Український борг за комунальні послуги вже не просто цифра — це хроніка наших відносин із державою, монополістами та здоровим глуздом. Як він виглядає в офіційній статистиці та народній бухгалтерії?
В Україні з’явилася нова макроекономічна константа. Ми вже вимірювали хліб у буханках, бензин у літрах, а політичні обіцянки — у кілограмах гречки. Тепер міряємо борг за комунальні послуги мільярдами гривень. І ця шкала, на відміну від зарплат більшості громадян, стабільно зростає.
За даними Держстату, станом на другий квартал 2025 року борги українців за комуналку становили 106,6 млрд грн. Це на 25,6 млрд грн більше, ніж наприкінці 2021-го. І це число навіть не включає жителів окупованих територій, яким, судячи з усього, теж встигають надсилати рахунки — з такою собі бухгалтерською вірою у вічне повернення клієнта.
Структура заборгованості виглядає майже як державний бюджет:
— теплопостачання та гаряча вода — 35,2 млрд грн (33% загальної заборгованості);
— газопостачання — 32,3 млрд грн (30,3%);
— електропостачання — 17,1 млрд грн;
— холодна вода та водовідведення — 10,2 млрд грн;
— управління багатоквартирними будинками — 8,8 млрд грн;
— вивезення сміття — 3,1 млрд грн.
Якщо додати сюди ще пару нулів, можна було б фінансувати не один «великий будівельний проєкт», а кілька маленьких космічних програм. Але на Землі, зокрема у наших під’їздах, ці гроші поки що залишаються числами в графі «борг».
На перший погляд, нічого нового. Війна, інфляція, падіння доходів, безробіття. Класична економічна суміш для зростання неплатежів. Але якщо придивитися уважніше, то побачимо ще кілька «дрібниць».
По-перше, тарифи хоч і не зростали стрибкоподібно для населення останніми роками (принаймні на папері), але їхня собівартість уперто не розкривається. Спробуйте отримати офіційний розрахунок від теплокомуненерго — і отримаєте відписку на кілька сторінок про «регуляторні акти», «формули НКРЕКП» і «економічно обґрунтовані витрати». Усі вони, як правило, економічно обґрунтовані не для вас.
По-друге, сама модель розрахунків у багатьох містах — це музей радянської математики. У нас усе ще нараховують тепло в будинку, де відсутні теплові лічильники, «за нормами». І навіть якщо будинку вже немає, у платіжках іноді він залишається. Сучасні технології дозволяють «розраховувати» не тільки квадратні метри, а й квадратні руїни.
По-третє, частина боргу — це не просто несплата злиденних, а й структурна проблема: розрахунки з підприємствами, які самі по вуха у боргах перед постачальниками енергоносіїв. Це нагадує піраміду, де борг перекладається з комунального підприємства на споживача, із споживача — на державу, з держави — на міжнародних кредиторів. От тільки піраміда ця, на відміну від фінансових афер, не обвалюється. Вона просто росте вгору, поки ми під нею живемо.
По-четверте, виїзд великої кількості людей. Їхні квартири порожні, ніхто не використовує води, електрики й газу, але заборгованості малюють, і вони зростають, — це питання влада давно мала вирішити, аби не дозволяти нараховувати «середнє» споживання і/або вимагати щомісячні показники лічильників від людей, що виїхали на роки далеко від дому.
І ще одне. Тоді, коли МВФ наполегливо пропонує збільшити тарифи до «ринкових», слід пам’ятати — ніякого ринку не було й нема. Адже в кожному населеному пункті один-єдиний монополіст.
Польща, яку часто згадують у коментарях, ще у 1990-х здійснила масштабну термомодернізацію житлового фонду. Тоді утеплили сотні тисяч будинків, замінили труби, поставили індивідуальні теплові пункти. Результат — менше споживання, менші рахунки, вища платіжна дисципліна. В Україні ж більшість підвалів досі схожі на теплову Сахару: труби без ізоляції, тепло йде у вічність, а платіжка приходить вам.
Європейська практика передбачає жорстке відключення боржників, а не колективну відповідальність. Не можеш платити за 100 квадратів — переїжджай у 40. У нас же простіше: той, хто платить, оплачує і за сусіда, бо технічно відключити «боржника» в одному стояку часто неможливо. Це породжує дві України: Україну платників і Україну неплатників. І між ними зростає не лише борг, а й недовіра.
Коли МВФ нагадує, що тарифи на газ та електроенергію в Україні — лише половина ринкових, чиновники кивають і пояснюють: «Ми ж захищаємо людей». Одночасно у статистиці збільшується сума боргів, а в кишенях постачальників — дефіцит готівки, який закривають із бюджету. Бюджет — із наших же податків.
Таким чином, навіть якщо ви сплатили вчасно, частину боргу вашого сусіда ви сплатите вдруге — вже у формі податків.
Іронія ситуації в тому, що в структурі тарифу часто сидять витрати, які до реального обслуговування послуг мають такий самий стосунок, як урочисте відкриття чергового «скверу» до реального озеленення. Вода може бути холодна, тепло — умовне, а ціна — цілком реальна.
Є офіційна статистика. А є народна бухгалтерія — вона зберігається не в Excel, а в головах, на кухнях, у чатах і коментарях. Там немає стриманих формулювань «динаміка заборгованості». Там є «задовбали» і «знову платіжка більша, ніж пенсія».
У цій кухонній бухгалтерії цифра у 106 мільярдів не виглядає абстракцією. Це — відсутня зарплата, яка мала прийти ще у березні. Це пенсія, з якої треба вибрати: заплатити за тепло чи купити ліки. Це той самий борг, який зростає швидше, ніж діти, але не так мило.
«Борг зростає? А хто винен? Ми? Та хай! Це ж держава придумала тарифи, які самі ж платити не можуть», — каже умовний Микола з Кривого Рогу. Його підтримує Ганна Криволап із Чернігова: «Мені хтось пояснив би, чому я плачу за газ, якого в хаті не бачу?».
Тут формується ціла школа економічної філософії: платити можна лише за те, що реально отримав. Якщо воду відключили, значить, і рахунок повинен піти на канікули. Але у нас усе навпаки: вода є чи нема, а графа «до сплати» все одно є.
Звичайно, є й ті, хто навіть не обурюється. Вони втомилися. «Я вже три місяці без роботи. Шукаю. А де? Платіжка лежить, дивлюсь на неї як на лист від колишнього: знаю, що треба відповісти, але сил нема».
Ці голоси не кричать, а зітхають. Вони не вимагають, а констатують: платіжна дисципліна воює з економічною реальністю, і наразі виграє друга.
Один платить усе вчасно, навіть економлячи на їжі. Сусід — ні копійки. І що? Відключать обох. Інші відповідають: «Я б радий, але нема з чого. І ти завтра будеш таким самим».
Цей конфлікт давно вийшов за межі комунальних рахунків. Це вже про країну, де лінія фронту проходить по сходовій клітці.
Особливо гірко читати коментарі з прифронтових міст: «Будинок напівзруйнований. Опалення нема. Але рахунок є. За що? За вітер, що гуляє крізь дірки у стіні?».
Тут уже навіть іронія безсила. Бо коли хтось платить за квартиру, а хтось — за руїни, будь-яка «єдина тарифна політика» виглядає як бюрократичний трилер без хепі-енду.
«Зробіть тарифи прозорими, покажіть собівартість — і тоді поговоримо. Бо поки що ми платимо не за послуги, а за чиїсь помилки, бонуси і корпоративи», — пишуть люди.
Але відверто пояснювати завжди складніше, ніж нараховувати.
