Спроба «корупційного» перевороту провалилася. Президент Володимир Зеленський дав задній хід власній ініціативі, яка, у разі реалізації, могла б позбавити НАБУ і САП незалежності. Це сталося не тому, що влада схаменулася – просто Захід жорстко висловив невдоволення, а українці вийшли на вулиці з протестами.
Коротко нагадаю передісторію. 22 липня Верховна Рада ухвалила, а президент майже миттєво підписав Закон №12414, який фактично підпорядковував НАБУ і САП генеральному прокурору. Громадськість побачила в цьому завуальовану спробу авторитарної узурпації, а західні партнери – перешкоду на шляху євроінтеграції України. Зеленському і його команді довелося відступити.
Після цього фіаско Офісу президента у ЗМІ та соцмережах заговорили про порушення суспільного договору: відмова від протестів під час війни більше не діє. Це важливий підсумок тих днів, коли сотні українців вийшли на вулиці, щоб висловити незгоду з тихим перетворенням своєї країни на «Путінстан».
Проте є одна обставина, яка не впадає у вічі, але теж має велике значення і для сьогоднішнього життя країни, і для її майбутнього. Під полум'ям вимушених наративів Зеленського про «повноцінні гарантії незалежності» антикорупційних органів (мається на увазі новий варіант закону) пролунала несподівана ремарка: співробітників НАБУ і САП, які працюють із держтаємницею, пропонують регулярно перевіряти на поліграфі. Так, це нововведення напевно піде на користь країні. Але постає питання: якщо така перевірка чесності – запорука щирої відданості державі, то чому вона стосується лише антикорупціонерів?
Пан Зеленський як нинішній гарант Конституції щодня отримує допуск до державної таємниці. Він і його помічники – не сторонні учасники чутливих процесів: рішення про кадрові призначення, стратегічні переговори, апаратна політика. Вони перебувають в епіцентрі. І якщо співробітників антикорупційних структур підозрюють у браку довіри, то чому б не поширити цей «стандарт» і на держчиновників, які ухвалюють у державі найважливіші рішення? Адже саме за їхніми плечима ховаються і ключові нитки впливу, і тіні «споріднених», «бізнесових» і «дружніх» призначень, які б'ють по реноме всієї вертикалі влади та країни загалом.
Як відомо, у центрі цієї впливової сили стоїть голова Офісу президента Андрій Єрмак. Його походження – тема не пуста: мати – уродженка Ленінграда, батько колись працював у радянській дипломатії в Афганістані. Це автоматично породило у критиків плітки про «ленінградський вплив» (вихідцем з Ленінграда є Путін, – ред.) або навіть схожість з агентурною долею, пише газета Politico.
Видання зазначає: прямих доказів зв’язків Єрмака з Кремлем немає, однак його роль – формування кадрової, зовнішньої і пропагандистської політики – викликає занепокоєння. Не дивно, що саме він перебуває в тіні Зеленського, впливаючи на стиль управління, кадрові ротації й інформаційний наратив.
Деякі оглядачі називають Єрмака «російським просвітленим драматургом за лаштунками»: він полірує імідж президента, пропонує рішення, нейтралізує конкурентів. Його критики кажуть: «Він – майстер чорної пропаганди». І все це відбувається за щільними дверима офісу на Банковій, де ухвалюються рішення, що виходять далеко за межі формального регламенту.
Немов режисер закулісного трилера, Єрмак забезпечує Зеленського стабільним порядком денним – знімаючи тих, кого вважає незручними, і підсаджуючи на лавку тих, хто «ближчий», пише The Washington Post. Так, кілька ключових фігурантів з креативної вертикалі Зеленського – Трофімов, Шефір, Баканов – немовби стерлися з дистанції після серії перестановок, у яких Єрмак відіграв центральну роль. Це створило відчуття, що саме він – монопольна точка впливу: «немає оточення – є одна людина, яка впливає на президента», зазначає американське видання.
Сумніви щодо головного помічника президента виникли давно. У цій ситуації поліграф для Єрмака міг би стати додатковим доказом прозорості, а відмова – тривожним дзвінком для громадянського суспільства.
Але реальність засвідчує: нинішня українська влада, як і всі попередні, боїться самої себе. Те, що запропоновано для структур, формально незалежних від президента, не поширюється на справжніх гравців при Банковій. Адже не менше питань, з погляду підзвітності і прозорості, викликає й сам Володимир Олександрович: критика на його адресу частіше прихована, але вона є. Активісти вказують на найгірші прояви непотизму – призначення людей із близького оточення до державних структур.
Transparency International не раз фіксувала, як «свої» обіймали ключові посади без конкурсів і перевірок. Це призвело, зокрема, до того, що свого часу головою СБУ став друг дитинства Зеленського – Іван Баканов. Людина, за якою тягнувся слід сумнівного минулого у вигляді кримінальної справи та ймовірних порушень антикорупційного законодавства, а головне – не мав жодного досвіду роботи в подібних структурах. Тому не варто дивуватися, що вже за короткий час після цього призначення в СБУ сформувалося кубло зрадників.
І це не перебільшення. У квітні 2022 року президент Зеленський відкрито заговорив про проблему зрадників серед співробітників СБУ. Тоді він позбавив звань кількох керівників відомства: генерала Андрія Наумова та ексначальника Управління СБУ в Херсонській області Сергія Криворучка. Зрадників більше не лишилося? Ніхто достеменно не знає. Але можна не сумніватися, що ті, хто попрацював у СБУ, встигли завдати чималої шкоди безпеці країни.
Не кажучи вже про те, що СБУ часів Баканова фактично проґавила підготовку РФ до повномасштабного вторгнення – особливо з півдня. І якщо про ситуацію доповідали нагору, то чому там не реагували? Де ще сидять зрадники?
Ось чому Україні потрібен незалежний і сучасний сервіс перевірки на поліграфі. Такий, що тестував би ключових чиновників не раз на рік, а щонайменше щоквартально. Бо йде війна. Бо поліграф – це не про факти, а про довіру. А довіра під час війни – це валюта, дорожча за долари.
Будьмо чесними: неможливо говорити про перевірку відданості без згадки про фігуру, яка дедалі більше перетворюється з актора на аватара «нової» президентської системи – Володимира Зеленського. Про цю систему вже говорять як про нову форму авторитаризму. Президентське оточення, побудоване на особистій відданості, стає майже дзеркальним відображенням схем часів Януковича чи Порошенка лише з новим логотипом та іншими словесними маніпуляціями.
Добре відомо, що роздаровувати високооплачувані посади Володимир Олександрович почав майже відразу після обрання. Окрім згаданого друга дитинства, їх отримали багато хто з тих, хто раніше був з ним поруч. Першим заступником голови адміністрації став Сергій Трофімов, колишній виконавчий директор студії комедійного продакшену Зеленського «Квартал 95». Заступником голови адміністрації було призначено Юрія Костюка, сценариста «Кварталу 95» та співавтора серіалу «Слуга народу». Давнього ділового партнера Сергія Шефіра президент підніс на рівень свого першого помічника.
Пізніше стало ясно, що президент має дуже багато «друзів». І все б нічого, але він готовий пробачати їм, зокрема, пряму участь у скандалах корупційного характеру. Прізвища у всіх на слуху. Олег Татаров, Ростислав Шурма, Олексій Резніков, Олексій Чернишов... Список значний.
На жаль, Володимир Олександрович та/або його головний помічник Єрмак не раз виявляли схильність до захисту високопоставлених союзників, якщо ті входили до їхнього ближнього кола. Часто кримінальні справи проти «своїх» або нейтралізовувалися, або не доводилися до вироку. Це неодноразово викликало і міжнародну критику, і недовіру громадян до антикорупційного курсу України. І дуже роз'єднувало суспільство.
Ось чому важливо поширити ініціативу президента щодо перевірки на поліграфі не лише на співробітників НАБУ і САП, а й на нього самого і його найближче оточення.
Адже хіба довіра до Єрмака вища, ніж до директора НАБУ? Хіба Зеленський, який особисто займається кадровою і міжнародною політикою, менш чутливий до держтаємниці, ніж слідчий, який працює над справою про корупцію в Міноборони? І якщо вже йшлося про чесність, то чому б не почати з самого верху?
Логіка вибіркового застосування прозорості – це не боротьба з корупцією, а її узаконення. Влада, яка перевіряє чесність лише чужих, показує, що її власна чесність – поза обговоренням. Але в сучасній Україні саме це обговорення має бути головною нормою. Не тому, що хтось хоче «скинути» президента – ні. А тому, що воююча країна не може дозволити собі самообман.
Ніхто, даруйте, не тягнув пана Зеленського за язика, коли він висував цю ініціативу щодо перевірки антикорупціонерів на поліграфі. Але заради України варто подивитися на це ширше. У сьогоднішніх умовах поліграф – це символ. Майже як прапор. Але коли його пред'являють одним, а не пред'являють іншим – виникає осквернення символу.
Так от, пане президенте, якщо ви вірите в силу поліграфа, а не просто висловилися для гарного слівця – почніть із себе. Надягніть електроди. Сядьте у крісло. І нехай надійна машина, підключена до найкращого зразка ШІ (попросіть про це Маска), зробить висновок – чи можна вам вірити, і чому в одних випадках ви виявляєте принциповість, а в інших — ні? Перебільшення? Можливо. Але суворі часи вимагають суворих рішень.
