В Україні виникнення вишивки, яка й досі залишається вагомим елементом національної культури та ідентичності, пов’язують з Трипільською культурою, яку відносять до епохи пізнього неоліту (5500-3900 до н.е.).
Зі здобуттям незалежності історія української вишивки зробила черговий виток. Орнаментований одяг перестав сприйматися як елемент фольклорного костюма та «шароварщини» і знову став вагомим елементом патріотизму та національної ідентичності. Нині українська вишивка переживає свій розквіт.
Очільниця Любашівського центру мистецтв і фундаторка школи декоративного малярства Олена Шлода вишиває змалечку. Перші стіжки голкою на полотні її вчила робити бабуся Марфа Мироненко з Кричунового.
Четвертокласницею Оленка витворила хрестиком на канві перше панно «Одарка і Карась» й відтоді не розлучається з голкою, нитками, пензлем та вже надбала колекцію вишитих рушників (найстаріший датується 1916 роком), вишитих картин й власних декоративно-прикладних та практичних виробів.
З початком війни поміж медичної гуманітарки з Європи, що регулярно надходить у Любашівку, траплялися й пакунки з вишивкою. Лікарі передали її пані Олені. Нині в неї набралося десятки три вишитих картин з різних європейських країн.
– Серед розмаїття європейських сюжетів зустрічаються навіть африканські та азіатські мотиви. Більшість вишитих картин на канві незакінчені, а у конвертах, в яких вони потрапили до мене, є голки та залишки оригінальних ниток. Тож буде нескладно доробити найкрасивіші роботи європейських колежанок. Більшість з них датуються 60-80-ми роками минулого століття. На одному з конвертів навіть збереглась нідерландська поштова марка 1962 року, – розповіла Олена Шлода. – Мабуть, онуки не змогли завершити працю своїх бабусь і їм було шкода викидати цю красу, тож вирішили пожертвувати українцям, щоб ми змогли її врятувати.
Часто до рук Олени Шлоди потрапляють недороблені та зруйновані часом вишивки з багатьох куточків Любашівщини. До Дня Незалежності майстриня планує влаштувати виставку вишивок європейських та українських майстринь «Мистецтво – без кордонів!». Вишивка і народні традиції важливі для мисткині у різних своїх проявах, як шана бабусям і мамам за їх невтомну та копітку мистецьку працю.
Затишна оселя 81-річної любашівчанки Катерини Шевцової вся прикрашена вишитими іконами та обрамленими рушниками родинними фото.
З дивом збереженої світлини споглядає її батечко, геройський унтер-офіцер Яків Озерний, який воював з німцями ще у Першу світову, а загинув навесні 1945-го, звільняючи Угорщину від фашизму. Його дружині, колгоспниці з Арчепитівки Євгенії, довелося самотужки ставити на ноги шістьох дітей. Тож Катрусі змалку довелося бавити сестер і братика й допомагати матері по господарству. Лише зрідка дівчинка бралася за голку і вишивала. Їй хотілося творити більше, але дефіцит канви, ситцю й ниток не дозволяв повноцінно займатися улюбленим захопленням.
Лише у літньому віці, працюючи у друкарні, а потім у дитсадку, пані Катерина втілила заповітну мрію у життя – вишила близько 70 ікон та картин. Більшість із них розійшлися між родичами та знайомими. Наділена не лише талантом, а й добросердечністю, мисткиня свої твори щедро роздаровувала.
2010-го коханий бабусі Катерини Іванко важко захворів. Турботлива і любляча дружина близько року не бралась за голку, за чоловіком доглядала. Невдовзі знову взялась творити образи зі щирою молитвою до Творця за здоров’я чоловіка, якому полегшало, й Боженька додав ще років зо п’ять життя.
– Залишилося лише одинадцять вишитих ікон. Багато роздарувала, бо вони подобалися усім. Зараз здоров’я не дозволяє вишивати, але мрію закінчити вже розпочатий четвертий портрет Тараса Шевченка, а ще встигла вишити своїм онукам і семирічній правнучці Марійці весільні рушники. Якщо не доживу до цих щасливих сімейних подій, то хоч добра пам’ять про мене залишиться, – каже бабуся Катерина.
Для своєї доньки Люби вона вишила Богородицю і Тризуб, а для 42-річного сина Івана, бійця ЗСУ, – оберіг – підкову з національною символікою, що захищає її кровиночку на війні.
Вишиті хрестиком картини, які у другій половині ХХ ст. були окрасою майже кожної української хати, досі залишаються малодослідженим пластом народного мистецтва.
У Троїцькому Будинку народної творчості нарівні зі старовинними рушниками зберігається чимало вишитих картин. Здебільшого це натюрморти, романтичні пейзажі, церкви, сентиментальні сценки за участю дітей і красунь, є й доволі рідкісний серед українських вишитих картин імперський кремль, який засунули глибоко у музейні запасники.
Фахівці стверджують, що з плином часу орнаменти української вишивки лише вдосконалювались. Квітки, вазон та натюрморти з’явилися лише у ХХ столітті, бо раніше наші пращури наносили візерунки не тільки задля прикраси речей, а й для захисту, оберегу та допомоги, а кожен орнамент мав свою символіку та сакральне значення.
Саме вишиті картини, наївні, але щирі, й досі викликають у глядачів теплі почуття. Щоправда, інколи щемливий «подих минулого» через людське невігластво опиняється на смітнику, а деякі твори так і залишаються припадати пилом на горищах старих будинків.
На щастя, як красномовно свідчить історія української вишивки, це мистецтво живе і буде жити. Адже допоки українці носитимуть одяг із вишитими елементами, вишиватимуть образи, обереги та картини, доти триматиметься зв’язок між поколіннями.
