Попри всі заяви президента Сполучених Штатів Америки Дональда Трампа, повномасштабна російсько-українська війна триває. І триватиме ще щонайменше 50 днів. А може, і далі. (Багато хто з вас скаже, що «звісно, триватиме». І матиме на це повне право, пам’ятаючи про попереднє двотижневе балабольство Трампа. Але зараз не про нього.)
Окрім того, навіть коли війна завершиться – все одно Росія залишиться нашим сусідом. І кордон з нею доведеться охороняти особливо ретельно. «Стіна Яценюка» в цьому нам аж ніяк не поміч. Ретельно – і бажано без втрат, бо їх за останні 11 років вистачило на багато років уперед.
Усе це означає, що російська проблема досі є на порядку денному і, найімовірніше, буде ще довго. І розв’язувати її потрібно з максимальною ефективністю й мінімальними людськими втратами, бо людей, на відміну від зброї, Захід нам не компенсує, не подарує і не продасть.
І тут у нагоді має стати один унікальний кейс, який стався буквально на минулому тижні на харківській частині лінії бойового зіткнення. Кейс, авторами якого стали бійці Третьої окремої штурмової бригади Третього армійського корпусу ЗСУ. Ця складова Збройних сил України продемонструвала унікальний формат ведення бою. І не просто ведення, а успішного його завершення – ліквідацію частини окупаційних штурмових сил і захоплення в полон тих російських військовиків, які залишилися в живих.
Це формат – повністю безпілотний. У процесі протидії окупаційному підрозділу українські військовослужбовці брали участь лише дистанційно – як оператори повітряних дронів і наземних роботизованих систем. Тобто безпосередньо на лінії бойового зіткнення не був присутній жоден боєць Третьої штурмової. Усі, хто взяв участь у знищенні й захопленні в полон російських окупантів, перебували на певній відстані від того місця, де відбувалися бойові дії. І, відповідно, жоден з українців не постраждав, не зазнав навіть легких поранень.
Значення цієї події неможливо переоцінити. Її, радше, поки що недооцінюють, але прийде час, коли харківський бій українських роботів із російськими вояками увійде не тільки у спеціалізовані журнали, а й в офіційну літературу з військової справи. Бо це воістину відкриває нові горизонти. Як для світу загалом, що зараз, будьмо чесними, вчиться на прикладах українських захисників і російських окупантів, так і для власне Збройних сил України.
Тема дронів уже увійшла в аннали воєнної справи. І українці, і росіяни продемонстрували, як можна і треба вести війну за допомогою безпілотних систем, якими керують фахівці (необов’язково навіть військовослужбовці) дистанційно. Чого варта та ж операція Служби безпеки України «Павутина», яка завдала болючого удару стратегічній авіації Російської Федерації – а це, на секундочку, одна із частин ядерної тріади країни-агресорки.
Не помилимося, якщо скажемо, що в міністерствах оборони ключових країн світу уже зараз працюють над тим, як адекватно – і максимально ефективно, і з військового, і з фінансового погляду – протидіяти майбутнім дроновим атакам на військові і стратегічні об’єкти на своїй території. (У тому, що вони будуть, можна не сумніватися. Повторення «11 вересня» зараз стає набагато ближчим, бо не потрібно навіть викрадати літаки.) Але в тих країнах працюють на майбутнє. Україні ж потрібно працювати на вже.
Чому? Бо Російська Федерація – тепер це вже очевидно всім – перейшла до стратегії війни на виснаження усіх можливих ресурсів. І передусім ідеться про ресурс людський, якого в України в кілька разів менше. І пропорція ця може змінитися тільки на користь агресора – бо якщо вони можуть притягти на фронт військовослужбовців із КНДР, то в нас такої можливості немає.
Тож та «бусифікація», яка зараз відбувається, – це великою мірою лише відтягування українською владою неминучої поразки. Це неприємно буде усвідомити багатьом українцям, але це факт: навіть за відповідного рівня втрат ми все одно не зможемо подолати росіян за кількістю людей. І, чесно кажучи, це не варто робити, бо якщо Путіну все одно, скільки росіян залишиться в його країні на момент закінчення війни, то нам не все одно.
Історія з повністю роботизованим боєм Третьої штурмової – це приклад тієї альтернативи, яка, за вмілого керування процесом, цілком може стати реальним майбутнім російсько-української війни. І дрони, на відміну від людей, – це той ресурс, який не просто можна відновити, а за відповідного фінансування зробити це дуже швидко і просто (поставивши процес на конвеєр).
Тож успіх українських повітряних дронів і наземних безпілотних комплексів – це не просто красива картинка зараз чи підказка для світу на завтра. Це можливість зберегти найдорожче, що є в нас у цій війні – людські життя. Саме на цьому потрібно акцентувати увагу керівництва Генштабу й Міноборони, саме це потрібно донести нинішній українській владі. Тільки так ми можемо виграти війну. Виграти, тобто не втратити таку кількість людей, яка за будь-яких умов завершення бойових дій означатиме поразку й занепад України на довгі роки.
Кейс Третьої штурмової, якщо дивитися на питання стратегічним оком, – це шанс України не тільки на перемогу у війні, а й на успішне повоєнне майбутнє.
