійної меморіалізації під час і після Революції Гідності. Котрісь із тих пам’ятних знаків і традицій пам’ятування зникли, будівля Музею Майдану і Меморіал пам’яті Героїв Небесної Сотні в Києві так за ці роки і не постали. Як працювати зі стихійними меморіалами? Як зберегти ті емоції, які ми проживаємо в цих місцях?
– Ці місця мають бути поживними референсами для художників та архітекторів, які повинні їх осмислити і запропонувати рішення. Я вірю, що це можливо.
Пригадайте проєкт меморіалу Героям Небесної Сотні в Києві на Інститутській від архітектурного бюро MIstudio. Там була ідея з висаджуванням лип і встановленням "щитів" вздовж Інститутської. На жаль, він не реалізувався з якихось політичних причин.
Але рано чи пізно хтось так само матиме переосмислити й інші місця нашої пам’яті, і стихійний принцип меморіалізації не може з них зникнути – він там уже закладений, там уже є форма, потрібне тільки художнє переосмислення.
Мур біля Михайлівського, зроблений з цеглинок-портретів загиблих – це потужне візуальне рішення, з якого має народитися майбутній меморіал.
Загалом київський майдан – це дуже складний простір з багатьма нашаруваннями. Але, напевно, він відображає нашу сьогоднішню дійсність, в якій часто поєднується непоєднуване. На переосмислення майдану Незалежності теж потрібен час.
– Їздячи в деокуповані й прифронтові міста, я бачу, як часто у них намагаються якомога швидше прибрати сліди руйнувань: знести, відбудувати, відновити чи хоча б закрити місця влучань. І це зрозуміло – люди хочуть повернутися до життя.
Водночас у мене щоразу виникає питання – чи встигли ми все задокументувати? Чи встигли обговорити, що сліди війни – це наш біль, але також і наша пам’ять?
– Нам не варто про це турбуватися. У нашій пам’яті велика концентрація болю, тому я не можу уявити, що ми забудемо про війну. Легше уявити, що наша пам’ять не набуде належної форми. Але це вже компетенція художників – ми маємо показати, як можемо працювати з цією темою.
Платформа культури памʼяті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" нещодавно проводила обговорення ініціативи зі спорудження меморіалу в Харкові. Коли харківців запитали, де і яким вони бачать таке місце пам’яті, люди відповіли: "Нам не потрібні меморіали. Ми не хочемо сьогодні жити пам’яттю про трагедію. Меморіали будуть потім". Це дуже зрозуміла позиція.
Я вважаю, що професіонали повинні працювати над пошуком рішень уже зараз, під час війни, але не варто поспішати з їхнім втіленням.
– Ми часто говоримо, що з 2014 року й особливо після 2022-го українська культура працює насамперед з документуванням, фіксацією досвіду і наших емоцій під час війни. На твій погляд, в українському мистецтві нині також триває цей етап?
– За моїми відчуттями, в Україні сьогодні дуже активний мистецький процес. Звісно, всі художники так само зосереджені на фіксації досвіду і переживань війни.
Водночас я вже змучився говорити, що українська культура недостатньо представлена за кордоном. Ми створили об’єднання художників FrontArt, яке жертвує кошти на підтримку армії. Але часом я думаю, що нам також важливо працювати з представленням нашого мистецтва у світі, бо це теж свідчення війни.
Інше питання – який образ України пропонує наше мистецтво, що ми транслюємо світу? Найчастіше – це образ великої вирви, біль, жертва. Мені ж ближче говорити про зміну якості українців під час війни.
Наша тема на найближчі двадцять років – це війна. Вона й не може бути іншою в країні, яка воює. Якщо художник говоритиме про щось інше, він буде поза реальністю. Так, для митця тут вмикається почуття обов’язку, але спочатку насамперед він має пропонувати правдиве висловлювання про час, у якому він живе.
