«Я вільна людина. На мене навіть кайданки вже не вдягнеш», — каже 34-річний ветеран з Чернігівщини Олександр Ревтюх, який на фронті втратив ногу та руку. Насправді ж за цим жартом криється глибока філософія прийняття себе та перетворення своїх слабких сторін на унікальні переваги.
Під час українського контрнаступу у 2023 році, чоловік опинився посеред мінного поля. Тричі підірвавшись, захлинаючись кров'ю на полі бою, військовий записав останнє відео для мами та вже прощався з життям. Та дивом побратими висмикнули Олександра з пазурів небуття, і тепер чоловік мотивує інших до життя попри все. Своєю історією ветеран поділився з нашим виданням.
Олександр називає себе багатогранною людиною, і це цілком відповідає дійсності. Вчитель історії за першою освітою, чоловік встиг попрацювати офіціантом, вихователем в реабілітаційному центрі, відслужити строкову службу й отримати другу вищу освіту в інституті Управління державної охорони (УДО).
— Я поспішав жити, — зізнається Олександр.
Початок повномасштабного вторгнення рф чоловік зустрів в Будапешті, де на той час вже постійно жив і працював. Коли Олександр побачив в новинах кадри ракетних обстрілів України, то приїхав на місцевий вокзал і став волонтерити перекладачем-логістом, допомагаючи українським біженцям.
Та згодом самого лише волонтерства чоловікові стало замало й він приймає рішення повернутися в Україну.
— Я міг би залишитись в Будапешті, міг поїхати в Канаду. Але ж я можу поміняти хлопців, які полягли за мою сім'ю. Тому це було дуже свідоме рішення: мені був 31 рік, мав військову освіту, я в добрій фізичній кондиції. Хто ж іще має захищати Україну? - каже Олександр.
У військкоматі рідного Ніжина чоловіка відмовились мобілізувати. Не знайшлося посади. Однак наш співрозмовник не з тих, хто так просто здається. На той час відомий український військовий Валерій Маркус оголосив конкурс з добору бійців до новоствореного підрозділу добровольців. Олександр пройшов співбесіду та вже через два тижні тренувань вирушив на оборону Донеччини у складі 47-ї окремої механізованої бригади «Магура» (на той час це ще був батальйон).
Чоловік одразу ж потрапляє на оборону Вуглегірської ТЕС, навколо якої точились запеклі бої.
— І це був такий контраст: ти живеш в Будапешті, у тебе робота, ти працюєш з корейцями, а тут раптом ти на війні й тебе хочуть вбити з танків, — пояснює військовий.
Три довгих тижні підрозділ Олександра тримав позиції поблизу ТЕС. Захисники окопувалися буквально у вугіллі й було відчуття, що просто груддю затуляють кордони України, адже проти танків та авіації ворога в українських військових були лише автомати та гранатомети.
Чоловік розповідає, що на цьому напрямку їм протистояли найманці з ПВК «Вагнер», які діяли злагоджено й на досвіді військових дій в Сирії та Африці.
Проте батальйон Олександра вистояв і своє завдання виконав. Тогочасний Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний перетворив підрозділ на штурмовий полк, і чоловік з побратимами вирушили на навчання до Німеччини, готуватися до контрнаступу. Це навчання тривало довгих дев'ять місяців, та саме воно, як запевняє Олександр, у підсумку й зберегло йому життя.
Червень 2023 року. Перші дні українського контрнаступу. Саме тоді на Запоріжжі військовий дістав важке поранення, опинившись за крок від загибелі. Той день чоловік пам'ятає у найменших подробицях.
Місцевість, якою Олександр з побратимами мав наступати на ворожі позиції, розмінувати не вдалося. Та навіть попри це, завдання потрібно було виконувати.
— Ми зайшли в лісопосадку й зрозуміли, що вона не розмінована. Нас накривали артилерією, й ми відступили на 100 метрів. Було вже розуміння, що ми приїхали штурмувати, а нас беруть у кільце, — пригадує ветеран.
Не дозволивши себе оточити, група з шести добровольців, серед яких був і Олександр, висунулася у напрямку ворожих позицій.
— Але там все було заміновано. Нас добре тренували, хлопці були до будь-чого готові, та до мінного поля не готовий ніхто, — підкреслює чоловік.
На українських штурмовиків ворог скерував важку техніку, тож командир наказав Олександру повертатися за підтримкою.
— Я пробіг метрів 15… міна… і мені відірвало ногу, — розповідає військовий.
Олександр швидко наклав собі турнікет і став чекати евакуації, яка виявилась ще пекельнішою.
— Коли стікав кров'ю, я записав відео для мами з поля бою, щоб вона змогла гроші отримати. Мовляв, мамо, дивись я на полі бою, мене тут поранило. По мене прийшли хлопці й поклали на ноші. Підіймають ноші, а піді мною розриваються ще дві міни. Хлопцям уламками відриває ноги, а мене відкидає на два метри. Я вже собі думаю, що буду лежати й взагалі не ворушитись, адже на один квадратний метр там було близько шести мін. Я втратив свідомість, — каже співрозмовник.
Отямився Олександр від нового, ще більш потужного обстрілу.
— Біля мене приземлився снаряд. У стані шоку я починаю повзти. І метра не проповз, як мені відриває руку й розриває черевну порожнину. Уламки разом із землею залітають до рота. Я задихався… Показав побратиму поруч, щоб він мене пристрелив, — розповідає військовий.
Та побратим не послухався Олександра. Наклавши ще один турнікет — вже на руку, він витяг землю й уламки з рота товариша, давши можливість дихати. В цей час чоловік знову втратив свідомість. Коли ж прийшов до тями та озирнувся навколо, то не побачив жодної живої душі.
— Я з останніх сил крикнув: «Я живий!» — і по мене повернулися, — пригадує співрозмовник.
Побратими зайшли на мінне поле та, виконуючи правильний алгоритм евакуації із замінованої місцевості, почали передавати Олександра по руках. Чоловіка поклали в БМП Bradley й під гуркіт мін, що розривалися під колесами військової автівки, доправили до медиків.
Перші чотири місяці після поранення Олександр називає найтяжчими у своєму житті. Спершу у ветерана розійшлися шви на животі, й медикам довелося знову рятувати військового. Потім смерть ще раз нагадала про свою близьку присутність, коли у лікарню, де перебував Олександр, прилетіла ракета, та, на щастя, не розірвалася.
Згодом Олександр зрозумів, що потрібно починати працювати над собою, щоб життя тривало, а не обмежувалося самими лише стінами лікарняної палати. Допомогла освіта: коли чоловік навчався в інституті УДО, то писав магістерську «Формування емоційно-вольової стійкості військових». Інститутські дослідження стали у пригоді ветерану, адже він почав застосовувати ці практики до себе. Ось як пояснює цю філософію Олександр:
— Розумієте, потрібно прийняти себе. У мене немає руки. Гаразд. Але я так розвинув існуючу руку, що дуже швидко можу працювати зі смартфоном, можу друкувати й монтувати, — запевняє військовий.
Той самий прийом — перетворення слабкостей на переваги — ветеран застосував і у випадку з ампутацією нижньої кінцівки, коли на День Незалежності встановив національний рекорд, присівши на одній нозі 34 рази за одну хвилину.
— Звичайна людина не може стільки присісти на одній нозі, адже тіло важке, бо ж у людини з однієї сторони і рука, і нога. А я можу присісти, адже я конвертую свою слабку сторону у сильну. Звичайна людина не змогла б побити національний рекорд з присідання на одній нозі, а я зміг, — додає військовий.
Ходити на протезі ветеран навчився доволі швидко.
— Я відкрив секрет ідеальної ходьби. Кожного дня стрибав на скакалці. Таким чином розвинув дрібну моторику ніг. Я впав тисячу разів, але ж і встав тисячу разів. Тому впевнено ходжу. Це скакалка та багато роботи над собою, — пояснює ветеран.
Але справжньою бідою для чоловіка стали сильні фантомні болі. Та знову ж таки, керуючись своєю унікальною філософією стійкості, Олександр і цю проблему перетворив на «суперсилу».
— Мені лікар сказав: або ти постійно, до кінця свого життя, будеш на наркотичних знеболювальних, або ти постійно чимось займаєшся та забуваєш про цей біль. Тому я поставив собі алгоритм — постійно працювати. Мені кажуть: «Як ти все встигаєш?» А я маю встигати, бо мені болить дуже сильно, — каже ветеран.
А встигає Олександр дійсно чимало: займається боксом, бере участь в благодійних активностях, танцює та навіть читає лекції за мотивами свого життя «Померти, щоб народитися». До речі, під час лекцій чоловік використовує унікальний реквізит: рукавичку Віталія Кличка з автографом. Історія її отримання зайвий раз доводить, що немає нічого неможливого для людини дії.
— Я поїхав до лісу й три дні бив дуб та знімав це на відео. Я знав, для чого це робив, адже через три дні в Києві планувався вечір великого боксу. Моя ідея була така: вилізти на ринг та показати бій з тінню з однією рукою та на одній нозі. Зі змонтованим відео на флешці я через пів Києва на колясці приїхав на вечір боксу, знайшов організаторів і попросив п'ять хвилин і мікрофон перед головним боєм. Я виліз на ринг і зробив бій з тінню. Потім до мене підійшли організатори й подарували ці рукавички, які продавалися за три мільйони гривень. Це була велика імпровізація, — зазначає співрозмовник.
Тричі обманувши смерть, військовий відчуває, що якась сила стелить йому життєвий шлях, і він просто не в праві сказати: «я не можу».
— Я ні про що не шкодую, адже якби я не повернувся в Україну, то до кінця життя залишився б рабом. А зараз я вільна людина не тільки фізично, але й духовно. Найбільше я чекаю завершення війни. Коли це станеться, хочу бути першим, хто подасть петицію для зміни державного прапору на червоно-чорний. Щоб наші вороги не змогли стерти історію, а наші діти — пам'ятали, що колись у нас був жовто-блакитний прапор, але він залитий кров'ю захисників, — резюмував Олександр Ревтюх.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію 41-річного військового з Дніпра Антона Кіньшина, який став до лав ЗСУ ще у 2013 році, неодноразово був поранений, пережив навіть пряме влучання снаряду з танку (!), та кожного разу після лікування військовий повертався до побратимів і дружини, яка служила разом з ним.
