З моменту повернення Дональда Трампа до Білого дому він різко скоротив обсяги іноземної допомоги та перетворив економічну потугу США на інструмент тиску на давніх союзників.
За кілька місяців міжнародна роль і глобальний авторитет США зазнали глибоких змін.
Країна, яку колишня держсекретарка Мадлен Олбрайт називала "незамінною нацією", що підтримує порядок, заснований на правилах, стрімко перетворилася на наддержаву, яка лише викачує ресурси.
Замість того щоб захищати стабільність і цілісність глобальної системи, зовнішня політика США нині зосереджена на витисканні ресурсів як із противників, так і з союзників – за допомогою (та зловживанням) усіма наявними політичними, економічними, дипломатичними й військовими засобами.
У книжці "Чому нації занепадають" (2012) лауреати Нобелівської премії Дарон Аджемоглу та Джеймс Робінсон визначають екстрактивні інститути як такі, що "створені для витягування доходів і багатства з однієї частини суспільства на користь іншої".
За аналогією, екстрактивна наддержава прагне перерозподілити багатство світу на користь власних громадян – або, як у випадку Трампової Америки, на користь її найбільш привілейованої та політично наближеної частини.
Щоб виправдати свою політику, адміністрація Трампа активно експлуатує глибоко вкорінені образи – передусім переконання, що Сполучені Штати протягом десятиліть експлуатувалися іншими країнами, і тепер настав час "виправити несправедливість".
У нещодавній книжці "Великий торговельний злам" (The Great Trade Hack) економіст Річард Болдвін називає цей вузол образ "доктриною образи". Показовим прикладом стала промова Трампа 2 квітня, коли він оголосив про "День визволення" та нові мита, що започаткували глобальну торговельну війну:
"Протягом десятиліть нашу країну грабували, плюндрували й розкрадали нації поблизу й далеко – як друзі, так і вороги. Американські сталеливарники, автозаводці, фермери й кваліфіковані робітники – багато з них сьогодні з нами – тяжко страждали. Вони з болем спостерігали, як іноземні лідери забирали наші робочі місця, іноземні шахраї розграбовували наші фабрики, а іноземні хижаки руйнували нашу колись прекрасну американську мрію", – стверджує президент США.
Більшість цих образ – перебільшені або вигадані.
Проте вони слугують переважно риторичним інструментом для виправдання дій Трампа.
Натомість справжній принцип, що рухає його політикою, ще в XVII столітті сформулював французький байкар Жан де Лафонтен: "Сила завжди має рацію".
Тривожно, але лише небагато світових лідерів усвідомлюють справжній масштаб змін у зовнішній політиці США або ж перебувають у стані заперечення. Багато хто, зокрема більшість європейських лідерів, досі тримаються за ілюзію, що взаємовигідні угоди все ще можливі.
Проте останні дії Трампа недвозначно засвідчили: старі правила більше не працюють.
Ознаки глибокої та, ймовірно, незворотної зміни в зовнішній політиці США надто очевидні, щоб їх ігнорувати: ліквідація Агентства США з міжнародного розвитку (USAID); вихід зі Всесвітньої організації охорони здоров’я та Паризької кліматичної угоди 2015 року; зневага до союзників, яку щоразу демонструє віцепрезидент Джей Ді Венс під час візитів до Європи; вимога, щоб Україна передала США доступ до своїх мінеральних ресурсів в обмін на військову допомогу; введення всеохопних і вибіркових мит.
Усі ці кроки вказують на одне: країна, яку колись вважали незамінною, перетворилася на хижака.
Закриття USAID – найбільш виразна демонстрація пріоритетів Трампової адміністрації. Це рішення не було випадковим чи результатом дії якогось алгоритму в "Міністерстві урядової ефективності" Ілона Маска. Це – усвідомлений політичний вибір.
Екстрактивна наддержава не "марнує" ресурси на допомогу іншим країнам просто заради симпатії.
Розглядаючи розвиткову допомогу, боротьбу з бідністю та гуманітарну підтримку як непотрібні, адміністрація Трампа скоротила фінансування на боротьбу з ВІЛ/СНІДом в Африці, обмежила постачання вакцин у країни Глобального Півдня та фактично закрила двері для шукачів притулку та мігрантів із бідніших країн.
Враховуючи давню та добре задокументовану зневагу Трампа до проблеми зміни клімату, його повторне рішення вийти з Паризької угоди не дивує. Однак його агресивне просування викопного палива, згортання податкових пільг на електромобілі та спроби змусити торговельних партнерів купувати американську енергію за завищеними цінами демонструють справжню сутність його політики.
Припинення субсидій на чисту енергетику та вихід із кліматичних фондів лише поглиблюють проблему.
Наслідки нестимуть інші – насамперед бідніші країни.
Безумовно, Трамп має рацію, стверджуючи, що союзники Америки повинні витрачати більше і ефективніше на оборону та зменшувати свою військову залежність від США.
Проте, висуваючи це як умову для підтвердження відданості п’ятій статті Статуту НАТО (яка передбачає, що напад на одного члена Альянсу є нападом на всіх), США фактично нав’язали союзникам довільний орієнтир оборонних витрат на рівні 5% ВВП без будь-якої глибокої оцінки їхніх реальних потреб у сфері безпеки.
З огляду на те, що європейські країни закуповують приблизно дві третини свого військового обладнання у США, нові підвищені цільові показники витрат призведуть до стрімкого зростання закупівель американської зброї, часто за завищеними цінами через високий попит.
Після червневого саміту НАТО розпочалося масштабне перекачування ресурсів з Європи до США. І те саме відбувається з союзниками Америки в Азії.
Експлуатаційна логіка зовнішньої політики Трампа особливо яскраво проявилася у випадку з Україною.
Вимагаючи компенсації за військову допомогу, адміністрація Трампа змусила Україну підписати хижацьку угоду, яка надає США значну частку прибутків від майбутнього продажу величезних мінеральних ресурсів країни.
Зовсім нещодавно, у відповідь на тривалі ракетні удари Росії по українських містах, США погодилися поновити постачання Україні систем протиракетної оборони та озброєння за умови, що витрати покриють європейські члени НАТО.
Що стосується торгівлі, то з часу своєї першої президентської кампанії Трамп дотримується стратегії примусу економічних партнерів Америки до покори. Для нього торговельні переговори – це гра з нульовою сумою, де є чіткий переможець (США) і не менш чіткий переможений (всі інші).
Ідея взаємовигідних угод Трампу, здається, цілком чужа.
У кращому разі, можна лише домовлятися про умови капітуляції. Його нещодавнє оголошення про запровадження довільних "дзеркальних" тарифів на широкий спектр товарів з десятків країн, що мають набути чинності 1 серпня, – яскравий приклад такої логіки.
Більше того, Трамп використовує тарифи разом із погрозами помститися іноземним компаніям, які відмовляються інвестувати в США, щоб перенаправити виробничі ресурси до американської економіки.
Але попри всі обіцянки, це перекачування ресурсів не поверне "золотий вік" американської промисловості. Натомість воно порушить глобальні ланцюги постачання та стимулюватиме марнотратні, збиткові проєкти.
Перетворення Америки на експлуатаційну наддержаву майже неминуче завдасть значної економічної шкоди без забезпечення довготривалих вигод для самих США.
Короткостроковий зиск від ресурсного грабунку, найімовірніше, буде зведений нанівець такими наслідками, як уповільнення зростання через політичну непередбачуваність, інфляція через тарифи, поглиблення макроекономічного дисбалансу та неефективний розподіл ресурсів. Адже це притаманні риси тієї експлуатаційної моделі, яку просуває Трамп.
Європейський Союз, бажано в координації з іншими великими демократіями, має як можливість, так і обов’язок розробити альтернативну, неексплуатаційну модель багатосторонності. Цей процес має початися з двох ключових кроків.
По-перше, ліквідація USAID створила дефіцит фінансування у $60 млрд.
Ініціатива Team Europe – гуманітарна й розвиткова допомога, яка об’єднує інституції ЄС та окремі держави-члени, – повинна почати заповнювати цю прогалину шляхом перерозподілу частини свого бюджету, що становить приблизно €90 млрд ($105 млрд).
Це слід поєднати з посиленою підтримкою проєктів з чистої енергетики в найбідніших країнах світу. ЄС має подати приклад, заохочуючи інші розвинені економіки до аналогічних зобов’язань.
По-друге, ЄС повинен поглибити економічні та політичні зв’язки з близькими за цінностями розвиненими країнами та ринками, що розвиваються, щоби зменшити свою залежність від США.
Як відверто зазначив прем’єр-міністр Канади Марк Карні, "старі відносини, які ми мали зі Сполученими Штатами... закінчилися".
Колишнім країнам-партнерам Америки слід визнати нову реальність і об’єднатися.
З огляду на це, Європейська комісія має скликати міжнародну конференцію, щоб сформувати порядок денний постамериканської епохи для вільної та справедливої торгівлі з країнами, які поділяють спільні цінності, як з розвиненого світу, так і з Глобального Півдня.
Лише широка угода може дати реальну надію на подолання невизначеності, хаосу та фрагментації, спричинених діями Трампа.
У рамках підготовки до таких переговорів Рада ЄС повинна якнайшвидше ратифікувати торговельну угоду ЄС-Меркосур. Водночас Єврокомісія має пришвидшити переговори з Індією, Мексикою, Швейцарією, Австралією, Індонезією та іншими країнами АСЕАН, а також ініціювати обговорення щодо укладення угоди про співпрацю з країнами-учасницями Всеосяжної та прогресивної угоди про транстихоокеанське партнерство (CPTPP).
Побудова нової багатосторонньої системи з нуля матиме далекосяжні політичні та інституційні наслідки.
Щоб розширити охоплення та підвищити ефективність зовнішньої політики, Європейська комісія могла б запозичити модель США, де відповідальність за торговельну політику та економічну дипломатію поділена між торговельним представником і міністром торгівлі.
Комісія могла б розглянути призначення виконавчого віцепрезидента, відповідального за переговори з третіми країнами та координацію допомоги у сфері розвитку, у тісній співпраці з комісаром з питань торгівлі та іншими відповідними посадовцями.
ЄС не може і не повинен відмовлятися від багатосторонності.
Навпаки, він має стати її головним захисником, просуваючи більш інклюзивну та справедливу форму багатосторонньої співпраці, навіть якщо його головний партнер післявоєнної епохи, США, наразі (і, сподіваємося, не назавжди) від нього відмовився.
Морено Бертольді, старший науковий співробітник Італійського інституту міжнародних політичних досліджень (ISPI)
Марко Буті, професор імені Томмазо Падоа-Шоппи в Центрі Роберта Шумана Європейського університетського інституту, зовнішній науковий співробітник аналітичного центру Bruegel
Стаття початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника
