Останніми днями музейна спільнота серйозно напружена через звільнення / відсторонення директорів національних заповідників – Києво-Печерської Лаври і Софії Київської. В УП.Культура зібрали інформацію про обидва випадки. Публікації – нижче.
Мені нічого не відомо про контекст подій: що в заповідниках не так, а що так. Але дивлячись на закиди Міністерства культури та стратегічних комунікацій, особливо до Софії, мені є що сказати.
Наприклад, щодо ось цієї цитати:
"Нам просто невідомо, які заходи проводить в більшості випадках заповідник. Ми дізнаємося про це постфактум. Хоча згідно з Законом України про культурну спадщину стаття 33, частина 4, будь–який масовий захід повинен погоджуватися з органом управління. У 90% випадків Міністерство не знає про них. І до часу проведення перевірок не знало", – роз’яснив Олексій Жуков, голова комісії Міністерства з перевірки Лаври.
Чиновник додав, що є всього п’ять видів діяльності, які може проводити Софія Київська. Однак, усі весілля, дні народження та партійні заходи проводилися як "культурно-просвітницькі".
Люди кажуть: не відомо, які заходи проводить заповідник. У цьому закиді йдеться про щоденну операційну діяльність. Нагадаю, що масові заходи – власне і культурні, і комерційні (про це нижче) – складають половину роботи таких інституцій.
Яким чином і навіщо орган формування політики хоче бути в курсі щоденної текучки? Навіщо йому це і де він візьме людей, які будуть вникати в діяльність, в яку детально не вникає навіть керівник цієї інституції, бо його/її завдання – стратегічний рівень. Але ні.
Водночас на кожній стратегічній сесії з питань культури ідеться про надмірний контрпродуктивний контроль з боку органів управління, які не розуміють щоденної "виробничої" логіки рішень. І не можуть її розуміти, й не треба їм це, бо не на цьому рівні вони ухвалюють рішення, однак максимально обмежують ці рішення.
Що ми маємо в підсумку? Пасивні, безпорадні інституції, не здатні ступити крок самостійно. І – так–так – організувати евакуацію в момент, коли цього органу управління немає в доступі.
Якщо ж ми, все таки, як суспільство, хочемо мати ще один рівень управління кожною інституцією культури не в самих цих інституціях, а над ними – наприклад, у міністерствах, то ці міністерства мають мати набагато більше працівників. Бо ж треба дублювати роботу заповідників! Тоді умовний музейний відділ Мінкульту має мати не 4 людини, а хоча б 400. Ми що, справді цього хочемо?
Тепер про всього п'ять видів діяльності, дозволених заповідникам. Це ще один біль. І на тих же стратегічних сесіях, а потім в стратегіях розвитку культури, ідеться про те, що інституції культури мусять мати певну свободу заробіткової діяльності, щоб ці таки інституції могли фінансового існувати. Альтернатива – такий обсяг бюджетного фінансування, який дозволить оплачувати всі рахунки і ще й місію свою виконувати. Такого в Україні не було з часів УРСР, та й тоді не було.
В реальності ми маємо таке: інституції культури часто не отримують фінансування на оплату опалення й електрики, охорону і навіть зарплати. Все це вони мають здобути самі. Але в них всього п'ять видів діяльності. Чи не здається нам, що тут є якесь кричуще протиріччя?
Окремий біль – кафе. Знаєте, як часто відвідувачі Мистецького арсеналу нам нагадують, що в Музеї Вікторії і Альберта шалено прекрасні кафе в історичних залах? Отож. Українці хочуть, щоб було, як в тих найліпших музеях, які вони вже бачили у світі, і часом добряче насміхаються з нещасних українських музеїв, у яких кав'ярень немає. Ось із цих публікацій можна зрозуміти, чому немає.
Отож я не знаю, як насправді ситуація виглядає в самих заповідниках. Але озвучені закиди до них у Міністерстві наразі викликають, щонайменше, змішані почуття.
Олеся Островська-Люта, генеральна директорка Мистецького арсеналу спеціально для УП.Життя.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
