Завжди була готовою зайти в кадр. Пам’яті Тетяни Кулик
У коридорах "Укрінформу" відлунює цокіт – Танині підбори чеканять польку ранкових ефірів. Шлейф тонких парфумів тягнеться за нею легким вітром; так пахне цитрус у спекотний день і кориця – у день холодний.
Раніше Таня обирала героїв своїх ефірів за звуком голосів – чи торкнеться чийсь баритон її серця, чи буде їм про що посміятися за кадром і посперечатись у кадрі? Чи буде ця розмова доброю, корисною її глядачеві?
Повномасштабна війна змінила правила – тепер героїв вона обирає не за голосами. За кількістю врятованих життів; за болем втрати і глибиною жертовності; за вмінням триматися і тримати інших.
Однак 26 лютого 2025 року російський безпілотник влучає у будинок Тані та її чоловіка, хірурга Павла Іванчова.
Київ, 2010 рік
Олександр Савенко, генеральний директор Київської державної регіональної телерадіокомпанії (КДР ТРК), помічає Тетяну Кулик випадково.
На той час телерадіокомпанія переживала період великих трансформацій – Олександра геть не влаштовувало те, що її телевізійний сигнал покривав лише 19% території області – значно менше, ніж, наприклад, у Луганську чи Запоріжжі. Команда розпочала активну розбудову: за кілька місяців охоплення зросло до 72% населення завдяки входженню в кабельні мережі.
Коли компанія вийшла на супутник, українське мовлення стало доступним від Мальти до Лісабона. Щоб підкреслити масштаб і амбіції, КДР ТРК почали називати "Центральним каналом". Канал почав формувати сильну авторську сітку, серед якої була й передача "Український клуб" – дискусійна програма, куди запрошували і політиків, і державних та культурних діячів.
Одна біда – ведуча цієї програми раптово подалася на іншу вакансію й лишила Олександру нове завдання із зірочкою – знайти нову ведучу.
Олександр уперше бачить Тетяну в ефірі. Все відбувається раптово – як це часто буває в медіа, з нізвідки з’являється можливість зняти інтерв’ю з новим міністром освіти. Субота, пообіддя – в редакції немає жодної людини, яка могла б отак швидко і без підготовки сісти в ефір.
Та керівник творчого об’єднання каже, що знає таку людину – і звати її Тетяна Кулик.
Таня, яка була у батьків на дачі за Києвом, спочатку була ошелешена перспективою вже сьогодні бути в студії. Залишається три години ефіру – а вона до нього й близько не готова.
Але Таня не лякається – вона кидає все, мчить до Києва, встигає переодягтися; по дорозі вигадує запитання – і сідає в кадр. Це її перше пряме включення: годинне інтерв’ю з новим міністром освіти.
Після ефіру міністр передзвонює Олександру й каже: "Ти знаєш, хто ця дівчина? Вона мене ганяла як сидорову козу. Мокрий вийшов". І додає:
"Після вашої передачі був на іншому, значно більшому каналі. Але там усе було мертвим, сухим, офіційним. А у вас я зрозумів, що таке клас ведучого і клас каналу".
Так Олександр уперше "бачить" Тетяну Кулик.
Наступного дня Таня приходить до Олександра в кабінет – той пропонує вести передачу разом. Спершу вона вагається – боїться не впоратися, – а тоді хоробро киває і погоджується на авантюру. Відтоді вони виходять в ефір щосереди, сім років поспіль.
Спочатку Олександр сам обирає теми і телефонує гостям – міністрам, політикам, діячам культури. Поступово Тетяна вливається в процес і сама пропонує теми, людей і сценарні ходи. Їхні погляди не завжди збігаються – і саме це й "працює": між ними в ефірі часто виникає жива дискусія (подекуди майже диспут). Справжня, без заготовок. Передача стрімко набирає аудиторію. Телефонують навіть з-за кордону – з Ізраїлю, Німеччини – просто в прямий ефір. А ТРК після Майдану перетворюється на "Суспільне".
Уже пізніше Тетяна зізнається: коли була студенткою, вона конспектувала передачі Олександра і знала його "Четверту владу" майже напам’ять. Виписувала все, що сподобалось, що треба брати на озброєння. Олександр просить її подарувати йому ті конспекти. Вона обіцяє, але обіцянка залишиться невиконаною. Бо то була остання їхня розмова.
Операція "Телебачення"
Із Павлом Іванчовим, майбутнім чоловіком Тетяни, Олександр знайомиться опосередковано. Спершу до нього приходить один із функціонерів партії Левка Лук’яненка.
Зустріч закінчується тим, що Лук’яненка везуть до лікарні, і саме Павло Іванчов робить йому операцію із заміни стегна. З Олександром вони вперше спілкуються телефоном, а згодом Іванчов приходить на ефір програми про медицину. Там і починається їхня дружба.
Павло – унікальний хірург-онколог, доктор медичних і економічних наук. На стажуванні в США він проводить ризиковану операцію, на яку ніхто не наважується: із товстої кишки людини з тяжкою формою раку формує новий шлунок, всупереч усім протоколам.
Пацієнт виживає, і лікарю пропонують залишитися – мільйон доларів на рік, котедж, машина. Але Павло відмовляється і повертається в Україну – викладати в медуніверситеті й оперувати в лікарні швидкої допомоги.
На одному з ефірів Олександр представляє Павла як геніального лікаря. А вже за кілька тижнів в ефірі своєї програми "Завтра буде завтра" Таня бере в Іванчова велике інтерв’ю. Їх звела не доля, каже Олександр. Їх звело телебачення.
Відтоді Павло стає не лише чоловіком Тетяни, а й одним із найближчих друзів Олександра. Незважаючи на 18-річну різницю у віці, між ними виникає майже братерський зв’язок. Вони п’ють чай після ефірів, говорять про медицину в країні, життя і смерть. Таня рідко залишається на ці посиденьки – біжить до доньки Лізи, тоді ще маленької.
Якось Павло в приватній розмові зізнається Олександрові: він не може шкодувати, що не залишився в США, бо тоді в нього не було б Тані – а отже, і цілого світу.
***
Борис Ілліч Олійник, голова Шевченківського комітету у 2024 році, якось зателефонував пану Олександру і сказав:
– Ви з Танею вийшли у фінал, але премію цього року не отримаєте. Левку Григоровичу Лук’яненку – 90, він щойно видав повне зібрання творів. У цьому році ми відзначимо його, а вас висунемо знову наступного – далі отримаєте, не хвилюйтеся. Творча молодь іще встигне.
У цей момент заходить Таня. Я кажу:
– Таню, дві новини – як у старому анекдоті: одна хороша, друга погана.
– Хороша?
– Ми з тобою вийшли у фінал Шевченківської премії.
– А погана?
– Премію отримаємо не ми, а Левко Григорович.
Таня усміхнулася, обняла мене і тихо сказала:
– Господи, Олександре Миколайовичу, яке це щастя.
– У чому щастя?
– Та ви можете собі уявити, яка б це була ганьба на все життя, якби премію дали нам, а не Левку Лук’яненку.
Кульбабка для Тані
Це був дуже сонячний день. Сонце ніби пронизувало вікно – єдину яскраву пляму в темному кабінеті. Коли Олена Лазутіна, колега Тані, зайшла до кімнати, Кулик стояла рівно у смузі світла – янгольська, майже прозора постать. Давно Лазутіна не відчувала себе так легко, просто дивлячись на когось:
"Ви мені нагадали одну історію. Я лежала в лікарні, і там була дуже старенька жінка. Вона щоранку відчиняла вікно, навіть коли була похмура погода, й казала: "Доброго ранку, сонце!"
Тетяна обернулась і відповіла: "Знаєте, а я теж так щодня кажу".
***
"Булочок їсти не можна. Дупця буде рости", – дипломатично каже Таня колезі Анні Іваницькій. Вони разом працюють на Суспільному, і Анна вражається здатності Кулик тримати себе в формі.
"Ну от лежить же це тістечко. Хіба воно тобі не пахне?" – дивується Анна, гіпнотизуючи кремовий мафін.
"Та не дуже. Я їм трошки, щоб відчути смак. А все калорійне можу скуштувати хіба до другої дня, далі – ніц. Я ж не можу з’їсти пів торта зараз, як оце ти", – не дуже дипломатично сміється Кулик.
Якось Анна потрапляє до Тетяни на день народження. Вони обидві з Танею люблять українську культуру, тому Анна старається елегантно вбратися – власноручно вишита українська спідниця, біла вишиванка з тонкого полотна, кишенька.
Господиня свята діловито іронізує з порогу:
"Іваницька, ну ти як завжди! Чим би тебе прикрити, щоб ти не заляпалася. Мені треба, щоб ти зробила салат".
Анна засукує рукави – ех, що ж удієш. І під французьку музику слухняно починає рубати помідори на грецький салат, – Таня вчила мову і любила французьку культуру.
Тетяна часто приймає гостей – нерідко всі вихідні проходять у компанії. Павло теж прекрасно готує – такого ніжного шашлика, як у нього, Іваницька не куштувала за все життя.
Їхній дерев’яний будинок під Києвом Павло Васильович привіз із Закарпаття – уже біля столиці його збирали за якоюсь специфічною технологією. Там жили, поки будувався кам’яний – а "карпатський" мав залишитися для гостей. Кухню, на відміну від решти дому, явно оформлювали руки Тетяни – Іваницька машинально зачіплялась оком за гарні іконки, вазочки, квіти. У дворі стояв декоративний колодязь. Саме його Анна пізніше опізнає на фото і розумітиме, куди впав проклятий шахед.
***
Якось Лазутіна ділилася з Танею Кулик історіями зі своєї журналістської практики – як добивалася до Робера Оссейна, Марини Владі (це популярні у 20 сторіччі французькі актори) і багатьох інших своїх героїв. Таня спершу знітилася, а потім почала розповідати – у неї теж є свій спосіб шукати героїв.
Спочатку вона слухає голос людини: ретельно шукає її у соцмережах, на YouTube, у старих ефірах. "Якщо голос мені лягає на душу – тоді починаю шукати контакти". Її правило було простим: голос звучить так, як звучить людська душа. Таня майже ніколи не помилялася.
Але не всі теми були для неї однаково близькі. Особливо складною виявилася політична програма "Тема дня". Тут усе вирішувала швидкість – трапилась подія, і от уже в ефірі має бути новий гість. Немає часу на знайомство, немає глибини – і це було випробуванням для журналістки, яка насамперед вкладала у свій "щоденний хліб" душу.
Таня не любила працювати поверхово. Її манера будувати запитання часто давала збої: довгі підготовчі фрази, які підводили до теми, нерідко закінчувалися тим, що вона сама й давала на них відповідь. Вона це розуміла. І саме тоді вирішила навчатися далі – здобути другу освіту, пройти курси, поглиблення знання. Бо розуміла: щоб ставити запитання – треба знати предмет. Не просто зачитати його з інтернету, а мати орієнтири.
"Я дуже люблю людей, у яких є напрям, – каже Лазутіна. – От у цього – економіка, у цього – історія. А Таня змогла перебудуватися на ходу".
І на її очах Тетяна виросла: з легкої, майже дитячої цікавості до людей – до усвідомленої, виваженої журналістської позиції. До останньої програми свого життя "Нація непереможних" на "Укрінформі", вона підійшла вже як сформована журналістка, яка точно знала, що робить, навіщо і як.
Попіл вулкана
– Ну от як ви допускаєте існування московського патріархату! Як таке взагалі можливо! – обурюється Тетяна, сидячи навпроти отця Макарія в його келії.
Отець, архімандрит-намісник Свято-Феодосіївського монастиря ПЦУ, скрушно хитає головою. Ці дискусії вони з Тетяною ведуть уже не перший рік – і в нього все ще немає новіших аргументів, аніж "не знаю".
Він і сам не розуміє, що ще потрібно людям, коли над головою вже прямо літають російські ракети, щоб покинути московський патріархат. Він знає, скільки всього робить предстоятель і українські священники на місцях, але і диспут цей з обуреною журналісткою виникає не вперше – і нових відповідей у нього не з’явилось.
Уперше з Тетяною Кулик він знайомиться, коли вона приводить до недільної школи маленьку Лізу. Донька журналістки має випрацювану дикцію і, на загальну радість монахів, дуже гарно презентує на відео один із уроків школи. З часом Ліза відійде від храму, і вони не раз дискутуватимуть з нею про віру – проте з сім’єю Тетяни отець Макарій подружиться.
Тетяна з Павлом інколи приходитимуть до монастиря на великі християнські свята – проте щонеділі бувати в церкві їм часу не вистачає. Тоді після служби вони часто дискутують про Бога і релігію. Скептичний онкохірург Павло не любить обрядів, проте визнає: інколи на складних операціях, коли у нього опускаються руки, Хтось немов керує ним. "Ніби й своїми руками роблю, а ніби й ні", – каже чоловік.
Тетяна вірить більш беззастережно – запрошує отця Макарія на свої програми на Різдвяні й Великодні зустрічі.
Проте приватно критикує церкву як інституцію за те, що вона мало працює з дітьми; а ще: чому всі політики і бізнесмени, які стоять у храмі, потім йдуть і далі грішать, крадуть, брешуть?
Макарій стинає плечима – кожна душа індивідуальна, і ніхто не знає, хто і як з тих людей, які стоять у храмі, приходить до Бога. Як у душ ми ходимо щодня, добре знаючи, що знову забрудимось; так і до Бога люди йдуть, бажаючи омити душу.
Макарій завжди каже їй: церква – це місце, яке всіх урівнює. В церкві немає ні багатого, ні бідного; ні безхатька, ні президента, ні акціонера, ні воїна. А нерозкаяне, нещире й так завжди лишається непростимим.
***
Тетяна інколи приходила до церкви після ефірів просто посидіти, послухати службу.
Розповідала Макарію, що коли військові чи знайомі, яких вона інтерв'ювала, гинуть – вони їй сняться.
"Вони сняться мені. Приходять до мене", – казала вона.
І тоді йшла до церкви і просила служити за них панахиду.
Щоденна буря журналістського життя в ній улягалась – казала, що відчуває це як осідання попелу після вибуху вулкану. Ніби ставала чистим аркушем, здатним починати наступний день.
Вона запитувала: "Який сенс у цих свічках, якщо ми більше ніколи не будемо спілкуватися з померлими?". Макарій відповідав: у Бога немає померлих, усі живі.
І на цьому священник та журналістка завжди сходилися.
Останній запис
Ганна Василенко, заступниця генерального директора "Укрінформу", завжди впізнавала Тетяну за цокотом підборів. Кулик із тих людей, на яких візуально приємно дивитись – чи то на вигадливо зав’язаний шовковий шарф на шиї, чи на ідеально допасовану сукню; чи на зачіску, укладену так, щоб вона залишалася непідконтрольною дощу, вітру чи снігу.
Коли Тетяна стала головною редакторкою відділу мультимедіа, для всіх в "Укрінформі" було очевидно: мати багато відповідальності, приймати рішення та багато якісно працювати – для неї абсолютна цінність. Тетяна керує не лише власним проєктом, де виступає як ведуча, а й усіма іншими мультимедійними проєктами редакції.
На нарадах, коли точаться суперечки і хтось, бувало, зривається, Таня завжди залишається стриманою й спокійною. Їй не пасують редакційні чвари – вона ніби стоїть осторонь емоцій, зосереджена на суті. Її внутрішня зібраність і врівноваженість контрастує з галасом довкола.
***
Тетяна Палій, гостьова редакторка "Укрінформу", часто спостерігає за Кулик перед записом.
Кулик дуже прискіпливо готується до ефіру і дратується, якщо хтось відволікає її на дрібниці. Коли занурюється в сценарій або вже працює над записом, уважно вибирає потрібні фрагменти, добирає цитати – у цей момент вона немов зникає для всього: для обіду чи розмов із колегами; й жодних перерв для неї не існує.
"Є тільки Таня, комп’ютер, навушники – і благословенна тиша", – сміється Палій.
Кулик надзвичайно зосереджена й уважна; за нею майже ніколи не доводиться щось переробляти – так чітко вона бачить матеріал і так виважено його подає. Готовий монтаж зазвичай не потребує правок.
Перед ефіром у Тані завжди маленький ритуал – філіжанка кави й шматочок чорного шоколаду. У кадрі вона рівна, зібрана, чітка. Особисте ніколи не впливає на роботу – навіть у складні дні вона залишається професійною.
Вона стежить за формою і зовнішнім виглядом. Має унікальну здатність і без стиліста мати бездоганний вигляд. Її гардероб витриманий, універсальний: вона готова і до ділової зустрічі, і до театру, і до несподіваного включення. Таня Кулик завжди така на з вигляду, ніби будь-якої миті може увійти в кадр.
***
Таня встигла стати авторкою й ведучою проєкту "Нація непереможних", який стартував у жовтні 2024 року – серії глибоких інтерв’ю про силу духу, стійкість і людську гідність у часи повномасштабної війни. Вона сама визначала тональність та напрям інтерв’ю, збираючи свідчення тих, хто тримає країну – від військових до бойових медиків. Її останнє інтерв’ю було з Кирилом Будановим – головним розвідником країни. Цієї роботи Тетяна так ніколи і не побачила в ефірі.
У ніч на 26 лютого російський безпілотник влучить у будинок хірурга Павла Іванчова та журналістки Тетяни Кулик у селі Крюківщина поблизу Києва.
Таня була єдиною, хто завжди спускався в укриття під час повітряної тривоги. Колеги навіть піджартовували: мовляв, сирена вже кричить, а Кулик іще не втекла. Тепер в "Укрінформі" залізна дисципліна: всі без винятку мають спускатися в безпечне місце.
Тетяна Палій, гостьова редаторка "Укрінформу", згадує:
"Мене це досі не відпускає. Моторошно. Лишився Танин білий жакет, у якому вона записувала програму. Усе інше в квартирі згоріло. І коли ми віддали його доньці Лізі – це було як прощання. Просто дитина, хай уже доросла, забирала мамин жакет – єдину річ, яка вціліла. Я не знаю, чи це назавжди зі мною. Чесно – я навіть зараз не можу передати те, що побачила в її очах. У очах дівчинки, в якої вже нікого немає. Розумієте?".
***
Після загибелі батьків Ліза інколи приходить до храму поставити за них свічки. Вона не дуже в це вірить – але мама вірила. Тому вона приходитиме й надалі – робитиме це для неї.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED).
