Наприкінці червня у Берліні на фестивалі Performing Exiles відбулась премʼєра вистави Confronting the Shadow ("Робота з тінню"). Вона – результат співпраці Театру на лівому березі Дніпра з Berliner Festspiele (Берлін, Німеччина).

Над постановкою працювала режисерка Тамара Трунова разом із командою українських акторів – Марина Клімова, Костянтин Корецький, Володимир Кравчук, Ірина Лазер, Ірина Мак, Олександр Соколов, Олег Стефан та Ірина Ткаченко.

Трунова – одна з кількох українок, яка керує театральним колективом. Вона є головною режисеркою київського Театру на Лівому березі. Переважна більшість людей на таких ролях у державних театрах – чоловіки.

Цього сезону Трунова також поставила оперу в Національній оперетті – "Місяць" за Карлом Орфом.

У роботі вона надає багато простору акторам для співтворення, в той же час вимагає хірургічної точності в дотриманні тексту, ніби підкреслюючи, що кожне слово має значення. Все має значення.

Ми спілкувались з режисеркою за два тижні до премʼєри "Роботи з тінню", після чергової, мало не цілоденної репетиціі. Поговорили і про виставу, і про плани на наступний сезон, і про театр сьогодні і зробили фоторепортаж з репетиції.

Попри певний скепсис щодо ролі театру у сучасному світі, який режисерка висловлює в інтервʼю, сама назва вистави ніби провокує глядачів обрати свою тінь і спробувати з нею попрацювати. А що ми втратимо? – Хіба, що впевнимось, що вона у нас є.

– Ми з вами планували цю розмову у другій половині травня, проте тоді ви відклали її. Чому?

– Мені дуже хотілося з вами поговорити про "Confronting the shadow". І тоді ми ще були на такому "намацальному" етапі роботи. А мені не хотілось розповідати про те, що ще не відбувається.

– Якщо чесно, я чомусь подумала, що у вас можуть бути плани поїхати попрацювати закордоном. Це була би велика втрата.

– А, ні, ні. Оскільки я у цій виставі і драматургиня в європейському сенсі, і плейрайтерка, і режисерка, то у мене було велике навантаження. І мені було дуже важливо, щоб у мене був би хоча б написаний текст.

– А крім "Роботи із тінню", які у вас плани на наступний сезон: і особисті, і у "Театрі на Лівому Березі"?

– От саме перед нашою розмовою ми збиралися, говорили про "Митницю" (фестиваль "Митниця.Нова Режисура" – ред). "Митниця" завжди відкриває наш сезон, можна сказати. І для мене це дуже важливо, бо цьогоріч вона – четверта. До "Митниці" у нас буде прем’єра від Слави Юшкова, "Дурко". Він – переможець минулорічної "Митниці". І його стиль роботи близький мені особисто, те, як він опрацьовує тексти, як пише він сам як драматург, як сценарист. Він вже приступив до репетицій, ми зараз паралельно працюємо, я – з "Тінню", а він – з "Дурком".

Мені б хотілося дати хоча б якісь плани, які схожі на реальність. Тому поки можу точно казати про "Дурка", про "Роботу із тінню", яка, скоріш за все, вийде на початку листопада. Так само ми ведемо перемовини із декількома фестивалями з приводу "HA*L*T". І я думаю, що "Confronting the Shadow" також буде цікава для фестивалів. Зараз ця вистава орієнтована на німецького глядача, але може бути змінена і на іншу глядацьку аудиторію.

Крім цього, я сподіваюся, що ми домовимось щодо матеріалу і вийде друга прем'єра Олександра Соколова в театрі. Я надіюсь, що ми подовжимо переговори з Оксаною Дмітрієвою.

З Сакартвело має приїхати Дата Тавадзе, він ставитиме "Крейдяне коло", яку він зробив для ризького театру "Дайлес". Це є таким подарунком для нас від латвійців. Звичайно, він робитиме версію для української сцени. Це мало статись трохи раніше, але політична ситуація в його країні скоригувала наші плани.

– А ваші особисті плани щодо постановок поза межами України?

– Я сподіваюся, що вийде, зокрема у Німеччині. Буду працювати над п’єсою Ваджі Муавада "Мати". Його можуть знати за відомою п’єсою та фільмом "Пожежі". І, звісно, мені слід буде працювати над українською версією "Confronting the Shadow" – "Робота з тінню".

– Дивлячись на попередній сезон, чи все задумане вдалось втілити?

– Кількісно нам вдалося все, що ми планували. Якісно – складно оцінювати. Я дуже задоволена Шекспірівською "трилогією". Саме для мене це склалось у трилогію, хоча це не було так заплановано. Я давно хотіла, щоб у нас був "Отелло", адже він був у нашому театрі раніше. Роботи Оксани Дмітрієвої і Дмитра Захоженка важливі і тому, що актори були дотичні до хорошої режисури: зрілої розумної, ризикованої.

І безперечно я дуже задоволена "Митницею", яка з кожним роком росте: у перший рік ми отримали 18 заявок, у другий – близько 30 і на третій – 50. Третя "Митниця" розширилась: завдяки італійським партнерам нам вдалось запросити колег із різних театрів України. І у нас чудові переможець і переможниця: Слава Юшков та Христя Люба. Тому "Митниця" стає тією, якою вона була задумана з самого початку.

– Вам не здається, що ця прогресія кількості заявок почасти і від того, що поки "Митниці" немає альтернатив в Україні?

– Безперечно. Це – не конкурс, це – знайомство. Можна не перемогти у фестивалі, але познайомитись. Це – платформа для мережування, можливість бути поміченим. Не лише "Театром на лівому березі", але іншими теж. Вона для того, щоб поле імен розширювалося, щоб ці імена, саме українські, були затребувані. Це, фактично, і політичний жест, не лише мистецький. Такими фестивалями ми залишаємо людей в Україні. Так ми маніфестуємо, що вони – потрібні.

– Повертаючись до ‘Confronting the Shadow’, ця вистава створена методом "devised theatre" (дослівно "створений театр"; вистава, яка створюється режисером та акторами без тексту). Розкажіть, чому ви вже декілька років працюєте саме так і як виникла ідея створити виставу?

– Я перебувала під впливом "H.A.*L.*T". Ця вистава (Confronting the Shadow’ – М.) стала фактично відповіддю на на пропозицію від Goethe-Institut, які запропонували підтримати наступний проєкт. Проєкту на той момент не було, лише був втрачений "Гамлет". Це – перша п'єса в моєму житті, яку я написала для себе.

Мені здалося, що цей метод для мене не вичерпався на "H.A.*L.*T"і хотілось продовжити. Я думала про проєкт Women in Progress як робочу назву і фантазувала навколо цього. Це все відбувалось поки я допомагала режисерам-початківцям, поки готувалася до опери "Місяць". Я розробляла цю тему, а потім Матіас Ліленталь подивився "H.A.*L.*T" в Дюссельдорфі і через Стаса Жиркова сконтактував зі мною і запросив мене з командою на фестиваль з наступною роботою.

Проте тоді ще ніякої "наступної роботи" не було, були лише попередні ідеї у моїй голові, ні кастингів не було, не було нічого. Я просто збирала якісь матеріали, скуповувала книжки. І коли він мене спровокував цією пропозицією, я почала думати, що це може стати "сіквелом" в якомусь сенсі до "H.A.*L.*T", який може жити окремим життям. В той же час, якщо співпрацювати з акторами, які були задіяні в "H.A.*L.*T", ми можемо спробувати поспостерігати і осмислити зміни, які з нами сталися, з чим ми сьогодні можемо виходити до глядача, до якого у 2023 року ми вийшли з "H.A.*L.*T". Тоді я почала вже трішки розширювати рамку, бо феміністична перспектива в Україні і в Німеччині – це дві різні перспективи, два різних коридори. Я захоплююсь (Карлом – М.) Юнгом і відштовхнулась від тіні, а потім вже почала думати, що таке тінь в принципі і в якому словосполученні і на якій території вона може виникнути.

Я зрозуміла, що мене цікавить тема зникнення: суб’єкту, країни, культури, авторства, персонажа, партнерства і навколо цього я фантазувала. Тому мій пошуковий коридор трішки розширився. Коли я запропонувала акторам участь у цьому проєкті, у мене набралось десь так 200 сторінок різних сенсів, такий мій таємний документ. Протягом одного місяця десь, мабуть, разів 8 чи 9 ми зустрічалися з акторами і я, маючи передструктуру, давала їм завдання, ми говорили на різні теми, все це записувалось на диктофон і я отримала ще 300 сторінок розшифрованого тексту.

У підсумку це і склалось у п’єсу. Потім я на два тижні відмовилася від будь-якого життя: писала в день і вночі. І ми приступили до репетицій. На все про все у нас було 2 тижні, бо на 26 червня – запланована прем’єра у Берліні. Те, що я зараз роблю, дуже важливо для мене особисто. На даний момент цей проєкт я можу робити тільки у цьому театрі і з цими людьми.

– Я побачила у виставі декілька тіней. Про які саме тіні йдеться саме для вас?

– О, там багато насправді таких капканів, закладених для глядачів, які можуть "замкнутись" на будь-якому досвіді. Я розумію, що виставу дивитимуться і українці, і, звісно, німці. І мені слід працювати із цими аудиторіями. Певна частина німців мають якийсь задавнений стереотип щодо українців, української культури, інша – мають якесь нещодавнє уявлення. Тобто це, фактично, і є боротьба, і робота з власною тінню. У мене була задача вийти з попереднього паттерну і створити щось, умовно кажучи, в зоні ризику.

Бо робота з тінню – це завжди зона ризику. Це – спроба виявити їхню тінь і створити глядачам привід для роботи. Тінь – це про про те, що порятунок в якийсь момент, коли процеси вже вийшли з-під контролю логіки, стає неможливим.

І вистава "Погані дороги" закінчуються тим, що хтось невідомий і невидимий їде за кермом автомобіля і доїжджає до паркану, який пофарбований в жовто-блакитний колір. А за парканом – ця тінь. Після "H.A.*L.*T" ми працюємо, мені здається, там, в цій зоні, за парканом.

Вистава "H.A.*L.*T" була про знаходження психофізичної конструкції в новій реальності. Зараз це – тест реальності. Це коли ми вже не прогнозуємо процесів, а розглядаємо уламки. І уламки себе в тому числі. Це коли театр, під "театром" я маю на увазі саме цю роботу, саме цю виставу, більше не вірить в те, що він може вплинути чи змінити, але чомусь в інертному русі розганяється. І працює, працює далі в цій зоні сакраментального, як востаннє. Я думаю, що це – робота з тінню страху, коли ми вважали, що ми маємо створити якусь структуру, яка не впаде метафорично і нікого не вдарить. Коли ми дуже переймались тим, щоб ніхто не помітив, що українцям, які втекли від війни закордон, не окей, коли ми театралізували і статизували власну історію, яка з нами стається сьогодні.

У цій виставі мені захотілося вийти у кімнату абсурдного. Видається, що у ній є відсилки до Давіда Лінча. Коли я дивилась "Малголланд Драйв" і мені здалося що це – найточніший кут зору, кут зазирання у дійсність, це – впізнавана галюцинація. Я думала, чи може лишатися тінь після зникнення об'єкту, суб’єкту, країни, культури… Якщо ця тінь лишається і її, до прикладу, можна заповісти, чи хтось готовий дбати про тінь іншого?

– Ви говорите про Лінча, а мені спадає на думку Гайнер Мюллер у цій виставі, який нагадує ще раз, що нічого доброго цей світ нам не готує. Але в той же час, той самий Мюллер не відкидав можливість змін, якщо, правда, вони будуть кардинальними і направленими на нас самих. Ваша вистава, в тому числі, і про те, що від українців на Заході завжди чогось очікують: то подяк, то розпачу, то відваги, але точно – не діалогу. Коли ми зможемо перейти від подяк та пояснень, які не передбачають, пізнання одне одного як такого, до діалогу рівних?

– Мені здається, що зараз правильний момент починати розмовляти. І тут слід визначитись з тим, яку мету ми переслідуємо. Ми ж знаходимось у чорному кабінеті сцени, а не в овальному кабінеті Білого дому. І цей чорний кабінет дає нам значно більше свободи, сміливості і можливості ризикувати. Питання в тому, чи достатньо сміливості, бажання і чи справді ми ставимо собі це за мету. Якщо немає діалогу, то, може, немає і мети.

– А як ви оцінюєте той культурний обмін, який відбувається між Україною та Заходом зараз?

– З мого досвіду, у театральній сфері цей обмін базується на індивідуальних ініціативах і на щасливих випадковостях. Тобто він – несистемний і відбувається поза політичною волею як такий-собі нетворкінг на узбіччі. Тому і діалог складається випадковий і розірваний, бо він не тривалий. Мені видається, що з нами не відбувається нічого нового і війна нас застала достатньо інфантильними, ми не були готові у мистецькому сенсі.

– Я, звісно, можу сказати, що відчуваю власну готовність, бо я її підтверджую діями. Так виникають діалоги. Вони дуже точкові, адже це – театр, а це – малі аудиторії. Проте дерева ростуть повільно.

Те, чим займається сьогодні театр в Україні, і який театр виходить за межі України, і що він проговорює, насторожує. Добре виїздити, добре грати для українців. Проте питання у тому, чи ми обслуговуємо українців, які просто ностальгують за Україною, проте вирішили не повертатись в Україну, чи ми прокладаємо можливість повернення? Про що ми говоримо з українцями закордоном? Мене бентежать ці підміни. Мене турбує те, що ці ностальгічні візити називаються культурною дипломатією.

Готовність – це вже передостання умова для реалізації. Перш за все, маємо зрозуміти, яка мета.

– Тоді якою є ваша мета, коли ви ставите вистави закордоном?

– Ну, одна з них це – "спам" темою російсько-української війни. Це знову ж таки про "Сonfronting the shadow". Кожного разу, коли ти починаєш нову роботу на європейській сцені, всеодно стикаєшся із незнанням. А незнання, як правило, це не нуль, а великий мінус, бо люди собі надумають те, чого не знають. Ти фактично зустрічаєшся з власною відсутністю у чиїхось очах.

Тому треба бути готовим бути достатньо стійким та гнучким, щоби не скотитись до претензій, щоби не ображатися, щоби перевіряти себе через мету. А мета в тому, що ми існуємо і ми здатні бути в діалозі. І безперечно мені важливо, коли після прем'єр говорять про рівень режисури. Наприклад, "Погані дороги" увійшли до переліку найкращих прем'єр сезону у Швеції. Я категорично не погоджуюсь з думкою, що це визнання ми отримуєте лише тому, що ми – українці, бо інакше у схожих рейтингах були б усі. Я не готова прийняти це множення на нуль.

– Але це – свідчення нашої меншовартісності…

– Так, і це також відповідь на ваше питання про готовність до діалогу. Якщо ти у діалозі транслюєш свою меншовартісність та інфантильність, страхи, то десь посередині розмови ти забуваєш, про суть розмови.

– Тобто ми говоримо про незрілість українського театру, про те, що ми перебуваємо у ролі наздоганяючого…

– Я би не погодилась з тим, що ми наздоганяємо… Я думаю, що ми боїмося поставити собі питання "хто ми?" і спробувати повернутися до початку чи амнезувати початок. Я думаю, що зараз відбувається консервування і війна адвокатує спрощення. Увесь цей "театральний бум" і "ренесанс" працюють проти театру і проти тих, хто намагається його створювати.

– Проте суто кількісно складно заперечувати "театральний бум" …, якщо міряти кількістю проданих квитків у порівнянні з, скажімо, 2021 роком. Давайте спробуємо визначити симптоми консервації…

– Може, ренесанс і є, питання у тому, що відроджується? Я скажу так, от усі цитують Леся Курбаса, який сказав, що театр має бути таким, як суспільство – завтра. То мені завжди хочеться запитати, що ви маєте на увазі? Бо мені видається, що всі цитують Курбаса, а живуть і творять у парадигмі Гната Юри. Справді, театр має бути таким, як суспільство має бути завтра. Він має транслювати зрілість, відповідальність, знання, сміливість.

– А як саме проявляється безвідповідальність театру в Україні в наш час?

– В темах, які звучать, в сенсах… Це "закрасивлення" всього на світі. Тобто у нас естетичне стало непрозорою парасолею під якою неможливо пробитися нічому іншому. Це лише один із пунктів. Думаю, що ті, хто ходить в театр і хоча б трошки має запит на те, щоб театр його чи її не заколисував і не відволікав від дійсності, мене зрозуміють.

Розумієте, у мене є репліка про білий халат і лікаря демократії в виставі ("Сonfronting the Shadow" – М.). Я – точно не лікар театру. Я провокую, перш за все, себе, кожного разу намагаюся заходити на територію, де мене ще не було. Мені пощастило, що навколо мене збираються люди для яких це теж важливо. Я не можу вплинути на більшу кількість людей сьогодні, лише на тих, у кого є цей запит.

– Може, ця втеча у красивий світ, коли довкола війна, і є запит більшості. А чи є місце патріотизму у театрі? І що для вас є патріотизмом у вашій професії?

– Для мене вистава "Сonfronting the shadow" – це патріотична вистава української режисерки та українських акторів. Вона – критична, вона – про виборювання складності, про готовність маніфестувати те, про що я сьогодні думаю і як я про це думаю. Ця вистава не прикидається якимось симпатичним продуктом, який міг би гарантувати мені запрошення на постановку в Німеччині.

– Але, попри це, у вас є запрошення…

– Поки що є. Але у мене немає такої цілі при створенні вистави. Я точно розумію, що готова більше ніколи не ставити закордоном, якщо, наприклад, моя вистава видасться занадто реакційною. І для мене – це патріотизм.

– Не думаю, що ця вистава буде сприйнята німецькою аудиторією як реакційна. Як і у будь-якому суспільстві, в Німеччині є багато питань, вартих вдумливого обговорення. І це – деякі з тих тіней, про які ви говорите у виставі.

– Коли організатори фестивалю брали в мене інтерв’ю, то питали, чи буде у виставі персонаж який буде тінню, і про яку тінь взагалі йде мова, я принципово не відповідала, що це вони будуть працювати з тінями, які народжуватимуться унаслідок нашої роботи з тінями.

– Чи накладає війна певні професійні обмеження у вашій роботі?

– На мене особисто – ні. "Тримайся свого берега" є девізом нашого театру, але можу сказати, що війна дала мені можливість вийти з берегів в якомусь сенсі. Для мене театр, можливо, – єдина форма існування сьогодні.

– Тамаро, ви бачите можливі зміни в українському театрі?

– Немає запиту, немає змін. Запит має прийти від тих, хто є гравцями системи. Мені видавалось, що моє покоління намагалось щось змінити. Тому я сподівалась, що прийдуть люди, які розширять існуючий сантиметр хоча б до квадратного метру, а сталося інакше. Так відбувається, бо так зручніше. Є готова заточена система, в яку можна вбудуватись і відчувати себе у більш-менш безпечних умовах.

– А як стимулювати те, щоби кількість цих гравців, які підважуватимуть систему, ставала більшою? І що ви робите для цього?

– У "H.A.*L.*T" я запропонувала метод, який не є новим для європейського театру, проте для українських акторів – це був перший досвід роботи із ‘devised theatre’. Зараз я можу сказати, що рівень діалогу під час створення "H.A.*L.*T" та зараз, коли ми працювали над "Confronting the Shadow" – якісно різний.

– А ви вірите, що своїми виставами ви можете в тому числі створити новий рівень запиту серед глядачів?

– Безперечно. Я знаю, що запит є. Наприклад, коли ми випускали виставу «Дім», я розуміла, що ми її зіграємо двічі і так налаштовувала акторок. Проте вистава зʼявилась у 2020 році і от вона досі в репертуарі. Тобто публіка складніша і, можливо, вона не маніфестує запит, проте радше очікує на пропозицію. Я не претендую збирати стадіони, я дуже люблю працювати на малій сцені і у мене немає амбіцій чи апетитів, щоби 80% бюджету театру йшло на мої постановки, бо я – головна режисерка. Мене тут складно обмежити.

– Перебуваючи під враженням від перегляду вашої постановки опери "Місяць", я би хотіла поговорити про жінок в українському театрі, про те, що вони, здебільшого, – "затінені чоловіками". Як це проявляється і як зробити так, щоби жінки вийшли із цієї тіні?

– Це проявляється в тому, що ми зараз не назвемо понад п'ять імен режисерок по всій Україні, які звучать. Якщо ми будемо з вами говорити про посади головних режисерок чи художніх керівниць, то ця ситуація буде ще гіршою. Якщо ми відслідкуємо запрошення режисерок в різні театри, то в національних театрах їх буде менше або вони будуть запрошені ставити на малих сценах.

Театр в Україні – це безперечно чоловічий світ. І навіть якщо ти попри все залишаєшся у ньому, то всеодно розумієш що ти знаходишся на маргінесі. Тобто всередині цього світу є спеціальна маленька кімната, відведена для режисерок. Якщо ми подивимося на драматургію, то побачимо, що стається з жінками старшими за 35 років і чи пишуть для них головні ролі.

– Я роблю те, що я можу. Проте також бачу, що запиту немає. Коли ти висловлюєш бажання на системні зміни, то маєш бути готовою на те, що ця зміна пов'язана з твоїм зникненням з системи. І це, в принципі, нормально. Але у нас хочуть, щоби все покращилось і щоби особисто ти ще виграв від цього. А так не буває, бо будь-які трансформації – це втрати.

– Але ви є прикладом того, як це може вдатись.

– Я би не сказала, що це приклад, я думаю що це скоріше виняток, на жаль. Якщо ми домовимось, що я – приклад, тоді я можу провести якийсь інструктаж, як цього досягти. Проте в мене таких порад немає. Мої поради – це сталеве терпіння і довгий період моєї присутності в театрі.

– У процесі вашого становлення як режисерки доводилось йти на компроміси, пристосуватись до чогось?

– Я була вивчена в системі чоловічого освіту і довгий період просто сприймала це як норму. Я вважала за комплімент, коли мені казали "от, нарешті ти поставила чоловічу виставу". Або щось на зразок "жінка не може бути режисеркою, а ти – режисерка" і я думала "ой, як класно!". Насправді – це не комплімент.

– Звісно. Попри те я думаю, історія з вашою постановкою у Баварській опері, де ви у певний момент зрозуміли, що треба грати за правилами для того, щоб показати хто неправий, і є одним із прикладів для наслідування.

– Те, що нас запрошують на якісь проєкти і ставлять нас у вузький коридор умов – наслідок того, що про нас нічого не відомо. Якраз наша мистецька самооб'єктивізація і дає людям можливість і право з нами так вчинити.

– З іншої сторони цей приклад дає можливість зрозуміти, що не так.

– Але це – вхід в ризик. Це – більше часу, більше нервів, значно менші гонорари більше часу, значно примарніші перспективи. Хто на це погодиться?

– Хіба не так, на цій вузькій смузі у зоні ризику, зароджується повага?

– Безперечно, іноді навіть посмертна…

– Театр, як і усі сфери в Україні, зіштовхнувся із відтоком людей: хтось виїхав з України, багато пішли воювати, в тому числі, і у вашому театрі. Як позначилось це на роботі Театру на Лівому Березі?

– Я би сказала, що переживала нестачу людей і до повномасштабного вторгнення, і до 2014-го року. Зараз це переросло у гострий дефіцит. Виконання посадових обов’язків у нас межує з жертовністю (через економічну невигідність – М.). Ця "вторинність" дає негативні дивіденди, дає тобі алібі бути недостатнім у всьому і у відповідальності також. Це наштовхує на питання "що я можу?".

Безумовно, є конкретні люди, яких мені не вистачає. Мені не вистачає усіх людей, які не в Україні, навіть тих, яких я не знала. З цим треба працювати. Проте звʼязок з цими людьми фактично вже розірваний і треба встигнути його перехопити. Багато агресії багато відчуження, складається враження, що люди (які виїхали з України – М.) є вторинними. А вони мають знати, що на них чекають і що вони потрібні.

От я знаю, навіщо мені ці люди. Я знаю, як мені не вистачає у театрі хлопців, які воюють. І театр це відчуває кожного дня. І замінити їх неможливо ніким і тут питання не в таланті. Ми в болючому, в катастрофічному дефіциті щодня.

– А як ви ставитись до театральних діячів, які покинули Україну, і активно працюють з темою війни закордоном? От, наприклад, Стас Жирков?

– Я ставлюся дуже по-різному насправді, в мене немає загальної відповіді і я в такі відповіді не вірю. Є мені близькі люди, про яких я знаю значно більше ніж ті, хто про них пишуть. Тому мене це навіть не обурює, я це читаю, як погану театральну критику. Щодо вибору, то я вважаю, що кожна людина має сама відповідати за свій вибір, в тому числі і в інтерв’ю, і зі сцен. Я не буду ні за кого відповідати, мені б за себе відповісти.

Повторюсь – мені не вистачає людей, професіоналів. Я вірю в те, що ситуація зміниться і люди мають знати, що демократична система відкрита до їхнього повернення.

– Все ж питання у тому, чи є монополія на право говоріння про війну у театрі?

– Всі мають право говорити про все. Тут питання дискурсу, питання якості висновків дискусії, питання мети. До прикладу, у минулому сезоні ми робити обговорення після читання п’єси "Син" Флоріана Зеллера. Ми говорили про домашнє насильство, про дитячі будинки, про право на дитинство і запросили двох експерток. І от в розмові з однією з них, а у неї є певна фізіологічна специфіка, ми говорити про те, що, до прикладу, у Німеччині вважають, що людину на кріслі колісному, може грати лише актор чи акторка, який/яка має такий досвід. Вона сказала, що акторів можна навчити, не варто про це думати і слід робити свою справу. А у мене лежить п'єса, яку я 10 років не можу зібратися поставити, бо я не можу надати собі право за це взятись.

Театр ж і тримається за це "якби", окрім документального театру, театру свідка, вербатіму. Якби у театру забрати "якби", я би не протрималась у професії 16 років, бо у мене немає стільки цікавого власного досвіду.

– З іншої сторони, цій думці можна опонувати тим, що війна – це не про напівтони, це про чорне і біле…

– Я, власне, не за компроміс у цьому сенсі. Чорне і біле дає трохи пласку перспективу. У нас у виставі ("Сonfronting the Shadow" – М.) буде відео з Володимиром Кравчуком. Військовослужбовець гратиме військовослужбовця. А що робити з Отелло? Як і хто має право його грати?Адже тут про досвід воїна, який повертається додому з перемогою, а у нас війна ще триває…

– Почасти причина дефіциту людей в акторській професії криється і в освіті та інтелектуальному рівні акторів та режисерів.

– У мене трохи змінився кут зору і я закликаю до відповідальності не лише викладачів чи освітні установи, а і студентів. Людина має заходити в двері університету із запитом, а не чекати, коли на третій рік навчання хтось сформує за нього чи неї його/її фіктивний запит, який потім він/вона буде реалізовувати, мріючи про звання заслуженого/ної. Тоді питання зміщується у площину школи та сімʼї. У мене є невеликий викладацький досвід і я помітила, що часто студенти приходять вчитись із запитом "зробіть з мене режисера/-рку". Для того, щоби їм можна було б допомогти, має бути база специфічна, бо коли її немає, то будь-яка стеля падає на голову.