Нові форми передачі інформації, такі як меми чи твіти, стають сучасними історичними джерелами, хоча їх ефемерність і схильність до маніпуляцій підважують класичні методи аналізу. Вони стирають межі між інформацією, коментарем і жартом, і водночас активно співтворять реальність.

Історик повинен розглядати їх не тільки як вираз настроїв, але й як чинники, що впливають на хід подій — подібно до пропаганди в часи світових воєн, хоча сьогодні вони функціонують у значно більш розсіяному і важко вловимому середовищі. Соціальні платформи, месенджери (такі як Telegram) та системи шифрованого спілкування стали не тільки каналами обміну інформацією, а й інструментами пропаганди, вербування й документування війни. Водночас вони є також полем змагання наративів і маніпуляцій. Фальшивий наратив не є новиною, але новим є його масштаб, швидкість та інтерактивність, адже якщо брошура XIX століття мала обмежений тираж, то сьогодні неправдива інформація може отримати тисячі «доказів на свою користь» за кілька хвилин. У результаті історик стає і джерелознавцем, і дослідником медіа, і цифровим детективом.

Варто звернути увагу на незалежні блоги, експертні портали й акаунти в соціальних мережах, які ведуть колишні військові, аналітики, журналісти – польові кореспонденти або мешканці територій, охоплених бойовими діями. Часто вони пропонують більш актуальну і глибоку інформацію, ніж мейнстрімні ЗМІ. Такі платформи, як X, Facebook, TikTok чи Telegram, дають змогу швидко поширювати фотографії, репортажі й записи – військовикам, політикам і звичайним громадянам. Багато із цих матеріалів – як елемент когнітивної війни – не створюються на замовлення певних політичних центрів, тому цифрові медіа сьогодні залишаються ключовим джерелом досліджень сучасних конфліктів – і в інформаційному, і в соціальному й культурному вимірах.

Звичайно, мем чи твіт рідко посилаються на раціональні аргументи – їхня мета полягає у викликанні емоцій. Тим часом історія ґрунтується на аналізі й дистанції. Тому виникає сумнів: чи можуть емоційні, масові повідомлення бути цінним джерелом? Війна в Україні, що ведеться також у просторі мемів, змінює характер «свідчень епохи», перетворюючи їх на інструменти наративної гри. З 2022 року в Україні й Росії з'явилося багато аналізів конфлікту – від наукових до пропагандистських. Хоча вони різняться за формою й надійністю, проте мають дослідницьку цінність.

Методологія, адекватна джерелам

В епоху надлишку контенту історик втрачає монополію на інтерпретацію минулого – більший вплив може мати вірусний контент, ніж наукова стаття. Це епістемологічний виклик: як займатися історією в просторі, де правда залежить від охоплення? Твіт, мем, відео стають джерелами, що вимагають перегляду методів, розширення критики джерел і рефлексії щодо статусу правди в епоху постправди. Сучасна історіографія має мати справу з динамічним матеріалом, який впливає на пам'ять та ідентичність. Застосовані методи дослідження вже не ґрунтуються лише на класичному аналізі джерел, а й на підході цифрової гуманістики, що поєднує майстерність гуманітарія з цифровими інструментами, які дають змогу аналізувати великі масиви текстових, візуальних даних і метаданих. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року з'явилися нові дослідницькі виклики, зокрема щодо іноземних добровольців Міжнародного легіону територіальної оборони України. Їхні мотивації, рекрутування й бойова діяльність висвітлюються переважно в цифровому форматі, а для дослідження цього потрібні такі інструменти, як Big Data, NLP, аналіз соціальних мереж чи дослідження візуальних даних, які все ще незнайомі багатьом класичним історикам.

У методологічних роздумах над цифровими представленнями діяльності білорусів корисним виявився концепт «інформаційної мілини», який запропонував Анджей Войтас, політолог і редактор журналу Komandos. Militarny Magazyn Specjalny. Згідно із цією концепцією, інформаційний ресурс у конфлікті не створює цілісного наративу, а складається з тисяч дрібних повідомлень, репортажів, відео й коментарів, які генеруються в цифровому просторі учасниками або свідками. Ці матеріали виникають спонтанно й динамічно змінюють своє значення. Структурно вони нагадують косяк риб – автономні, але діючі колективно одиниці. Така децентралізована система ускладнює аналіз, але відображає суть сучасної наративної війни – стихійної, розсіяної, насиченої культурними кодами, розшифровка яких є одним із ключових завдань історика цифрової епохи. Модель «інформаційного косяка» передбачає, що хоча дані виникають незалежно, їхня взаємодія створює спрямований інформаційний рух. Знання про білоруських добровольців – це не сукупність повідомлень, а динамічна структура з новими значеннями. Її аналіз вимагає дослідження взаємозв'язків між даними і їхньої мінливості в часі й цифровому просторі. Ключовими джерелами є соціальні медіа, Telegram, інформаційні портали й відеоплатформи.

Результати дослідження – війна як вибір

Для багатьох громадян пострадянських держав російсько-українська війна – це не тільки збройний конфлікт, а й боротьба за майбутнє їхніх народів. Для частини з них це продовження залучення до конфлікту, який розпочався ще 2014 року, коли вони воювали на Донбасі, вірячи, що лише збройний опір може реально вплинути на політичну ситуацію – не тільки в Україні, а й у їхніх рідних країнах. Їхні мотивації формувалися під впливом досвіду тоталітаризму, травматичної трансформації, дефіциту демократії й імперської ідентичності.

Для білорусів участь у війні була також символічним розривом з режимом Лукашенка, який, хоч і не відправив війська, але надав російській армії територію країни. Україна захистилася завдяки армії, мобілізації суспільства й ефективному використанню соціальних медіа. Успіхи українських військ швидко облетіли світ, створивши спільноту опору. Важливим був також інформаційний і символічний вимір – їхня присутність мала пропагандистське значення і для них самих, і для супротивників. Російська пропаганда намагається дискредитувати це явище, вписуючи його в наратив про «братські народи» і «зрадників». Для авторитарних режимів – у Мінську, Москві чи Ашхабаді – це небезпечний прецедент: він показує, що підкорення не є загальним.

І тут особливу роль відіграють білоруси з полку імені Кастуся Калиновського. Їхня мета – перемогти Росію і змінити режим у Білорусі. «Боротьба в Україні – це лише етап», – сказав один з білоруських добровольців. Другий зазначив: «Я намагаюся повернути Білорусь білорусам». Київ зберігає дистанцію щодо них – віддає перевагу військовим діям над політичними деклараціями. Ставиться до опозиції Світлани Тихановської з обережністю, але не розриває відносин з Мінськом, балансуючи між прагматизмом і лояльністю до білоруського суспільства.

Case study та результати дослідження

Через обмежений обсяг тексту неможливо обговорити всі аспекти результатів проведеного дослідження. З них випливає, що значна частина добровольців походить з антирежимних середовищ, пов'язаних з протестами 2020 року. Багато хто з них мусив покинути країну через побоювання репресій. Деякі з них боролися ще з 2014 року. Один із них, Сергій, сказав: «Те, що ми боролися за свободу в Білорусі, не може бути марним. Це потрібно продовжувати». Інший наголосив: «Без вільної України не буде вільної Білорусі. Це історичний шанс». Не бракувало також голосів, що оскільки режим визнає лише силу, то цю силу потрібно формувати. Для багатьох полк Калиновського – це не лише бойова одиниця, а й зародження майбутньої національної армії Білорусі.

Звичайно, політичний контекст тут є ключовим. З 90-х років режим Лукашенка обмежував білоруськість і наближав країну до Москви. Брутальне придушення протестів у 2020 році поглибило соціальну відчуженість. Для багатьох біженців, особливо в Україні, боротьба на боці Києва стала формою опору режиму й виявом солідарності. Саме вони створили ядро білоруських формувань. Уже 2014 року опозиція вказувала, що «свобода для білорусів сьогодні в Україні». Сьогодні цей підхід підтримують еміграційні структури. Своєю чергою, російська пропаганда представляла добровольців як радикалів, спраглих помсти, вписуючи їх у наратив про «боротьбу з нацизмом», де кожен противник Москви є «фашистом» або «агентом Заходу». Метою був не аналіз їхніх поглядів, а дискредитація їх як особистостей і як частини демократичного руху опору – після початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року група білорусів з роти «Крук» в «Азові» зв’язалася з Павлом «Волатом» Суславом і за його вказівкою вирушила до Києва, прориваючись крізь обстріл і зруйновані мости в районі Ірпеня. На місці вони зв’язалися з Волатом і почали вербувати нових добровольців. З ініціативи Яна «Білоруса» Мельникова було створено білоруський підрозділ – спочатку як взвод, потім як роту, а з 9 березня 2022 року офіційно як батальйон імені Кастуся Калиновського. Він налічував близько 200 осіб, а з часом перетворився на полк з понад 1000 солдатів. Перші бої він провів під Ірпенем, де загинули, зокрема, Дмитро «Терор» Апанасович і заступник командира Аляксей «Тур» Скобля, посмертно нагороджений званням Героя України.

21 травня 2022 року командир Денис «Кит» Прохоров оголосив про перетворення батальйону ім. Калиновського на полк, до складу якого увійшли батальйони «Литвин», «Волат» і «Терор». Останній незабаром відокремився, ставши основою Білоруського добровольчого корпусу – нового формування, створеного ветеранами боїв 2014-2016 років, зокрема з «Азова» й тактичної групи «Білорусь». Нові добровольці проходили навчання на їхній базі. Командиром полку став Велир, який воював в Україні з 2015 року.

У структурі батальйону було дві бойові роти – першою командував Волат (Павло Суслау, загинув у травні 2022 року) і «Дзядзька» (Павло Шурмей, пізніше командир полку імені Калиновського), а розвідувальною ротою керував Борт (Павло Горбач, загинув у жовтні 2023 року).

За російською інформацією, опублікованою на порталі Foreign Combatants, який є фактично списком проскрипцій, Волат вперше з'явився на фронті восени 2016 року, приєднавшись до 1-ї штурмової роти Добровольчого корпусу «Правий сектор». Після тижневого навчання він потрапив на лінію фронту в районі селища Піски, а взимку 2017 року воював під Авдіївкою. У березні 2018 року він легалізував свій статус, підписавши контракт з українською армією і приєднавшись до розвідувально-диверсійного підрозділу. Він сам відзначав розбіжність між мотивацією добровольців і професійною службою. Пізніше він приєднався до полку імені Калиновського як командир роти, здобувши поважне становище серед білоруських добровольців. У червні 2021 року він був важко поранений, але одужав і, незважаючи на проблеми зі здоров'ям, повернувся на фронт після 24 лютого 2022 року. Він загинув 16 травня внаслідок отриманих поранень. Для багатьох його смерть стала символом самопожертви в боротьбі з режимом Лукашенка і російським імперіалізмом, а він сам – легендою білоруського опору.

Аналіз даних методом «інформаційного басейну» також показав, що 26 червня 2022 року під час боїв під Лисичанськом загинув тодішній командир роти Волат – Іван «Брест» Марчук. Разом з ним загинули Василь «Шабро» Парфянов, Василь «Атам» Грудовець і Вадим «Папік» Шатроу. Ян «Тромблі» Дзюрбейка та Сяргей «Клещ» Дзйохтьоу потрапили в полон. У наступних боях загинули інші члени батальйону. Пізніше підрозділом командував Ян «Білорусь» Мельников (походив з анархістського руху, а не з неонацистського, як вказувала російська пропаганда), воював в Україні з 2015 року. Зі своєї посади він пішов у відставку в середині 2023 року.

За інформацією російської сторони, у цій же частині служила також Анастасія «Север» Магомет, яку називають «білоруською націоналісткою». З аналізу даних зі соціальних мереж випливає, що 2020 року вона брала активну участь у протестах проти режиму Лукашенка, очолюючи націоналістичний осередок у Медичному університеті в Мінську. Після затримання й посилення репресій восени 2021 року вона виїхала до Києва, де продовжила опозиційну й літературну діяльність. У 2022 році вона опублікувала роман «Дух свободи. Спадкоємці партизанів», який є літературною даниною білоруським протестам і виразом патріотичних ідей діаспори. Через кілька днів після початку російської інвазії, 28 лютого 2022 року, вона зголосилася як медикиня до територіальної оборони в Київській області. На початку березня вона долучилася до батальйону імені Кастуся Калиновського. Пройшла інтенсивне бойове навчання і до травня 2022 року виконувала функції інструктора з першої допомоги. У травні стала медикинею в підрозділі «Волат», відповідальною за евакуацію поранених і надання допомоги на фронті.

Значно меншим формуванням є Білоруський добровольчий корпус, що налічує близько 70 осіб, створений у грудні 2022 року правими активістами, серед яких командир батальйону «Терор» Радзівон «Гену» Батулін та солдати Ігар «Янкі» Янков і Андрій «Безсмертний» Троцевський.

Російська сторона наголошує, що «неонацист» Батулін 2015 року виїхав до України і приєднався до батальйону «Азов», виконуючи логістичні функції – організовував поставки боєприпасів з Європи. Він мав тісні зв'язки з провідним лідером «Азова» Сергієм Коротких, підтримуючи його також «у діяльності злочинного характеру, зокрема у грабежах і насильстві». Він підтримував контакти з іншими українськими націоналістичними групами, зокрема з «Правим сектором». Фактично 2020 року Батулін активно підтримував антилукашенківські протести й емігрантські кола в Україні. Він був співзасновником фонду «Білоруський дім в Україні», який допомагає політичним біженцям, і став заступником його голови. Він також був співзасновником організації «Білоруська альтернатива» та фонду «Білоруська діаспора України», що підтримують інтеграцію білоруської громади в Україні.

У березні 2022 року він перетнув кордон і приєднався до білоруських націоналістів з формування «Чорний кіт», яке незабаром було включено до батальйону імені Кастуся Калиновського. За допомогою Олега Васильєва він почав домагатися неформального лідерства в батальйоні, а також співпрацював із Сергієм Коротких, намагаючись взяти під контроль фінанси підрозділу. Ці дії, на думку російської сторони, викликали серйозні внутрішні напруження. Через конфлікти між персоналом і суперечки щодо командування він залишив полк імені Калиновського і на короткий час приєднався до батальйону «Терор», що об'єднував радикальних націоналістів.

У грудні 2023 року Міністерство внутрішніх справ Білорусі визнало Білоруський добровольчий корпус екстремістською організацією, метою якої є дискредитація підрозділу і його бійців, що борються проти режиму в Мінську. Ці дії мали на меті знесилити білоруський опір і в країні, і на міжнародній арені, але у вересні 2024 року «Терор» знову з'явився на фронті, беручи участь у боях за Вовчанськ. Співпрацюючи зі спеціальними групами української розвідки, такими як «Стугна», «Парагон», «Юнгер» (складена, імовірно, з білорусів), а також із Російським і Білоруським добровольчими корпусами, підрозділ брав участь у військових операціях.

Своєю чергою, полк «Погонь» – це ініціатива Валерія Сахасчика і Вадима Прокоп'єва, створена у відповідь на зростаючу кількість білоруських добровольців, які воюють в Україні. Він був оголошений 30 березня 2022 року як багатонаціональне формування, що посилається на історичну спадщину Великого князівства Литовського, центром якого була сучасна Білорусь. Полк був створений з ініціативи білоруських офіцерів, які раніше воювали в підрозділі з такою ж назвою під час війни на Донбасі (2014-2022). Формування воювало на східному фронті, здобувши репутацію одного з найкращих підрозділів Міжнародного легіону. Проте через внутрішні особисті й політичні напруження полк було розформовано – у липні 2023 року Радіо «Вільна Європа» повідомило, що підрозділ припинив існування як самостійне формування. Проте заслуги полку були визнані – 28 жовтня 2022 року МВС Білорусі визнало полк «екстремістським формуванням», внесло 625 пов'язаних з ним осіб до списку екстремістів – це частина широкої політики репресій проти білоруської опозиції.

На основі раніше зазначеної методології участь білоруських добровольців у російсько-українській війні є унікальним прикладом сучасної когнітивної війни, у якій військові, політичні, інформаційні й символічні дії утворюють складне ціле. Дослідження цього явища є новим викликом, що вимагає міждисциплінарного підходу й сучасних цифрових інструментів. Дані, оброблені з використанням концепції «інформаційного басейну» і технологій цифрової гуманістики, щодо полку «Погонь» та інших білоруських формувань, показують, що боротьба на фронті є одночасно битвою за наратив, ідентичність і майбутнє народів. Кожна військова операція стає також елементом ширшої інформаційної і символічної стратегії.

Незважаючи на тиск режиму і внутрішні напруження, залучення білорусів є стійким і значним. Їхні дії мають стратегічне значення не тільки для України, а й для всього регіону, висвітлюючи зростаючу роль громадянського суспільства, технологій і транснаціональних ініціатив у формуванні сучасних конфліктів. У цьому контексті технічна культура – розуміється як здатність використовувати сучасні системи зв'язку, дрони, супутникове обладнання (наприклад, Starlink) та кіберпростір – є ключовим елементом боротьби нового покоління. Заступник командира полку імені Калиновського, Вадим Кабанчук, наголосив: «Це також наша війна, бо девіз полку – визволення Білорусі через визволення України. У нас спільний ворог: режим Путіна і його маріонетка Лукашенко». Ці підрозділи не тільки воюють на фронті, але й проводять інформаційні заходи й підтримують опір режиму в країні.

За даними офісу Світлани Тихановської, на фронті воює від 500 до 1500 білорусів, тоді як Радіо Свобода в липні 2023 року повідомляло про близько 450 добровольців. Білоруси проходили навчання в Україні, Польщі і Чехії – десятеро з них пройшли курси в підрозділі повітряної розвідки, що використовує дрони, сонячні панелі, генератори і зв'язок Starlink. Фінансування забезпечують, зокрема, Prague Support Team та BySol.

Цей текст є не лише дослідницькою пропозицією, а й анонсом монографії, яка вийде 2026 року, підготовленої спільно з доктором наук Анджеєм Бонусяком і присвяченої участі добровольців із пострадянських країн у бойових діях в Україні після 2022 року.

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Ochotnicy białoruscy w wojnie rosyjsko-ukraińskiej