У паралельному конкурсі Венеційського кінофестивалю показали документальний фільм Олександра Роднянського "Notes of the True Criminal" ("Нотатки справжнього злочинця") – українського режисера та успішного продюсера телебачення й кіно, який значну частину життя провів у Москві, розвиваючи російську кіноіндустрію.
Повертаючись до документалістики після 31-річної перерви, Роднянський презентує глибоко особисту роботу, що мала стати сповіддю і спокутою, співвіднесенням минулого із сучасним його рідної країни. Результат, втім, вийшов спірним.
Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська подивилась стрічку на фестивалі й розповідає, наскільки вдалим вийшов у Роднянського фільм про його особисту історію і як незграбно виглядає у ньому все, що стосується сучасної війни.
"Notes of the True Criminal" – глибоко особисте кіно, яке віддзеркалює історію режисера більшою мірою, ніж він сам, імовірно, планував. Це фільм-есей про життя Роднянського і його родини, історії воєнних трагедій на українській землі в минулому та теперішньому. Відповідно до жанрових традицій, фільм побудований на архівних кадрах й закадровому голосі, що тяжіє до поетичного оповідання.
Роднянський відкриває фільм представленням себе та свого кінематографічного арсеналу – у вигляді архівних кадрів, пояснювальних титрів на 2-3 речення та монологу російською. Як повідомляє титр на початку, війна почалася для нього у 2022 році, з дзвінка його сина Олександра. Після чого йдуть архівні кадри того ж сина, тільки ще зовсім маленького, у 1991 році на цвинтарі біля могил родичів.
Далі Роднянський окреслює себе як успішного продюсера, перераховує численні міжнародні нагороди, згадує про статус "іноагента" та заочний вирок у Росії – вісім з половиною років ув’язнення за висловлювання про війну в інстаграмі. І тільки після цього переходить до історичного есе.
У вступній частині режисер одразу розкриває козирі: унікальні архіви його родини й близьких, раніше не представлені, й справді захопливі. Кадри біля Бабиного Яру у 1960-х, Чорнобиль, кіностудії, його улюблений кінотеатр на Хрещатику – все це монтується у виразний відеоряд, що вільно перескакує з 60-х у 80-ті, 90-ті й назад.
Відмова від лінійної хронології додає сміливості його творчому пошуку. А ще Роднянський відкриває свій звʼязок з Феліксом Соболєвим – режисером-документалістом, засновником "київської школи наукового кіно", його натхненням і вчителем, чиї кадри з фільмів він також використовує. Відреставровані архіви з приємним звуковим дизайном створюють відчуття тяглості української трагедії боротьби зі злом, у яку доля його родини безпосередньо вплетена.
Це могла б бути сильна документальна стрічка, якби не спроби Роднянського говорити про сучасну війну. Коли у фільмі починають домінувати зображення сучасної України, виникає різка стилістична й емоційна прірва між особистим і національним. У роботі з особистими архівами Роднянський детально пояснює закадровим голосом свою причетність до подій, трагедії рідних, додає історичний контекст. Але, коли йдеться про сьогодення, він підозріло замовкає.
Можливо, режисер вважав, що його особиста історія та національна ідентичність самі по собі достатньо промовисті, щоб зробити міцний звʼязок його особистої причетності до сучасного. Та "Notes of the True Criminal" стає фільмом радше про його відчуження, дистанцію між митцем і суспільно-художнім контекстом його батьківщини.
На сайті кінофестивалю в режисерах також зазначено імʼя Андрія Алферова, але функція його режисерства залишається незрозумілою, бо початковий титр directed by не містить його імені поруч із Роднянським.
Попри участь інших українських членів команди, у фільмі відчувається гострий дефіцит матеріалу й нерозуміння, як із цим дати раду. Сучасні сцени, що зняті в Україні, розтягнуті по 5-10 хвилин і виглядають нарочито вмонтованими – скоріше, для хронометражу, ніж через їх інформаційну чи художню необхідність.
Наприклад, перша тривала сцена після блоку особистих історій розповідає про українського солдата, який пішов захищати країну, залишивши дівчину вдома. Подається нарізка їхніх романтичних відео, а далі велика реконструкція їх листування. Хто цей солдат для Роднянського? Чому він має доступ до його приватних повідомлень? Чи це автентичний текстовий матеріал від дівчини, чи художня реконструкція? Відповідей немає: закадровий голос мовчить.
Монтаж архівів і різких стрибків у часі стає дедалі хаотичнішим, лишаючи відчуття недомовленості. Очевидно, що Роднянський прагне об’єктивності й у сучасному контексті обережно уникає прямих оцінок, віддаючи інтерпретацію глядачеві. Але ця надмірна обережність зводить фільм до банального висновку: війна завжди була в Україні, війна – це погано.
Водночас є одна частина, яка найвиразніше демонструє бачення режисера щодо російсько-української війни. Вона починається з кадрів російських військовополонених: чоловіки телефонують додому, але у слухавці – лише гудки. Камера переносить нас в автобус для обміну, де один з солдатів відмовляється повертатися до Росії. Він намагається сказати це своїй матері телефоном, та ридає на іншому кінці.
Потім нам показують повернення українських полонених: хлопець телефонує мамі, і ми чуємо, як вона теж плаче, радіючи поверненню сина. Роднянський ніби підсумовує: солдати хочуть додому, матері чекають синів, війна – наше спільне страждання по обидва боки.
Крім відчуття дежавю вічної війни виникає ще одне, формальне. Все це ми вже бачили, втім у значно вищій якості. Сцени з російськими полоненими нагадують фінал "Мирних людей" Оксани Карпович, яка зробила образ агресора універсальним, і тим сами – колективним. Кадри з дрона над вигорілим лісом – майже копія сцени-відкриття "2000 до Андріївки" Чернова, який знімав її на фронті, ризикуючи життям, а не завантажив відео з інтернету, як зробили автори стрічки.
Пояснюючи використання відео наслідків воєнних дій з відкритих джерел, подекуди з погано прихованими вотермарками, Роднянський постулює поняття "інтернет війни" як новий феномен. Хоча ще у 2020-му фільм про це переконливо зробив Роман Любий у "Зошиті війни". І повертаючись до частини солдата і його дівчини: торік Ганна Тиха у фільмі "Кілометр" про стосунки Романа Любого і його родини на окупованій Київщині досить креативно відтворила на екрані їх переписку.
Українська документалістика вміє поєднати різні медіа, низькоякісне телефонне відео і цифрову камеру в єдине цілісне емоційне оповідання. Чого не скажеш про кінооповідь Роднянського: складається враження, що в частині про сучасну війну в проєкторній вмикають інший фільм. Іронія в тому, що більшість згаданих вище робіт створено кіноколективом Babylon’13.
Тож, варто згадати тут скандал, де Роднянський публічно висловив Анастасії Тихій, співзасновниці Babylon’13, що українська кіноіндустрія це бездарі та заздрісники. Та довести на практиці свою ж тезу глядачу не зміг: за останні три з половиною роки той бачив набагато талановитіші українські документальні стрічки в конкурсах міжнародних кінофестивалів.
