Драматургиня Лєна Лягушонкова, чиї п’єси активно ставлять в українських театрах і за кордоном, спробувала себе у прозі. Так з’явився автобіографічний роман "Мій прапор запісяв котик", який щойно вийшов друком. Твір з такою назвою вже існує в доробку драматургині – це п’єса, яку у 2023 році ставили в Польщі.
Текст роману Лягушонкової розповідає про дорослішання, безглузді радянські правила й пошук власної ідентичності на Луганщині на тлі розпаду СРСР, відновлення української незалежності та початку російсько-української війни.
Яким вийшов роман, якими сенсами наповнений й кому його варто прочитати, розбирається літературна оглядачка УП.Культура Наталія Колегіна.
"Мій прапор запісяв котик" Лєни Лягушонкової – це гострий постколоніальний текст, з яким маємо нагоду ще раз проаналізувати минуле України під радянською окупацією. А ще це їдка сатира на усе радянське й пострадянське і водночас це удар обухом правди по голові. Якщо досі існують люди, які заздрісно зиркають в бік радянського минулого, то "Мій прапор…" здатний скинути полуду з їхніх очей. Аби ж вони лише прочитали.
З книжкою навряд чи вдасться мислити схвально у напрямку радянського періоду існування України. Бо життя в союзі – це не про морозиво за 20 копійок й безтурботність, а радше про знамениті каральну психіатрію, відчуття завченої безпорадності та зрівняйлівку. Або ж масові демотивацію й байдужість, відсутність чоловіків у сім’ях і алкоголізм. І звісно ж, величезні черги, дефіцити продуктів і товарів щоденного вжитку.
Лєна Лягушонкова нагадує, за що ми ненавидимо радянське минуле України. В анотації до роману пише, що це – роман-фекшн, тобто текст, у якому письменниця художньо осмислює реальні факти зі свого життя. Якщо більш класично, то це автобіографічний текст.
З хірургічною точністю авторка препарує радянські реалії, розповідає без прикрас про пережитий досвід. Їй вдається бути лаконічною та промовистою водночас. Буквально у кількох реченнях вона називає певні феномени та події, і за мить показує, які наслідки вони мають, яку шкоду принесли на рівні окремої особистості чи навіть всього суспільства. Лягушонкова безжально розправляється з будь-якими радянськими сентиментами. Шах і мат, радянщино.
Життя на Луганщині послідовно й неухильно ставало об’єктом дослідження та рефлексії у Лєни Лягушонкової як драматургині – наприклад, у соціальній драмі "ПГТ" (2018) чи сімейній сазі "Мать Горького" (2019). Припускаю, що перший прозовий текст у доробку авторки – свіжий роман "Мій прапор запісяв котик" – виріс з драми з подібною назвою "Моє знамя обісцяла киця", написаної 24 лютого 2022 року.
Роман же став дуже відвертою рефлексією Лягушонкової про власний період дитинства й дорослішання – спершу в селищі під Луганськом, а потім і в обласному центрі. Героїня Лєна мусить бути пробивною, нахабною та гучною, бо тільки таких тут чують і бачать. Жінки на Луганщині – це дружини шахтарів, які не мають поступатися у маскулінності своїм чоловікам.
Та разом з тим Лєні варто бути тихою, згодливою та привабливою, – вона ж бо дівчинка!, а її місія – стати маминою помічницею, а потім надбати собі грубого й неотесаного чоловіка, позбавленого манер й поваги до жіночої статі. Але про це згодом.
Значить, Луганщина. Тут мала Лєна виростає у селищі міського типу й стає представницею окремої локальної ідентичності – людини з смт. Вона мешкає ані в селі, ані в місті, тут наче є якась цивілізація, але й до міста ніяк не дорівнятися. Так, завдяки Лягушонковій у легендарну дихотомію міста і села, які повсякчас борються в українській літературі чи пак в російській пропаганді, вривається ще один локус – смт!
"Пізніше я побувала у Венеції, Сан-Марино, Тулузі, Амстердамі, Флоренції, Мілані й Ташкенті, і де б не була, я відчувала, що я із смт", – пише авторка.
Отже, позбутися цього відчуття меншовартості – це виклик, який стоїть перед героїнею Лєною, хоча ні – спершу вижити, вціліти й позбутися цноти, а десь потім дійде й до пошуку самоцінності.
Лягушонкова пише: "Луганськ – столиця меншовартості", тож у цьому місті почуття провини за власне існування є якщо не вродженим, то швидко набувальним у кожного і кожної, хто сюди потрапить. Відчуття неповноцінності, зневага до себе й неможливість себе захистити – головні атрибути цього локусу. У Луганську героїні доводиться виживати під час навчання в університеті на соціології, а також – доводити світові, що вона теж має право на клаптик чогось доброго.
Іронічно, що в українському офіційному слововжитку селище міського типу вже стало своєрідним архаїзмом, бо за законом про дерадянізацію адміністративно-територіального устрою, який набув чинності у січні 2024 року, на зміну радянському смт прийшло звичайне селище, яке вже нібито не прагне дорівнятися до міста. Цікаво, а що буде із локальною ідентичністю мешканця смт?
Вона ж – Лєнок, Лєночка, Олена, Єлєна, Альона, Хелена, Еллен, Елеонора, Люсік, Льолік, Ленуте, Льончік, Єлєній. Головна героїня й оповідачка розповідає про свій шлях у світі від дитинства до юності. Народилася в смт під Луганськом у часи, коли союз вже захлинався від власної неспроможності, тяжкі й темні часи. Перед Лєною як представницею жіноцтва соціум ставив абсолютно нереалістичні вимоги.
Крім того, Лєна росла в токсичній атмосфері забобонів й упереджень радянського виховання, а її матір все дитинство лікувала доньку від усіляких недуг – вигаданих і справжніх: від синдрому Паркінсона-Вайта, вегето-судинної дистонії, хворих мигдаликів чи міопії до "вєнца бєзбрачія". Їх лікували усіма можливими й неможливими методами: уринотерапією, строгою забороною їсти холодне, авіаційним бензином чи універсальною порадою для жінки: "народи – і все пройде". Саме тому Лєні діставалося тільки тепле морозиво, яке мама дбайливо підігрівала на плиті в каструльці, або ж братові картаті сорочки, бо мама купувала одяг "на виріст". Ось вони – ефективні радянські медицина та виховання!
Лєна намагається збагнути сенс власного існування й розібратися, хто вона така. У тексті є багато роздумів авторки про дорослішання, а також переосмислення пережитого з погляду вже дорослої жінки.
"Я – погана спортсменка, у мене немає совісті, я вся в батька й народжена, щоб бути мамі помічницею, але досі невідомо – у чому? Я – не загартована й квола. Прикрасити мене може лише скромність. Та й це не факт.
Що я добре вмію – це плакати. І протестувати. Я майстер-гуру пасивної агресії. У мене є схильність до істерик.
Позитивних корисних навичок я не маю",
– висновує Лєна, коли намагається збагнути свою сутність. Тут вам і почуття провини, і меншовартості, і весь пакет емоцій, який дарують при народженні у радянському союзі.
Дещо подорослішавши й пізнавши гіркого життя, у пошуках власного призначення Лєна вирішує побороти велику недугу й перешкоду під назвою "вєнєц безбрачія". А для цього їй треба знайти хлопця чи мужика, готового зайнятися сексом. І начебто – невеликий виклик у луганському світі, де наполегливі чоловіки отримують своє на першому ж побаченні, а жінкам треба "просто потерпіти, поки все закінчиться" і тішитися від того, що їх хочуть. Однак для героїні шлях до втрати цноти стає важливою ініціацією.
Назва роману відсилає нас до історії про те, як героїня Лєна вже студенткою погодилася нести прапор Партії регіонів на мітингу за Януковича у Луганську за 20 гривень, а насправді ж – 17, бо комісія від "роботодавця". Десь тоді ж голова профспілки змушує чоловіків вступати до Партії Регіонів за п’ятдесят гривень.
Ніяких морально-етичних дилем у героїні не виникає. На прапорі пише: "справедливість", а це ж добре, – десь так міркує Лєна й бере прапор "під особисту відповідальність", наче інститут репутації щось значить. Далі героїня купує хворе кошеня за божевільні 10 гривень, залишає його в гуртожитку й іде на побачення. Ось тут крихітний "проукраїнський" котик робить свою справу, а Лєні нема з чим йти на мітинг.
На першій сторінці роману авторка цитує Вікіпедію й пропонує читачам і читачкам визначення поняття палінодія: "літературний жанр, суть якого полягає у відмові автора від своїх поглядів". Підозрюю, що таким чином Лягушонкова заявляє, що відмовляється від ситуацій, де несвідомо чинила "проросійський" вибір, як-от в історії з котиком і прапором.
