– У лютому 22-го я працював у ремонтному трамвайному депо, виховував сина, навчався у Політехнічному університеті. Працівники нашого підприємства мали бронь, але за кілька місяців її зняли, – розповідає Олександр. – Невдовзі я отримав повістку і одразу пішов до військкомату. Ховатися я б не став – це була моя принципова позиція. У військкоматі запитали: «Вищу освіту маєте? – Маю. – Тоді ставайте у цю чергу, тут зв’язківці. – А друга черга для кого? – А тут штурмовики». Відправили на навчання, розбиралися як рації прошивати, старлінки розкладати. Я потрапив до 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади і став стрільцем-зв’язківцем на позивний «пан Одеса».
– Олександре, важко було призвичаїтися цивільній людині до армійських порядків?
– Важко не було. Інколи дуже дивувало ставлення деяких командирів. Ось, наприклад, коли вже стало холодно, звернувся до командира з проханням видати зимову форму одягу. Він каже: немає, магазин поруч, йдіть та купіть. Це як? Я зрештою вибив теплі речі для хлопців, але ворога собі нажив, зарахували до тих, хто багато «пи…ть».
Одного дня надійшла команда на висування. Куди, бійцям не сказали. Вже згодом вони дізналися, що на Бахмутський напрямок, поблизу Соледара.
– Висадили, вказали, де наша позиція (під назвою «Моноліт») і як до неї дістатися. Йдемо, болота по коліна, я навіть дорогою до мінометної ями впав, ледь виліз. І покотилися воєнні будні першої ротації. Стріляв я добре, але і ворог – не промах. Отримав першу контузію від «міномьотки».
– Та де там! На таблетках британських три дні посидів, і назад.
– Гаряче було на тому напрямку?
– Не те слово! На нашому напрямку активізувалися вагнери (ПВК «Вагнер» – збройне формування, що складається з найманців і бере участь у збройних конфліктах), просувалися вони швидко, запускаючи вперед дрони. А за інструкцією як? Дрона побачив, треба знайти укриття.
– Чуємо – дзижчить, тож і заскочили у першу-ліпшу хату. А тут, як на зло, зв’язок втратили. Через деякий час чуємо: «О, а тут хохлы! Выходите, укропы, сдавайтесь, а то гранаты кинем!» От і довелося вийти, вікна були забиті, тікати було нікуди. Нас побили, роззули, натягли мішка на голову, і до їхнього штабу ми йшли по снігу босоніж. Тримали нас на Донеччині, на місцевій швейній фабриці.
Ненависть росіян до українців Олександр повною мірою відчув на собі.
– Перші дні мене катували, допитували: «Де танки, де гради? – Кажу: – Я простий зв’язківець, звідки я можу це знати?». Били усім, що підверталося під руку: трубами, плоскогубцями, кололи штик-ножем. Побачили, що я кульгаю на праву ногу і, звісно, саме по ній і били. Їх дуже дратувало, що я говорив українською: «Говори по-русски, ты же из Одессы!». За мову били ще дужче. Деякі хлопці не витримували, давали волю емоціям, плакали, а вони бачили, що люди дають слабину, починали давити ще дужче і бити ще сильніше. Я так стиснув зуби, навіть трохи їх сточив за час полону, і сказав собі – жодної сльози не побачите, падлюки! Я розумів, буду реагувати – буде гірше.
– Так, двічі. По-перше, я пробув у полоні усього п’ять тижнів, а по-друге – пощастило з жінкою, саме їй я завдячую поверненням, це вона мене витягла.
– Спочатку мене вважали зниклим безвісти. Жінка була переконана, що я потрапив до полону, тож вона зателефонувала до СБУ з проханням зв’язатися з вагнерами, але отримала відмову. Тоді вона сама знайшла вагнерів у тг-каналі, написала їм. І отримала відповідь: так, у полоні дійсно такий є. Тож жінка передала інформацію нашим, мене включили до списків на обмін. Так я опинився вдома.
– Ви не очікували, що так швидко повернетеся?
– Надія, звісно, є завжди, але чесно – не думали. У нашій групі на обмін були й інші одесити. Знаєте, ще в полоні ми домовились: хто з побратимів перший опиниться вдома, піде до рідних інших і розповість, що вони живі. Ми, до слова, коли повернулися, багатьох наших по фото впізнали, тому їх вдалося повернути.
– Ваша дружина напрочуд смілива і рішуча.
– Так, вона в мене така. Коли мене побачила, так ридала, це важко словами описати, ті емоції, які ми відчували.
– Ми всі радіємо поверненню наших воїнів. Зрозуміло, що спочатку лікування, реабілітація. А от що далі? Як себе відновити, повернутися у всіх сенсах?
– Ось я, наприклад, пройшов чотири госпіталі, курс реабілітації, отримав інвалідність, списали. Посидів вдома, а дах потихеньку почав їхати, бо «думи мої, думи» – спогади, та й наслідки кількох контузій даються взнаки. Тож взяв себе в руки, пішов до Центру зайнятості. Оскільки я за першим фахом «культуролог», влаштувався до Територіального центру соціальних послуг організатором культурно-масових заходів.
– Така своєрідна реабілітація творчістю.
– А знаєте, так. Я відволікався: музика, театри, музеї. Дітки, літні люди. Відпочиваєш душею. Повернутися до трамвайного бюро я не міг за станом здоров’я.
– З попереднього місця роботи я звільнився, заснував власний соціальний музичний проєкт VikNa.
– У моєму життя завжди була пісня, музика. Я грав на гітарі, писав пісні. Мій проєкт некомерційний, він покликаний піднімати дух поранених хлопців. Знаєте, їм дуже важко, цей постійний біль, спогади, примарні перспективи на майбутнє. Їм дуже потрібна підтримка. Тож їжджу шпиталями, лікарнями, співаю.
– Не тільки. Жити лише війною неможливо. Я виступаю на музичних фестивалях, для матерів загиблих воїнів, на заходах для дітей. Востаннє у зоопарку малечу розважав – їм також нині потрібна підтримка. Я багато співпрацюю з Veterans HUB ODESA, є їхнім представником на різноманітних заходах. Вони мені і пісні допомагають перекладати.
– Ви вирішили співати українською?
– Намагаюся, вчуся. Раніше, до війни, писав російською та «одеською», але биття у полоні за українську – найкраща мотивація для вивчення.
– Нещодавно ви написали пісню «Як ти?». Я знаю, що вона дуже важлива для вас. Чому?
– Для мене всі пісні дорогі, вони як діти, кожну любиш по-своєму. Але ця пісня дійсно особлива. У мене є побратим, Гарік. У нього контузій – не злічити, тож проблем зі здоров’ям чимало. Коли погода змінюється, то голова болить страшенно. В один з таких днів я йому зателефонував, щоб підтримати і почав з простого запитання: «Як ти?» Ми довго спілкувалися, згадували, мріяли, і за деякий час нам легше стало. Так ця пісня-дитина і народилася.
– У вас на виступах репертуар статичний?
– Ні. Треба відчувати аудиторію, дивитися їм в очі, відслідковувати реакцію. Наприклад, співаю в Овідіополі матерям, що втратили дітей на війні, а вони починають плакати. Я зупинився, і вірша їм прочитав, і веселішу пісню заграв. У їхньому житті і так сліз вистачає.
– То ви виступаєте у різних містах?
– Так. Ось скоро до Миколаєва їду, потім до Вінниці. Взагалі планів чимало. Проєкт багатогранний, наразі хочу запустити пісні на радіостанціях. Та шукаю у команду музикантів.
– Ударника та бас-гітариста. Це мають бути творчі люди, що поділяють мої цінності, насамперед, бажання допомагати нашим захисникам.
Наші ветерани, наче Фенікси, що народжуються з попелу війни. Вони сильні не лише під час бою, а й після того, як відіграє остання сурма. Вони знаходять в собі сили жити далі, долаючи біль фізичний, який не утамувати жодними пігулками, та біль душевний – від втрати побратимів і колишнього безтурботного себе. Вони продовжують не просто жити, а знаходять, і лише Бог знає як, сили допомагати іншим, підтримуючи і надихаючи власним прикладом.
P.S. Підтримати наших захисників нескладно, запрошуємо долучитися до проєкту VikNa музикантів та всіх, хто має можливість просувати реабілітацію піснею.
