Абсолютним хедлайнером українських кінотеатрів цього вік-енду є малобюджетний документальний фільм про історію українського музиканта і зірку американської панк-сцени Євгена Ґудзя. І ніякий розголос оновленого "Супермена" з його багатобюджетною рекламною компанією не спроможні перекричати "Крик моєї крові. Історію Gogol Bordello".
Перед тим, як до кінця побачити процес підкорення українським емігрантом американських слухачів, глядач сам стає підкореним. Шалений драйв і енергія фільму буквально від початку заповнюють душу і свідомість. Аж до тої міри, що на половині перегляду повітряна тривога і питання працівниці кінотеатру "ви залишаєтеся чи йдете в укриття" було ігнороване безтурботно і однозначно.
Режисерам Нету Поммеру і Еріку Вейрібу вдалося створити багатовекторну історію, щоб покрити одразу кілька направлень – історичний, культурний та особистісний. І це виглядає в межах фільму гармонійно, без сюжетних перекосів та політичного педалювання. А в наш час таке – чистий успіх.
Тут людина та її історія є частиною України, її музики і, водночас, музики Сполучених Штатів та її історії. Так значущо і, разом з тим, драйвово все зміксувати спроможні не всі профі документалістики. А тут за пультом перебували не надто знані режисери. І наразі вони варті овацій і визнання.
Вже в назві фільму влучно вживане полісемічне слово "крик" апелює і до крику Євгена Гудзя, як бідного, але гордого емігранта. І до форми висловлення музиканта, захопленого панк-роком з його голосною брутальністю вічно незгодних, бунтівних і агресивних молодіжних мас.
Ідея показати Євгена як емігранта, – це спосіб зануритися в його радянське минуле і пошукати коріння його музичного стилю і заразом української музики 80-х. Після виїзду з Радянського Союзу в агонії його останніх років, поневірянь Європою музичний стиль Гудзя переплавлює кочовий спосіб життя, український козацький фолк і Joy Division, пізніше дотепно і кмітливо означений словосполученням Gypsy-Pank.
Дивлячись на Євгена, який на екрані спокійно переповідає свою долю, складно уявити, що він може бути таким, як є в інших кадрах фільму – на сцені: perpetum mobile в одній окремо взятій людині. Енергія козаків, про яких він так часто згадує, валить з нього, мов з характерника, на кожному концерті його групи ще з часів виступів в дрібному клубі Нью-Йорка і нині запалює стадіони на 100 тисяч людей.
Режисери фільму старанно прослідковують цей шлях, наповнюючи його важливими деталями. Ось Євген згадує свій приїзд до Києва і ми бачимо Хрещатик 1989 року. Ось він говорить про "Воплі Відоплясова" і ми бачимо архівні відео-записи знаменитого київського панк-гурту. Ми знайомимось зі всіма учасниками і самого Gogol Bordello. Це все творить історію, і в конкретному, і в широкому сенсах. Бо його гурт – це вибух звучання та руху, поєднання чоловічих та жіночих вокалів, співаків та танцюристів, акустичної гітари, ритм- і бас-гітар, акордеону і скрипки, труби і літавр, конгів та ударної установки.
Але це все – це ніби він сам, його уподобання, тяжіння та примхи, від музичних і національних інтересів до свободолюбства і сили духу. Так, в 2000-х, як зазначено у фільмі, він вигорів, і мусив на два роки втекти до Бразилії і наново постати з попелу. Сформувати свій гурт заново, зшиваючи його з кольорових національних клаптів всього світу, людей з Еквадору та Ефіопії, Індії та Гонконгу, Пуерто Ріко і Одеси (якщо взяти до уваги діда одного з учасників).
Десь під кінець фільму Нет Поммер чи Ерік Вейріб, чи вони геніально разом вибрали, певно, зі сотень годин інтерв’ю з Євгеном, один з його крилатих висловів, як резюме: "Ми, як гурт, з неба не впали. Ми – життя, розумієш?"
Фільм захопливо передає інтернаціональність, звукове багатство й людське шаленство, що вулканом вубухає на сцені. "Крик моєї крові" є життям в його драйвовому, радісному вияві тимчасового, але цілковитого захоплення звуком до безтями і втрати реальності, на якийсь час, та зі сміливістю і максимальною екзальтацією, мало кому дозволеною, бо мало хто собі це дозволяє так, як Євген Гудзь.
Саме тому – через сміливість виходити за межі себе і робити це весело – Євгена Ґудзя помітив гуру музичного бізнесу Стів Альбіні, який й свій час продюсував Nirvana і Пі Джей Харві, Джиммі Пейджа і Роберта Планта, і він спродюсував два вибухових альбоми Gogol Bordello. Саме через специфіку Гудзя, його українське походження і норов, Євгена помітив Лієв Шрайбер, пропонуючи зіграти драйвового водія-одесита в своєму фільмі "І все освітилося".
Євгена помітила Мадонна і запросила спочатку до свого фільму "Бруд та мудрість", а потім до свого життя... Чи навпаки? Не суттєво.
Важливо, що Євген "Gogol Bordello" Ґудзь і фільм про нього ніяким чином не можуть когось залишити байдужим. Бо "змішані музичні єдиноборства" Євгена, так майстерно ним демонстровані, повністю вибивають смуток і печаль. А що, як не це, потрібне в кіно саме тут і зараз для нас усіх?
