Василь Стус зараховував раннього Тичину до найвидатніших поетів, а Євген Маланюк називав його поезію своїм першим коханням. Після літературного злету Павла Тичини та його «Сонячних кларнетів» він став розчаруванням для частини інтелігенції через співпрацю з радянською владою.
ZAXID.NET розповідає цікаві факти із життя Павла Тичини, які можна не почути на шкільних уроках.
Павло Тичина (офіційно записаний був як Тичинін) народився у січні 1891 року на території Чернігівської губернії у бідній багатодітній родині – мав 12 братів і сестер. Вони походили із козацько-старшинського роду – за родинними переказами їх пращур був полковником у Богдана Хмельницького.
Матір хлопця була лагідною, а батько навпаки – строгим та вимогливим. Він був сільським псаломщиком і вчителем. Павло згадував, як до їхнього дому приходили учні, яких навчав батько.
«У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев'яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати», – писав поет.
Значний внесок у розвиток Тичини зробила його перша вчителька, яка розгледіла у хлопчика жагу до знань і безліч талантів, зокрема чудовий голос, слух, хист до малювання та віршування. Вчителька переконала батька віддати Павла до архієрейського хору – хористи могли безкоштовно навчатись в духовному училищі, і це стало шансом здобути освіту. Його першу вчительку звали Серафима Морачевська, він підтримував з нею зв'язок протягом всього життя і присвятив їй поему, яку назвав її іменем.
Перший свій вірш «Сине небо закрилось…» поет написав у 1906 році, але так і не закінчив. Після закінчення училища продовжив навчання у семінарії: навчався у викладача малювання Михайла Жука, який увів Тичину в коло чернігівської інтелігенції.
Зокрема, Михайло Жук посприяв знайомству Павла Тичини із Михайлом Коцюбинським, який мав вплив його формування, як поета. У «Літературно-науковому віснику» (1912 рік) з подачі Михайла Грушевського вперше надрукували вірш Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить». Саме Коцюбинський передав Грушевському зошит з віршами молодого поета.
Павло Тичина навчався й на економічному факультеті Київського комерційного інституту. Він був членом Чернігівського самостійницького братства, яке очолював Василь Еллан-Блакитний. В 1916 році братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв'язків з іншими самостійницькими групами.
Тичина писав з Києва так: «Я розчарувався в самостійниках, тут із ними у студентській громаді навіть і говорити не хочуть; недавно одного просто викинули. Та й хіба конче потрібна нашому народові самостійність? Се якось вузько і консервативно, а до того ж вони такі шовіністи! Але не дивлячись на се все і дальше я буду вас інформувати та допомагати у справі зв'язку з центром».
Згодом працював у газетах та журналах, був головою української секції Всеукраїнського видавництва та завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР.
Відомою є збірка поезій «Сонячні кларнети», а Тичину називають автором унікального поетичного стилю – кларнетизму. Він характеризується використанням музичних прийомів, таких як асонанс, алітерація, звуконаслідування, а також яскравими, індивідуальними образами та новаторським використанням форми вірша. За життя поета «Сонячні кларнети» перевидавали чотири рази.
Василь Стус казав, що ранній Тичина належить до найвидатніших поетів XX ст. у світовій культурі, а Євген Маланюк свого часу називав поезію Тичини своїм першим коханням.
У біографії Тичини згадують двох знакових жінок – його дружину Лідію та тещу Катерину, яка взяла на себе усі побутові клопоти, щоб зять міг легко працювати. Вона прихистила молодого поета у своїй домівці та була прихильницею його творчості. Це про неї Тичина сказав: «Чи був би я поетом, якби не Катерина Кузьмівна?».
До слова, Павло з Лідією одружились аж через 23 роки після знайомства, і йому приписували численні романи з іншими жінками. У біографії Тичини є згадки про те, що, коли до нього приходили гості, він навіть ховав Ліду у ванній, приховуючи стосунки.
Тичина дуже любив читати і підписував кожну книгу: його меморіальна бібліотека налічує 21 тисячу книг і є однією з найбільших приватних бібліотек в Україні. Він також самостійно опанував близько 20 іноземних мов.
За шість років після «Сонячних кларнетів» Тичина кардинально змінився. Євген Маланюк у 1924 році присвятив йому вірша. Він писав: «Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась…». Уже перед смертю Тичина сказав: «Скажіть Маланюкові, він єдиний мені правду сказав. Хай простить».
Відомою є народна творчість про Тичину:
«Тичина славний наш поет, він також ходить у клозет, та він не сам туди іде – його все партія веде».
Це написали у туалеті Київського університету у 1934 році: дослідники творчості поета кажуть, що після цього випадку туалети протягом року охороняла міліція.
Олександр Олесь написав вірша «І ти продався їм, Тичино…», реагуючи на написані ним твори на замовлення партії.
І ти продався їм, Тичино, І ти пішов до москаля? О, бідна мати, Україно, В журбі головонька твоя. В кривавім морі по коліна Стоїть без сорому в очах Поет, колишній наш Тичина, І прославляє смерть і жах. Прилюдно б'є катам поклони, Катів виспівує в піснях. А з-під землі ідуть прокльони Борців, розп'ятих на хрестах. Іудо, ти шляхетний жиде, Пішов, повісивсь в самоті. Павло Тичина… цей не піде – Він сам розіпне на хресті.
Павло Тичина був співцем партії, автором слів гімну УСРС, багаторічним депутатом та двічі головою тогочасної Верховної Ради, міністром освіти УСРС, лауреатом Сталінської та Шевченківської премій. Своє призначення академіком Всеукраїнської академії наук у 1929 році Тичина сприйняв скептично. У щоденнику поет порівнював себе з комашкою, яку проти її волі перенесли на іншу поверхню.
Тичина писав уже по-новому. Його вірш «Партія веде» (1933 рік) став хрестоматійним у радянські часи та був символом тогочасної літератури. Відома нам історія написання вірша така: за дорученням ЦК газета «Правда» мала випустити випуск, про те, як добре живеться в Українські Республіці, що насправді потерпала від голоду.
Газета відправила свого кореспондента у Харків до Павла Тичини. У поета не було свіжих віршів, але була «пісенька для піонерчиків». Журналіст привіз цей вірш, і головний редактор був у захваті: «”Партія веде!” – Одна назва чого варта!». ЦК відреагував так само, і в газеті опублікували дитячий вірш, видаючи його за взірець поетичної творчості.
На посаді міністра освіти Павло Тичина запровадив «премію від міністра» – він вручав директорам та викладачам на своїх прийомах матеріальну допомогу з власних, а не бюджетних грошей. Тичина також обстоював розбудову шкіл з українською мовою навчання та відіграв вирішальну роль у відкритті музею Тараса Шевченка. З посади міністра Тичина подав у відставку через конфлікт з партійним керівництвом.
Згодом Василь Стус напише: «Як би там не було, Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила».
У Павла Тичини був цукровий діабет, і коли його – людину, яка вела здоровий спосіб життя, – запитували про причини такої хвороби, він іронічно відповідав: «Коли кота помістити в клітку, а поруч посадити злого пса, котрий буде весь час на нього гавкати, то й у кота буде діабет».
Причиною смерті Тичини стали проблеми з нирками: він помер 16 вересня 1967 року та похований на Байковому кладовищі.
При підготовці матеріалу використано дані Вікіпедії, медіа «НУШ», «Суспільного», «Читомо» та «Голосу України».
