Ярослав Підгора-Гвяздовський, кінооглядач, член журі національної кінопремії "Золота Дзиґа" та солдат ЗСУ ділиться враженнями від оцінки 9-го конкурсу напередодні оголошення переможців 2025 спеціально для УП.Культура.
Якщо нещодавній Міжнародний фестиваль про права людини Docudays.ua оглядав краще з українського і світового документального кіно, то Національна премія "Золота дзиґа" – це великі оглядини українського кіно.
Оголошення переможців кінопремії "Золота дзиґа" відбувається вже удев’яте. Представники української кіноакадемії обирають лавреатів у 11 номінаціях. На другому етапі голосування у номінаціях "найкращий дизайн костюмів", "найкращий грим", "найкращий звук" і "найкращий монтаж" вибір здійснюють лише члени Правління та Наглядової Ради.
Оглядається весь національний кінодоробок – ігрові і документальні фільми, повнометражні та короткометражні, серіали. Цього року в конкурсі брали участь 70 робіт: 8 повнометражних ігрових фільмів, 18 повнометражних документальних, 7 короткометражних документальних, 14 короткометражних ігрових та 23 серіали.
Це не всі фільми і серіали, випущені в Україні минулого року, але це їх левова частина. Тож, якщо передивитися все з представленого на конкурс, більш менш точно можна зробити висновок, в якому стані знаходиться наше кіно як мистецтво і кіно як індустрія.
З огляду на кількість представлених фільмів в різних жанрах і формах цілком логічно зауважити, що кіно у нас є, і це факт. Та й доволі не поганий, зважаючи на тривалу вже 4-й рік повномасштабну війну і відсутні в країні 8 мільйонів людей, зокрема, й представників кіноіндустрії, а також тих з індустрії, хто пішов у військо. Але так само треба зазначити тривалість їх створення: представлені фільми були заявлені у вигляді проєктів ще за 4-10 років до теперішнього конкурсу.
Наприклад, "Я, Победа і Берлін" виграв конкурс Державного агентства України з питань кіно 2021 року, "Редакція" і "Дім за склом" – 2020 року, а "Будинок "Слово" – 2017-го, хоча сценарій до нього, і поготів, писався десять років тому. І тільки минулого року вони всі були виведені у завершальну фазу кінотеатрального релізу, а цьогоріч опинилися в конкурсі національної кінопремії.
Проте, знімати кіно зараз ще важче, аніж раніше. Інакше кажучи – це чисте геройство. І не тільки через очевидну небезпеку ракетних і дронових ударів по цивільній інфраструктурі. Справа у відсутності потрібної кількість кадрів, що унеможливлює продюсерам і режисерам вибирати, шукаючи найкращих акторів з найкращою кваліфікацією, а акторам – обирати працедавців і кращої платні.
Також справа в інфляції та невпинному зростанні курсу долара, адже все досі підлаштовується до нього. А ще вкрай важливим для якості продукту є сума державної підтримки – вона зменшилася. 5 років тому на повнометражний фільм Держкіно виділяло до 30 млн. грн. (за певним винятком: наприклад, на фільм "Довбуш" держава виділила 65 млн., а на мультфільм "Мавка. Лісова пісня" – 49,5 млн.).
Наразі максимальна сума підтримки складає 25 мільйонів. Що призводить до зменшення кількості знімальних днів, відтак – до меншої різноманітності продукту і більшої його стандартизованості. Адже навіть математично для більшої різноманітності кадрів, ракурсів та планів потрібно більше знімального часу, а на нього не вистачає отриманого від держави бюджету.
За таких умов можуть виживати тільки великі гравці. Втім важливим тут є питання про походження цих "гравців", бо під час війни такі питання суттєві.
Найбільшим приватним виробником фільмів і серіалів в Україні є студія FILM.UA. І так само вона до початку повномасштабного вторгнення виробляла найбільшу кількість російськомовного контенту, як для українських, так і для російських телеканалів.
Після початку війни у 2014 році частину серіалів виробництва FILM.UA 2018 і 2019 Держкіно заборонило (скасувало прокатні посвідчення) за "популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій" або за зйомки в них російських акторів, які брали участь в російських пропагандистських фільмах. Ідеться про "Баладу про бомбера", "Снігову любов, або Сон у зимову ніч", "Страсті за Чапаєм".
Тут особливо показовою є ситуація із серіалом "Нюхач", який транслювався на ICTV. У ньому брав участь російський актор-українофоб Олександр Фісенко. Починаючи з 1 лютого 2018 року телесеріал увійшов до списку забороненої в Україні відеопродукції. Тоді виробники зробили цензуровану версію телесеріалу без Фісенка. І для цієї цензурованої версії Держкіно видало прокатне посвідчення. Але згодом з'ясувалося, що телеканал транслював версію, де все одно був присутній Олександр Фісенко.
І всі ці скандали ніяким чином не вплинули на існування студії, її співпраця з Держкіно триває, державні гроші на продукцію FILM.UA виділяти не перестали. Після вторгнення РФ співзасновник кіностудії Сергій Созановський заявив, що розірвав всі стосунки з російськими компаніями. Керівництво студії стверджує, що випускає патріотичний контент, а її фільми FILM.UA так само оцінюються на конкурсі "Золота дзиґа" ("Крашанка" і "БожеВільні").
Іншим могутнім виробником фільмів в Україні до повномасштабного вторгнення була одіозна Star Media, з безпосереднім представництвом в РФ – справжній агент впливу. Її голова ради директорів Влад Ряшин в Росії вважався російьским продюсером. Вже після початку війни залишався продюсером в Україні, хоча в квітні 2014-го, вже після анексії Криму, його нагороджували в Санкт-Петербурзі на так званій "Межпарламентской Ассамблее государств-участников СНГ" за "вклад в укрепление дружбы между народами государств-участников СНГ".
2017-го Ряшин разом з Константіном Ернстом з російського "1 каналу" продюсував серіал "Страна Советов. Забытые вожди" за сценарієм пропагандистів Володимира Мединського і Олександра Колпакіді, де намагалися ушляхетнити і реабілітувати таких радянських монстрів, як Берія, Молотов, Будьонний та інших.
А скільки фільмі та серіалів, виробництва Star Media, було заборонено (скасовано) в Україні – і не порахувати. Попри все це Ряшин залишався в Правлінні Української кіноакадемії і серед членів Української кіноакадемії аж до жовтня 2022 року. І продовжував продюсувати кіно в Україні. Для цього його Star Media для українського ринку набула іншу назву Ukrainian Producers Hub (UPHub). І саме вона спродюсувала "Я, Победа і Берлін" Ольги Ряшиної, доньки Влада Ряшина, один з найбільших і неочікуваних кінотеатральних хітів 2024 року (чия "хітовість", за чутками, пов’язана з тим, що квитки хтось просто викупав сотнями).
При цьому український кінематограф може засвідчити якість і чесність у створенні документального кіно, принаймні з 2016–го року заявленого на весь світ фільмом "Зима у вогні", номінанта на премію Американської кіноакадемії "Оскар". Минулого року український режисер Мстислав Чернов вже став "оскарівським" лауреатом за фільм "20 днів у Маріуполі". Цього року його новий фільм "2000 метрів до Андріївки" вийде в прокат наприкінці серпня, тому не може брати участь в конкурсі на здобуття "Золотої дзиґи".
Але є інші насправді вражаючі документальні фільми, на кшталт "Порцелянової війни", "Мирних людей", "Обережно! Життя триває" або "Сопілки Перуна". І "Порцелянова війна" цього року може стати одночасно і локально найкращою документалкою, і загалом найкращим фільмом. А може ще й "Відкриттям року", лауреатів якої на закритому засіданні визначають члени Правління та Наглядової Ради Української Кіноакадемії.
Українським режисерам суттєво допомагають міжнародні компанії та інституції, працюючи в копродукції. Власне, обидва фільми Чернова фінансували американські організації – платформа для дистрибуції документальних розслідувань Frontline та інформаційне агентство Associated Press. А "Порцелянову війну", крім того, що на пару зі Славою Леонтьевим знімав американський режисер Брендан Белломо, так ще й монтували фільм в США, а CGI-анімацію допомагали робити на польській студії BluBlu Studios.
Безперечно, не можна порівнювати виробничі бюджети документальних та ігрових фільмів – вони відрізняються в десятки разів. Тому в Україні легше знімати документальне кіно, особливо зараз, коли надскладно зібрати навіть знімальну групу, і не потрібно виставляти світло, звук чи будувати декорації. Чернов свої "2000 метрів..." знімав за допомогою GoPro, прикріплених до шоломів реальних штурмовиків. А Леонтьев свою "...війну" – за допомогою дронів, які забезпечували різноманіття і динаміку.
В поміч усім кіновиробникам залишається можливість залучати кошти міжнародних фондів, рахуючи регіональні польські, італійські чи німецькі фонди та найбільший національний фонд Франції CNC або фонд при Раді Європи Eurimages.
Більшість фільмів з конкурсу Національної премії "Золота Дзиґа" зроблені українськими компаніями в копродукції з іноземними студіями та фондами, уявляючи собою безцінний досвід людей-героїв, в наш час подібний до чистого золота. Але питання залишається відкритим – якими будуть наступні конкурси, котрі формуватимуться з фільмів, фільмованими правдами і неправдами прямо зараз, під час повномасштабки?
