Голод, інфекційні хвороби, уламки від снарядів – це далеко не всі небезпеки, які щодня загрожують тваринам на прифронтових територіях. На місці їм рідко хтось може допомогти, оскільки через постійні обстріли більшість людей евакуюється.
Тому тварини часто оселяються біля військових, які їх підгодовують та піклуються про них – настільки це можливо в умовах бойових дій.
Хтось із чотирилапих втратив хазяїна, когось залишили, коли поспіхом тікали, інших довірили сусіду, щоб той наглядав, деякі не мали домівки й раніше.
Та все ж волонтери постійно вирушають в евакуаційні рейси, щоб подарувати тваринам шанс на нове життя. Вони приїжджають лікувати чотирилапих та реабілітують їх після травм.
До Всесвітнього дня тварин "УП. Життя" разом із зоозахисною організацією UAnimals підготувала матеріал про тих, хто рятує тварин від війни.
У бронежилеті, з чорним гумором і бажанням допомагати – так Влад Мячев вже майже два роки їздить в евакуаційні місії на прифронтові території. Щоразу на нього чекають десятки тварин – більше, ніж можливо вивезти.
Зазвичай в евакуації волонтери вирушають по двоє. За місяць Влад буває у 4-5 рейсах, кожен з яких триває по 4-5 днів. Основним напрямком зараз є Донеччина, оскільки там росіяни тиснуть з усіх боків. Відвідують й інші області, як-от Запоріжжя, Херсонщина, Сумщина, але рідше – там люди виїжджають не так активно.
Евакуація – це не про рейди містами й селами. UAnimals постійно отримує заявки від людей, в яких зазначено, кого і де треба забрати.
"Відтоді, як почався наступ на Покровськ, заявок дуже багато – по 40-50 на день. Люди тиждень-два можуть чекати, бо ми просто не встигаємо. Організація створила чат-бот, щоб легше було подати заявку. Були дні, коли його доводилося закривати через наплив охочих.
Коли ми їздимо по заявках, часто бачимо хворих або травмованих тварин – їх теж забираємо. Бувало, що собаки самі залазили до нас у бус. Звісно, їх ніколи не кидаємо. З будь-якого міста чи села на Донбасі можна вивозити тварин 5-тонниками (ред. – вантажівками), настільки їх там багато", – розповідає Влад.
За одну евакуацію виходить виконати близько 20 заявок – в середньому це 40-50 тварин. Буває менше, буває більше. Нещодавно волонтери вивезли з Донеччини жінку разом із 62 котами та 19 собаками, яких вона підібрала вже після початку повномасштабної війни. Їм вдалося вміститися в одну машину.
Заявки лишають всі – власники, які не хочуть їхати без улюбленців, господарі, що вже виїхали, їхні сусіди, які тимчасово опікуються тваринами, військові. Інколи вивезти просять також безхатніх тварин.
"Останній рік дуже багато запитів від військових. Інколи їхня частка сягає 50%. Військові часто рятують тварин, вивозять їх з позицій. Є такі хлопці, з якими ми співпрацюємо на постійній основі. Нерідко військові просять відвезти тварин своїм рідним. Я чув багато історій, як собаки рятували їм життя. Тварини відчувають обстріл завчасно й забігають в укриття, а хлопці – за ними. Цих песиків військові просто не можуть віддати комусь чужому, тому передають родичам", – зазначає Влад.
За його словами, собаки часто залишаються на своєму подвір’ї та сидять там до останнього. Одного разу навіть доводилося забирати песика з розбитої квартири з вибитими вікнами – він нікуди не тікав. А от котів евакуювати трохи складніше.
"Вони зазвичай кудись тікають. І навіть коли коти залишаються вдома, їх складно спіймати. До чужих людей вони не дуже йдуть – перестрибнули через паркан і побігли. А клітки для ловлі котів – не наш варіант. Коли над головою літають FPV-дрони, немає часу чекати, поки тварина попадеться.
Ми колись ще купляли риболовні сачки, але це теж незручно. Тому з інструментів у нас рукавиці для зварювання, бо вони дуже міцні. Коти кусають їх, шкрябають, а ти нічого не відчуваєш", – каже Влад.
Під час евакуацій волонтери також пробували стріляти у тварин седацією, щоб полегшити процес вилову, але цей метод не прижився. Рятівник розповідає, що це насправді небезпечно – доза може бути завеликою, або організм – заслабким для препарату.
Не котами й собаками єдиними. Волонтерам доводилося вивозити й свійських тварин – гусей, курей, кіз, свиней, кролів, корів та навіть коня.
"Корову досить-таки легко завантажити у машину – ведеш її, а вона за тобою йде. Але цих тварин тяжко везти, якщо вони ходять по салону. Якщо лежать – нормально. Ми навіть по дві корови возили. А ось з конем дуже важко. Їм треба колоти седативне. В ідеалі, це має робити людина, яка знається на цих тваринах. Коли ми евакуювали коня з Херсонщини, у перший день не змогли забрати його навіть під ліками. Його кинув власник, тому тварина трохи здичавіла. Забрали лише наступного дня – силами десятьох людей.
Свиней теж складно забирати, бо вони не хочуть за тобою йти. Колись у нас була заявка – попросили забрати маленьких свинок. Ми приїхали, а вони по 150 кілограмів важать. А власник каже: "Маленькі – це ж до 200 кілограмів". У таких випадках свиням доводиться вдягати відро на голову і тягнути їх задом. Спершу мені цей метод здавався трохи варварським, але вибору немає", – розповідає Влад.
Одного разу "клієнтом" волонтерів став дикий кабан. Згодом він знайшов собі домівку у спеціальному притулку – без ризику бути зарізаним.
Вивозив Влад й екзотичних тварин – папуг та єнота, якого власник погрожував викинути, бо той не хотів ходити на повідці. Колеги волонтера евакуювали навіть хижаків – левів і тигрів. Щоб їх евакуювати, необхідна седація та спеціальні великі клітки.
Якщо врятованих тварин нікуди везти, їх віддають у притулки. UAnimals допомагає їм утримувати чотирилапих – кормами, ліками, вольєрами. Але останнім часом все менше притулків приймають нових підопічних через нестачу місць.
"Типовий день евакуації починається ще "вчора". Ми продивляємося список заявок і вирішуємо, кого забиратимемо в першу чергу. Потім я їду на склад, де беру все необхідне для рейсу – корм, сіно у клітки. За день до евакуації ми продзвонюємо всіх заявників, щоб впевнитися, що їм ще потрібна наша допомога. У кожному рейсі хтось та й скасує свій запит. Якщо людина відмовляється, беремо заявки із запасу.
Працювати починаємо десь о 5-й ранку – по сіряку, коли сонце ще не зійшло. Так нас гірше видно. Забираємо тварин максимально швидко. Кожну фотографуємо для звіту. Потім починаємо розвозити вже евакуйованих по різних містах і навіть областях. Кінцева точка – це Київ. Тварин, яким треба на Захід, залишаємо в нашій клініці. Після рейсу обов’язково ретельно вимиваємо машину і клітки, оскільки багато тварин невакциновані й можуть заразити інших", – описує свій рейс Влад.
Раніше рятівники могли наближатися до лінії фронту на 3 кілометри, та зараз через FPV-дрони доводиться триматися на відстані близько 8 кілометрів.
"Один зі складних заїздів був у приватний сектор за Покровськом. Окупанти кілометри за 3 стояли. Треба було забрати собаку й кота. Через FPV-дрони на машині було заїхати нереально. Тому ми залишили бус і пішли пішки. Йшли хвилин 40-50 в одну сторону і не знали, чи є там тварини ще, бо зв’язку не було. Знайшли тільки собаку. І весь шлях над нами літали дрони – і наші, й ворожі.
На Херсонщині теж було кілька складних евакуацій. Одного разу нам треба було вивезти 3 корови. Вулиця – прямо біля води. Далі – окупована територія. Пощастило, що був туман. Інакше б нас точно обстріляли. Були також неподалік від Кринків. Обстріли дуже сильні, військові по підвалах по 3 днів сиділи. Забрали 3 собаки – одна була наполовину обгоріла після прильоту, втратила зір. Її вилікували й повернули власниці", – ділиться Влад.
Під час евакуації у Родинському, поблизу Покровська, рятівники потрапили під обстріл. Тоді вони працювали одразу на двох машинах. Біля Краснолиманської шахти команда забрала близько 20 тварин у місцевої волонтерки та поїхала в останню заплановану точку. Тільки-но волонтери вийшли з машини, а там – FPV. Всі відскочили в різні боки, але дрон пролетів повз. Та невдовзі він раптом розвернувся і попрямував на команду. Влад разом із чотирма колегами почали розбігатися. FPV влетів в одну з машин.
"Дівчат-колег контузило. Моїй машині, яка стояла позаду, осколками повність розбило бокове скло, посікло двері. Швидко відігнали її у безпечне місце. Даня і Настя, які були в іншій автівці, почали вивантажувати тварин. Їх було близько 50, ніхто не постраждав. Поруч жив дідусь, який дозволив усіх занести у двір. Ми перенесли клітки. Тільки закінчили – прилетів ще один дрон, але не розірвався. 7 хвилин пройшло. В іншій машині було ще 50 тварин. Ми їх відвезли. Вночі повернулися разом із волонтерами, які людей вивозять. У них був свій РЕБ. Забрали всіх. Потім "Білі янголи" відтягнули тросом пошкоджену машину. Її відремонтували, вже знову їздить", – згадує Влад.
Зараз за місяць волонтери в середньому вивозять близько 250-300 тварин. З амуніції у рятівників – каска, бронежилет, окуляри та турнікети. Наснаги їздити у рейси рятівникам додають історії із щасливим кінцем. Особливо ті, в яких тварини їдуть у родину.
"Я завжди згадую алабая із Сіверська. Це було взимку – холодно, дорога погана. За ним мав доглядати хлопець, якого на той момент вже 5-й день ніхто не бачив. Ми тоді обшукали на двох точках – ніде собаки не було. Зайшли в гараж, а тварина лежить в оглядовій ямі. Чи його хтось вкинув, чи він сам упав – не знаю. Пес був дуже виснажений. Колега застрибнув у яму, підняв тварину – ми тягнули за лапи. Собака ледь стояв на ногах. Якби перенесли рейс, він би не вижив. Відвезли цього алабая у клініку, а потім він опинився у родині", – розповідає Влад.
Одного разу волонтеру довелося вивозити корову із Сумщини, яку власники передали разом із "приданим" – ласощами та гребінцем. Вони були дуже прив'язані до своєї тварини.
"Ця корова для людей була як домашня улюблениця. Я ще таких чистих не бачив – вона просто блищала. Шерсть була гладенька і м’яка. Господарі дуже хвилювалися про корову. Передали разом із нею гребінець, смаколики, вітаміни. Тварина поїхала у притулок для свійських тварин. Сподіваюся, що колись вони її заберуть", – каже Влад.
В одній із таких поїздок колеги волонтера евакуювали кота, який тепер живе з ним. Чотирилапого вивезли з Покровська – він був у компанії інших котів і собак, яких підбирала місцева жінка. Влад мав завезти їх усіх у клініку. Та коли він приїхав додому, то побачив, що трохи недогледів – одна переноска заховалася за клітками. Кота довелося забрати додому на ніч. Влад думав, що його собака і старенький кіт не сприймуть новачка, але знайомство пройшло вдало. Його назвали Лео, або як каже Влад – Льоня.
Попри добру мету та позитивні історії порятунку, кожна евакуація – це завжди ризик.
"КАБів я не боюся. Якщо бомба прилетить – мене розірве і я про це не дізнаюся. А от FPV-дрони полюють на тебе, наче на здобич. Раніше їх було небагато, а зараз це велика проблема. Я каску вперше вдягнув цього року – саме через ці дрони. 10 кілометрів до фронту – це вже дуже небезпечно.
Коли я їздив з другом, нас рятував чорний гумор. Ми завжди казали: якщо відірве ногу – є знайомі у центрі Superhumans, протез зроблять швидко. Я жартував, що хочу, аби вціліла права, бо там татуювання. Вдома я ще люблю їздити на велосипеді. І завжди думаю: якщо не повернуся, то більше ніколи не покатаюся по Києву", – ділиться Влад.
Він жартує, що має ще один "страх". Це коти, які дряпають усіх на своєму шляху.
"Коти – це страшне. Я собак не боюся, жодну з порід. А от кіт мені колись так роздер ноги, що я ходити не міг. Це було в Торецьку. Нам винесли кота в руках і сказали, що він добрий. Як тільки його почали засовувати у переноску, він взявся всіх шкрябати. Якщо відпустимо – втече. Тому тримали. Кіт схопив мене за ногу, яка наступного дня розпухла", – каже Влад.
Три тижні в місяць ветеринарка Наталія Соколова проводить неподалік від лінії фронту. В ці дні вона повністю занурена у допомогу тваринам та їхнім власникам – з постійним ризиком бути заскоченою ворожими дронами.
Ще до повномасштабної війни Наталія знайшла себе у волонтерстві. Вона заснувала проєкт "Доступна стерилізація", метою якого було зробити стерилізацію та вакцинацію тварин від сказу доступними.
"Я часто стикалася з тим, що люди топлять цуценят і кошенят. І їм таке не подобається, це принижує людську гідність. Коли люди мають вибір, вони майже завжди обирають гуманний шлях", – розповідає ветлікарка.
На початку повномасштабного вторгнення Наталія ненадовго виїжджала до Німеччини, де стажувалася в одній із клінік. Там вона об'єдналася з іншими волонтерами – разом вони вирішили поїхати на прифронтові території. Першим на їхньому шляху був Лиман, який на той момент нещодавно звільнили від окупації.
Команда ветеринарних місій зовсім невелика – два лікарі, асистент, адміністратор і ловець тварин. Спочатку вони їздили у звільнені міста, а зараз вирушають туди, звідки надходять звернення – від місцевих, волонтерів, військових.
В одному місці команда залишається близько 5-7 днів. Для виконання своєї місії вони співпрацюють із благодійними фондами та постійно перебувають у пошуку коштів на це.
У місяць волонтери оперують приблизно тисячу тварин.
Найбільше серед пацієнтів Наталії собак і котів, оскільки першочергова мета місій – стерилізація. Однак через відсутність ветеринарів неподалік від лінії зіткнення місцеві звертаються й з інших причин.
"Частіше тварин приносять саме на стерилізацію. Деякі бабусі приходять просто поговорити. Вони вигадують якусь хворобу у тварини – кажуть, що у неї кашель або животик надувся. Ти говориш з нею, слухаєш, оглядаєш тваринку, даєш вітамінки – і бабуся щаслива іде додому. Звертаються також за обробкою від глистів і бліх.
Свійських тварин не приводять, бо літають дрони. Господарі приходять самі, просять вакцини від сказу і потім вдома їх колють. Іноді ми можемо поїхати з ними до тварин", – каже Наталія.
З дикими тваринами працювати не доводиться, оскільки люди з ними просто не звертаються.
"Зараз війна змінюється. Раніше нам військові приносили дикого кабанчика, пташку. Через дрони міста спустіли, й військові просто так до тебе не прийдуть з дикими тваринами", – зазначає ветеринарка.
Безхатніх тварин приносить до лікарів ловець. Більшість з них – покинуті своїми господарями, які поспішно евакуювалися.
"Коли починається паніка, люди просто залишають тварин на вулиці. Ті стають безхатніми, намагаються купчитися біля людей. Наприклад, у Торецьку на всю дев'ятиповерхівку може жити одна людина. Біля її квартири можуть спати 5-6 собак", – зауважує Наталія.
Ще одна проблема прифронтових територій – це сказ. За словами ветлікарки, офіційно його фіксували у Дружківці та Лимані. Раніше там розкидали приманки з вакцинами для диких тварин, та зараз цього не роблять. Так само і не проводять вакцинацію безхатніх і домашніх. Тому люди самі просять волонтерів зробити тваринам щеплення.
Щодня під час ветмісій Наталія проводить за операціями по 10-12 годин, тому часу на відпочинок майже не лишається.
"Ночуємо ми у різних місцях. Буває, живемо у покинутих квартирах. За ними доглядають місцеві жителі, які питають дозволу у власників. Часто зупиняємося у "Пунктах незламності". Деякі з них розташовані на поверхні, деякі – під землею. Другий варіант морально дуже важкий, від цього трохи дах їде.
Було таке, що жили у підвалі разом із військовими, які ходять на бойові задачі. Це реально жахливо, бо там постійно пил, працює генератор. Як вони це витримують? Ми почали кашляти вже на другий день. З військовими, до речі, завжди живуть коти й собаки. Це для них відрада. Вони дуже ніжно ставляться до тварин", – розповідає ветеринарка.
Операції теж проводять абсолютно у різних місцях. Головна вимога – щоб там було світло. Всі інструменти й медикаменти команда возить із собою.
"Там, де ми їздимо, немає "Нової пошти", а на "Укрпошту" людям страшно ходити через дрони. Тому ми привозимо ліки. Наприклад, антибіотики, краплі від бліх, вакцини. Ми маємо холодильник, термосумки.
Люди в таких місцях часто живуть у підвалах, до того ж – разом із тваринами. Там часто заводяться воші, які кусають усіх. Тому ми ще й роздаємо засоби для обробки приміщень", – зазначає Наталія.
Якщо є хазяїн чи опікун, команда залишає тварину з ним й надає всі необхідні препарати та номер телефону для зв’язку. Безхатніх котиків і песиків, які потребують допомоги, евакуюють та намагаються прилаштувати у родину.
Наталія пригадує важку місію в Оріхові на Запоріжжі.
"Тоді по нас ледь не поцілили. Ми оперували у покинутій хаті, коли над нами літало щось схоже на ракету. Спочатку одна направилася в сторону наших хлопців, потім інша полетіла на окупантів. Потім ми стояли на горі й побачили, як прилетів літак і спалив нашу посадку. Це було на горизонті. Ввечері ми були вже в Запоріжжі й пили холодне пиво. Цей контраст просто шокує", – ділиться ветлікарка.
Часто їй доводиться зіштовхуватися з важкотравмованими тваринами – нікому непотрібними й майже приреченими. Далеко не всіх вдається врятувати.
"Нам привезли собачку, якого знайшли у бабусі, дім якої розбило КАБом. Тварині відірвало ногу – і так вона виживала тиждень. Залишилася кукса, з якої стирчала кістка. Нам треба було зробити ампутацію. Під час операції песик загинув – він був старенький і дуже довго чекав на допомогу. І хоча в цей день вижило багато інших собачок, було морально важко пережити це", – каже Наталія.
Але історій з хепі-ендом теж чимало. Наприклад, під час ветмісії в Оріхові волонтери зустріли собаку з дротом на шиї, а через 5 днів він вже лежав на дивані своєї нової домівки у Німеччині. За кордоном опинився й старий та сліпий пес із пухлиною, який блукав вулицями Преображенки.
"У Боровій нам трапилася вагітна собака, якій цуценята випали під шкіру. Це було схоже на пухлину. Вона явно була домашньою – пухнаста, схожа на шпіца. Мабуть, власники її покинули, коли тікали. Ми собаку зловили, прооперували та забрали із собою. Зупинилися у Дніпрі. Власниця квартири, в якій ми ночували, вирішила забрати тваринку собі.
А одного разу в Оріхові ми знайшли цуценя, яке помирало з голоду. Назвали – Мала. Довелось її забрати, бо треба було вигодовувати. Цуценя їздило з нами у місії. Через пів року Малу збила машина – в той самий день, коли її мали забрати у Німеччину. Її "квитком" скористався інший песик. Але Мала вижила і знайшла свого хазяїна", – згадує Наталія.
Ще одна історія порятунку – про Фантіка з Дружківки. Коли цуценя знайшли, воно помирало, бо пацюки буквально зʼїли лапку малюка. Фантіка вигодували із пляшечки. Зараз він живе в Карпатах.
Доводилося рятувати й котів. Одного з них до волонтерів приніс військовий. Він дістав чотирилапого з колодязя. Хоча тварині ампутували лапу, та зараз він щасливий житель столиці.
"Колись в Оріхові жінка принесла нам сліпе кошеня – обсмоктане, з великим животом. Вона просила його приспати. Зазвичай такі жінки годують цілу покинуту вулицю тварин. Ми забрали кошеня, зробили оголошення. Моя колега захотіла подарувати йому домівку. Його назвали Ріддіком – на честь героя однойменного фільму, через білі очі. Зараз це – наглий товстий кіт. І він виявився не повністю сліпим – одне око бачить приблизно на 20%", – розповідає Наталія.
З нею у місії їздять також два чотирилапих помічники – Лиман і Річі. Це песики Наталії, яких вона називає "дітьми війни".
Лиман потрапив до неї через помилку. Під час першої місії волонтери приїхали на блок-пост до військових, в яких мали забирати шестеро білих цуценят. Їх погодився прихистити один із притулків. Однак військовий виніс їм чорне цуценя. Виявилося, що волонтери сплутали блок-пост.
"Військовий сказав, що цуценя з’їдять, якщо воно залишиться там. Зі мною був волонтер Маркус з Німеччини, який почав плакати. Вирішили забрати малюка. Лиман мав тимчасово пожити у мене, а потім вирушити у Німеччину. Тоді я мала депресію – війна, чоловік в армії. А він такий дурник, що не можна не посміхатися. Так і залишився у мене.
Річі – це собачка з Кухарів, де відбивали наступ на Київ. Наша волонтерка Марина опікувалася цим селом, стежила, щоб там не народжувалися нові цуценята. Та час окупації там народилася Річі та ще семеро її братиків і сестричок. Марина їх забрала, щоб прилаштувати. Річі на мене дивилася з коробки й ніби казала: "Ти – для мене, я – для тебе". От я її і забрала. Річі розумна, вона прилаштовується в будь-якому місці та дуже любить військових", – розповідає Наталія про своїх улюбленців.
Сотні днів поблизу фронту, постійні операції та травмовані тварини – це важко не лише фізично, а й морально.
"Як я справляюся зі стресом? Якщо чесно, не справляюся. Собаки – це мій антистрес. Життя, яке було до війни, його вже немає. І тієї людини, якою я була, теж вже немає", – зізнається Наталія.
Олексій Журба почав допомагати тваринам ще у підлітковому віці. Одного разу він разом із мамою врятував безпритульного чотирилапого. Невдовзі кількість тварин у квартирі родини почала невпинно збільшуватися і зросла аж до 35.
Тоді Олексій вирішив створити реабілітаційний центр для тварин, які потребують особливої допомоги. Так у Білій Церкві виник "Безпритульний світ".
Разом із родиною він придбав будинок із великою ділянкою, куди привозили перших врятованих собак і котів.
"Спершу це були десятки тварин. Коли їхня кількість перевалила за сотню, стало зрозуміло, що будинок не витримає: ні фізично, ні морально. Тварини потребували більше простору, ніж могла дати хатинка. Тому ми почали поступово розширюватися – будувати перші вольєри, залучати людей, шукати ресурси для харчування та лікування. Це не було спланованим розвитком – швидше вимушеною реакцією на кожну нову тварину, якій треба було жити та лікуватися", – згадує Олексій.
Зараз у центрі постійно живуть понад 700 собак і котів. Але були тут й інші мешканці – коні, свині, єноти, лисиці, птахи.
"Часом це справді виглядає як маленький зоопарк – тільки без жодної романтики. Бо сюди тварини приходять не здоровими та веселими, а скаліченими війною чи людською байдужістю", – зауважує волонтер.
Більшість тварин евакуювала із прифронтових територій команда центру. Близько 90% з них – родом із Херсонщини. Це тварини, кинуті під обстрілами, з розбитих домівок, поранені уламками. Решта підопічних – з інших гарячих регіонів.
Приймають у центрі тварин і від інших організацій, якщо вони потребують спеціалізованої допомоги – операцій, тривалої реабілітації чи особливого догляду.
"Евакуація – це завжди важко й небезпечно. Ми намагаємось робити це хоча б раз на місяць. За одну поїздку рятуємо десятки тварин. Кожна така місія – це і фізичний ризик, і моральне випробування. Бо завжди є ті, кому ми не встигаємо допомогти", – ділиться Олексій.
Коли тварина потрапляє у центр, її одразу оглядає лікар. Якщо є потреба в терміновій операції – її везуть у клініку. Далі – обов’язковий карантин щонайменше два тижні. Тварину підліковують, стабілізують її стан. За потреби карантин можуть подовжувати. Після цього починається етап адаптації та соціалізації. Лише тоді, коли тварина фізично відновлена й психічно готова, для неї починають шукати сім’ю.
"Більшість наших тварин мають і фізичні, і психологічні травми. Вони довго жили у стресі – під обстрілами, у голоді, в покинутих дворах. Це залишає глибокий слід. Тому ми працюємо комплексно: ветеринари відновлюють тіло, а кінологи й зоопсихологи допомагають зцілити душу. Дуже багато психічних розладів – паніка, агресія від страху, апатія. Серед фізичних проблем – осколкові поранення, хронічні захворювання травної системи, онкологія. У нас також багато тварин з ампутаціями, без очей, глухих і сліпих", – розповідає волонтер.
Для лежачих і невиліковно хворих тварин у "Безпритульному світі" вирішили побудувати окремий простір.
"Тварини з інвалідністю не можуть жити у звичайних умовах. Декого можна поставити на лапи, але потрібні спеціальні процедури, як-от гідротерапія, тренажери, масажі. Інші потребують просто безпечного простору, де вони зможуть жити без болю", – наголошує Олексій.
Наразі будівництво на початковій стадії. Вже зведений каркас та частково облаштували приміщення. Однак роботи йдуть повільніше, ніж очікувалося, зокрема через нестачу ресурсів.
Щоб простір був якомога зручнішим і безпечнішим, при будівництві уникають сходинок і перепадів висоти. Це важливо для тварин із проблемами опорно-рухового апарату, оскільки для них можуть бути шкідливими будь-які перешкоди при пересуванні.
Новий простір, зокрема, стане домівкою для Боба. У песика повністю не працює задня частина тулуба: одна лапа ампутована, а друга – паралізована. Він потрапив до центру ще на початку повномасштабного вторгнення – собаку побили прикладами.
Песика Арчі волонтери знайшли на залізничних коліях із травмованим хребтом. Через вік у нього також розвинувся рак. Арчі описують як ніжного і терплячого собаку, але він потребує постійного догляду.
"Останнім часом тварин надходить дедалі більше, тому ми не маємо права втрачати жодного моменту", – наголошує Олексій.
Альона Павлюк, "Українська правда. Життя"
