Почну навіть не з вулиці Маршала Малиновського, а з однойменного району міста, що навесні 2023 року був перейменований на Хаджибейський. На той час я вже вдруге в житті, на жаль, став “одеситом”, і ось мене потягло на “Дерібон” – шукати кафе “Спартак”, де я півстоліття тому, у студентські роки, із задоволенням поїдав вареники. 

Тут гальмує мене дівчина, яка вважає, мабуть, що вона журналістка: ні тобі “драсті”, ні іменного бейджика з назвою ЗМІ, зате відразу “ближче до тіла”, як казав Гі де Мопассан: “А ви знаєте, як зараз називається МалИновський район Одеси?” 

Почувши наголос у прізвищі на букву “І”, я ненадовго здивувався, але потім згадав, що я все ж таки майже одесит і відповів питанням на запитання: “А чому МалИновський?”. “А чому ні?”, – відповіла мені напівжурналістка, але повноцінна одеситка.

І тоді я коротко розповів їй історію, розказану колись класним радянським артистом Костянтином Райкіним (він чудово зіграв Труфальдіно з Бергамо в “Слузі двох панів” за Карло Гольдоні). А Костянтин – це син найвидатнішого радянського артиста Аркадія Райкіна – без найменшого перебільшення всесоюзно коханого, всесоюзно відомого. 

Аркадій Ісакович помер у 1987 році, а буквально через кілька років, на початку 1990-х, до Костянтина, з 1988-го — художнього керівника театру «Сатирикон» імені Аркадія Райкіна – на інтерв’ю напросилася “журналістка”.

Перше ж її питання стало останнім: вона уточнила, як за Вітчизною звертатися до Костянтина – сина Аркадія (!) Райкіна. Він сказав їй єдине, що міг сказати – “Пішла ти в дупу!”.

Розповівши цю історію “медійщицею”, вибач господи, на Дерибасівській, я порекомендував їй спочатку уточнити, чому район був МалинОвський, на честь маршала, а не МалИновський, на честь бабусиного варення. І вже потім прийти до мене в гості (м. Одеса, вул. Люба, 18), і я відповім на всі запитання… Дівчина вислухала мене, сказала “Тю!” і пішла …

Так ось, маршал Радянського Союзу Родіон Якович Малинівський, як і належить справжньому одеситу, народився в Одесі. 1898 року. Він був позашлюбною дитиною. Мати – українська селянка. Щодо батька – кілька версій.

Ось одна з них. За словами сина Малиновського – Роберта, «військор лондонської Санді Таймс» Олександр Верт, який зустрічався в 1943 році з командармом Малиновським, писав з його слів: «Красива дівчина Варя закохалася в караїму – землеміра Якова, багато років старше її. Він хотів з нею одружитися, але його вбили в Одесі ще до народження її сина“. 

У дитинстві Родіон якийсь час жив у родички матері під Черніговом. Саме тут майбутній маршал вивчив українську мову та українські пісні. У радянських анкетах він відзначався як українець. Потім Малиновський жив під Одесою, у селі Юрківка Великомихайлівського району, батрачив у поміщика. А за 2 роки Родіона забрала до Одеси інша сестра його матері.

Майбутнього маршала влаштували до галантерейного магазину купця Припускова (на Торговій вулиці) хлопчиком на побігеньках. Раз побігеньки – ось він і втік із дому у серпні 1914 року на фронт Першої світової війни. Його хотіли відправити додому, але він умовив залишити його і був зарахований піднощиком набоїв у кулеметну команду.

Першу бойову нагороду – Георгіївський хрест IV ступеня – Малиновський отримав уже як навідник кулемета у 1915 році. У тому ж році був тяжко поранений. З 1916 року у складі 1-ї бригади експедиційного корпусу російської армії мови у Франції воював на Західному фронті. Ледве не втратив руки, її дивом врятували англійські хірурги.

Потім у Громадянську війну був із червоними. У повоєнні роки доріс до комбата, закінчив академію, потім був радником в Іспанії у роки тамтешньої громадянської війни. 

Другу світову зустрів командиром корпусу Одеського військового округу. Командував різними фронтами. 1943 року Малиновському було надано звання генерал армії. У квітні 1944 року його війська звільнили рідне місто Одесу. 

Малиновський розшукав Михайла Олександровича – чоловіка своєї тітки Олени, в сім’ї яких він жив у 1913-1914 роках. Той ледве впізнав у генералі Родіка, якого дав притулок перед 1-ою світовою війною. У вересні 1944 року Малиновському було надано звання «Маршал Радянського Союзу».

12 вересня 1944 року як представник Верховного командування від союзних сил підписав Угоду про перемир’я з Румунією. Незабаром до складу його 2-го Українського фронту було включено 1-у та 4-ту румунські армії. А ось із Угорщиною виявилося набагато складніше: запекла битва за Будапешт затяглася майже на п’ять місяців.

Бій відрізнявся крайньою жорстокістю і драматизмом, обидві сторони завдавали сильних ударів і відразу піддавалися потужним контрударам, багато міст і рубежі багаторазово переходили з рук у руки, великі були й втрати протиборчих армій. 

Зрештою військам Малиновського вдалося спочатку оточити, а потім знищити майже 80-тисячне угруповання ворога у Будапешті. Армія Угорщини майже повністю перестала існувати. Треба розуміти, що серед тих, хто вижив, виявився і дід нинішнього угорського політикана Віктора Орбана. Дід цей в Інтернеті значиться як “учасник війни”. На кого він дивився крізь проріз прицілу – і без слів ясно.

У липні 1945 року Малиновський вступив у командування Забайкальським фронтом. За 10 днів активних боїв війська фронту прорвалися більш ніж на 800 кілометрів і вийшли в глибокий тил японської Квантунської армії, розчленувавши її, завершивши оточення і зігравши вирішальну роль у її розгромі. Малиновському було надано звання Героя Радянського Союзу.

Після війни Малиновський командував військами різних військових округів. У 1957 році призначений міністром оборони СРСР і залишався на цій посаді до своєї смерті у 1967 році.

1966 року він побував в Одесі, мабуть, прощався з улюбленим містом… Начебто не біографія, а “бочка меду”. Але не обійшлося і без “ложки дьогтю”. Йдеться про розстріл робітників у Новочеркаську у 1962 (ПОСИЛКУ!) році.

Нехай не безпосередньо, але, як мінімум побічно, Малиновський, як міністр оборони, мав до цього стосунок, адже з беззбройним народом воювала армія. Безпосередньо у бійні брав участь командувач Північно-Кавказьким округом генерал Ісса Плієв. Останній, до речі, 1944 року командував кавалерійським корпусом, який звільняв Одесу. Була і у Плієва “своя” вулиця в Одесі, зараз вона називається Бродською. А вулиця Маршала Малиновського у зв’язку з процесом деколонізації тепер має ім’я Вадатурського.

Олексій Панасович Вадатурський був абсолютно аномальним українським мільйонером. У червні 2020 року журнал Forbes Україна оцінив статки Вадатурського в $450 мільйонів. Стоп, скажете ви, а тоді що таке нормальний український мільйонер?

Що ж, на мою думку, цілком, до речі Остапа Бендера, що до речі збігся з думкою в “Золотому теляті”, “Всі великі статки нажиті нечесним шляхом”. Це Остап підпільного мільйонера Корейко викривав. 

Так ось, Вадатурський був рідкісним винятком із переважної більшості “наших” доларових мільйонерів. Так, вони не дрібниця по кишенях тирили. Чи потрібно одеситам нагадувати, що хтось “весь покрився зеленню, абсолютно весь”, продавши на бік славне пароплавство – ЧМП?

Все-все, я вже чую “не роби нам нерви!” Гаразд, гаразд, ось вам херсонські приклади нашого “нормального” перетворення на доларового мільйонера. Був у нас нафтозавод – і зплив. Комусь на валютні рахунки у закордонних банках.

Був у нас величезний бавовняно-паперовий комбінат, на всю країну відомий, 1 мільйон метрів тканини на рік випускав! Сучасні англійські верстати із ЧПУ за ціною металу пішли, на місці вбитої ткацької фабрики торгово-розважальний центр “Фабрика” відкрили.

Завод карданних валів, електромашинобудівний завод, комбайнобудівний завод – ех, скільки ж у нас мільйонерів, як мухоморів після дощу, з’явилося. Бюджетоутворюючий суднобудівний завод 12 величезних суховантажів на рік на стапелях породжував! Погрожував його новий “господар”!

А ось людина, яка його побудувала після війни і гігантом, зробила був ГОСПОДАРОМ, без лапок і з великої літери. І завод на Карантинному острові при ньому виріс, і величезний житловий мікрорайон “Корабел” його – Всеволода Заботіна – зусиллями з’явився.

Так от, – це найвищий рівень похвали! – Вадатурського у Херсоні із самим Заботіним порівнювали. То був Творець, то був Творець, це був Громадянин. Гроші Вадатурського не в чемоданах прелі, не в 3-літрових пляшках “готівкою” на фазенді закопані. Вони були вкладені в землю, як у справу, причому справа всенародно важлива, всенародно потрібна!

Народився Олексій Вадатурський у 1947 році у селі Бендзарі Балтського району Одеської області, у родині колгоспника. 1971 року закінчив Одеський технологічний інститут ім. Ломоносова.

Почав на комбінаті хлібопродуктів головним енергетиком, потім головний інженер. З 1980 по 1991р. був начальником виробничого відділу, заступником начальника Миколаївського облуправління хлібопродуктів. З 1991 року – беззмінний генеральний директор сільськогосподарського підприємства “Нібулон”, що займається розвитком племінного тваринництва, вирощуванням сільськогосподарських культур із застосуванням зарубіжних технологій та високопродуктивної імпортної техніки.

Є зерно – але його треба якось транспортувати. Автодорожні перевезення він не злюбив: вантажівки, що загажують атмосферу, забиті і розбиті дороги він вважав архаїзмом для великих вантажоперевезень. Ось вона, вода – і моря, і річки! І “Нібулон” взявся за будівництво річкових барж.

Дніпро на той час як транспортна артерія померло, здавалося, що назавжди. І тут… На головній міській набережній херсонці із задоволенням “фоткалися” на тлі “екзотики” – караванів нібулонівських барж (у кожній від 3 до 5000 тонн зерна – це ж скільки вантажівок диміло б на дорогах?). 

Будуючи баржі, Вадатурський реанімував, хай хоч частково, Миколаїв як місто корабелів. З лиману і вгору Дніпром гнали їхні буксири. Куди? Від термінала до термінала: понад 20 їх поставив “Нібулон” Вадатурського!

Головний морський термінал – у Миколаєві на Південному Бузі, з потужністю перевалки 5 млн тонн на рік! А ще у Вознесенську, Новій Одесі, Кам’янці – Дніпровській, Кременчуці, Переяславі, у наших Новій Каховці та Голій Пристані (тут я мав задоволення бути присутнім як газетчик). Ну і так далі: пів країни Вадатурський оживив!

Хороша, потрібна Україні людина, значить його треба вбити! Так вирішили у рашкостані. 31 липня 2022 року Олексій Вадатурський разом із дружиною загинули внаслідок влучення російської ракети до їхнього будинку під час масованого нічного обстрілу Миколаєва. Ракета потрапила до спальні. Хтось сумнівається в тому, що це навмисне вбивство?

Вулиці Вадатурського в Одесі – бути! Тому що він – БУВ, і залишив по собі добру пам’ять.

Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса