Вперше виставу «Кураж» у Києві показали 2013 року на сцені Навчального театру в університеті Карпенка-Карого. Від 2019-го вона була в репертуарі ТЮГу. З 2022 року через війну постановка взяла вимушену паузу.
Режисер і виконавець однієї з ролей Олексій Скляренко у лютому 2022-го пішов добровольцем на війну, в складі ЗСУ пройшов Харківщину, Миколаївщину, Лиман. І от, навесні цього року виставу відновили.
В основі пластичної вистави — п’єса «Матінка Кураж та її діти» німецького драматурга Бертольда Брехта. Написав її як антивоєнний твір у 1938—1939 роках, попереджаючи про загрозу.
Дія п’єси відбувається під час Тридцятирічної війни (1618—1648 рр.), що обернулася для Німеччини національною катастрофою. Описує епізоди з життя маркітантки (торговиці — Ред.) другого фінського полку Анни Фірлінг, на прізвисько «Матуся Кураж». Вона ставиться до війни як до способу збагачення, але трагедія не минає її: жінка втрачає своїх дітей.
Головну роль у виставі зіграла народна артистка України Лариса Руснак. Вона згадує, що закохалася у виставу, коли тільки побачила, на випуску дипломної вистави, і наполягала на її відновленні.
Для Лариси Руснак це не перший досвід участі у пластичній виставі. У Театрі Франка вона грала сестру Соломії Крушельницької у постановці «Соломія» та Фріду Калло у «Дві квітки кольору індиго». Зазначає, що зіграти у «Куражі» було її мрією.
«Зараз ця вистава про нас і наш час. Вона стала актуальною і болісною. Про людські почуття, душі, прояви, — розповіла Лариса Руснак. — Кожен глядач, яка прийде подивитися її, незалежно від віку, знайде відгук у своєму серці. І дуже емоційний, бо тут і сміх, і сльози, і трагічні історії, які переплітаються з легким життям, яке існує серед війни».
Також у постановці грають Дар’я Баріхашвілі, Сергій Пономаренко, Віталій Лесін, Дар’я Кривошей-Литвинова, Таїсія Зіміна, Дмитро Вівчарюк, Сергій Бобко, Андрій Сторожик, Кирило Горолюк, Владислав Нікітюк, Дмитро Яковенко, Василь Ключніков, Діна Куца, Іоланта Пилипенко, Дар’я Завгородня-Запша, Павло Буковський, Олексій Ященко, Сергій Бобко, Андрій Волошин, Василь Ключніков, Павло Ігнатюк, Андрій Сторожик. Пралі — Діна Куца, Дар’я Завгородня-Запша, Діана Небось, Ганна Сухомлин, Ганна Казаченко, Кароліна Пампуха.
Про роботу над постановкою, як змінилося її сприйняття та роль театру сьогодні «Вечірній Київ» розпитав режисера Олексія Скляренка, який теж задіяний у виставі в ролі Кухаря.
— Вперше ви звернулися до цього матеріалу у 2013 році. Скажіть, чим ще тоді привернула увагу ця п’єса та як за цей час у вас змінилося її бачення? В чому було складність перенести цей матеріал у хореографію?
— На той момент в мене виникла ідея створити пластичну виставу, і я активно шукав матеріал, на основі якого можна було б це зробити. Обставини привели мене до Брехта та його «Матінки Кураж». Для пластичної вистави я вибрав одну з найбільш текстових вистав. Побачив, що у Брехта перед кожною сценою є дуже великі та змістовні ремарки. І якщо прибрати загальний текст, залишивши тільки ремарки, складається лібрето.
З п’єсою був знайомий раніше, але коли почав працювати, мене вразила глибина матеріалу. Наскільки він резонує з Всесвітом. Вражає пророчість п’єси і самої вистави. Постановку вперше створив у 2013 році, ще до війни. Сам здивований, звідки я це знав. Вже у 2014 році якісь моменти, які були навіть непомітні, стали виходити на перший план. Коли почали відновлювати виставу в Театрі юного глядача, мені самому було цікаво, чи буду я, вже маючи власний бойовий досвід. щось змінювати. Жодного бажання це зробити не виникло. Настільки це було правильно і правдиво зроблено ще тоді, до війни.Зараз деякі моменти в виставі стали настільки випуклими, наче чекали свого часу, щоб проявитися.
Можливо, сьогодні я б цей матеріал і не брав. Те, що вона була поставлена до війни, у 2013 році, дуже багато для мене вирішувало. Адже такі процеси потрібно переосмислювати. Недарма багато великих творів на тему війни були створені через 10-15-20 років після завершення.
Мої побратими на фронті часто шуткували, що я маю поставити в театрі про те, що з нами відбувається. А я тоді думав: що я вже все поставив до того, як це стало відбуватися. Наразі хочеться брати матеріал про ніжність, любов, кохання.
— Розкажіть про музичну складову. Зокрема, чому обрали музику Малера?
— Це початок Першої симфонії Густава Малера. У ній присутні поступовість, яка народила в мене асоціації до безкінечного кола шляхів і доріг Матінки Кураж. Вона звучить двічі у виставі, у номері та мізансцені, що якраз символізують дороги.
Перед початком роботи над виставою, 30% музичного матеріалу підібрав сам. Потім звернувся до Олександра Курія, який займається музичним оформленням вистав. На основі того, що відібрав я, він допоміг підібрати решту. У музичному оформленні вистави також брав участь композитор Андрій Шусть. Я надсилав йому відео структури номерів чи мізансцени, і він за ними писав музику.
— Особисто для вас про що ця вистава? Які ваші режисерські акценти? Про що насамперед хотілося б поговорити з глядачем, на які думки наштовхнути?
— Ця вистава про жінку, яка йде крізь війни, яка живе за рахунок війни, щоб прогодувати своїх дітей. Але війна забирає їх. І вона наче втрачає сам сенс цього шляху, але все одно йде.
Для мене ця вистава про ту невидиму силу, яка штовхає людину до цього руху, до відновлювання і відтворювання життя там, де його наче не має бути. Про ту силу, яка штовхає до спротиву. Про те, що війна — найжахливіше явище у світі, але воно насичене дивним життям: і сміхом, і сльозами, і коханням, і зрадами, і безкінечними людськими парадоксами.
— Брехт написав цю п’єсу напередодні Другої світової, щоб попередити про загрозу. Однак війна все одно розпочалася. На вашу думку, яка нині роль театру і мистецтва? Зокрема, цієї вистави у контексті того, що ми зараз переживаємо.
— Українці сьогодні живуть в постійному стресі, війна стала для нас чимось звичним, буденним, рутинним. Тож роль театру і мистецтва в тому, щоб психологічно і морально розвантажувати, щоб люди не з’їхали з глузду. І це необхідно робити. Попри все і всупереч всьому, ми будемо ходити в театр, на концерти, виборювати це життя. Оскільки ворог поставив завдання знищити нашу культуру. націю, ідентичність, роль мистецтва — не лише зберігати культуру, а й розвивати її, робити це щиро і шукати співзвучність часу. І щодня працювати: ставити вистави, писати музику чи поезію. У художній формі розповідати про нас, про наші проблеми і життя.
Хлопці, які приїжджають з передової та потрапляють в театр, мають змогу перемкнутися, на певний час потрапити в інший світ. Всіх побратимів, кого мені вдалося зводити в театр, були дуже вдячні. Дехто був здивований. чому раніше не ходили. Крім того, вистави та концерти — це живе спілкування. На противагу потоку інформації в телефоні, що призводить до ще більшого стресу.
Коли: 26 червня о 17:00Де: Театр юного глядача, вул. Липська, 15/17Вартість квитка: 200-300 грн.
Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»
