27 липня в Україні відзначають День медичного працівника — професійне свято людей, які щодня стоять на варті людського життя. У мирний час це свято про турботу, професіоналізм і жертовність. Але у воєнний — про героїзм, витривалість і неймовірну людську силу. Повномасштабна війна перетворила медицину на ще один фронт — з не менш драматичними битвами за кожне життя.
У цій новій реальності Дніпро став своєрідним медичним форпостом країни. Саме сюди щодня доправляють поранених бійців, цивільних, людей, які втратили все, крім надії. У дніпровських лікарнях не вщухає робота — цілодобові операційні, перев’язки, діагностика, психологічна підтримка. Тут щодня відбувається те, що можна назвати дивом — руками лікарів, медсестер, фельдшерів, санітарів.
Сьогодні журналісти “Наше місто” розповідають історії медиків Дніпра, які, попри втому, біль і постійну небезпеку, не зупиняють свою роботу. Вони рятують, підтримують і надихають.
Напередодні Дня медичного працівника ми поспілкувались з онкоторакальним хірургом Глібом Борисовичем — людиною, яка десятиліттями рятує життя, не втрачаючи ані фахової майстерності, ані чуйного серця.
Наша розмова періодично переривалася. Спершу — через виклик лікаря до пацієнта, якого привезли у важкому стані, потім ще раз – задля невідкладної консультації.
– У такі моменти не думаєш про інтерв’ю, я – не артист, я – лікар, моя місія – рятувати, — говорить він щиро. Але саме ця спокійна самовідданість — найвища форма професіоналізму.
Гліб Борисович – онкоторакальний хірург вищої категорії, заслужений лікар України. Понад півстоліття у медицині, тисячі врятованих життів, операції, багато з яких — унікальні, ризиковані. Складні випадки поранень на серці, легенях, грудній клітці. З 2014 року він оперував тяжко поранених військових, навчив цілу плеяду торакальних хірургів. Має нагороди від Міністерства оборони, відзнаки командувача ЗСУ тощо.
Гліб Борисович не планував пов’язувати своє життя з медициною. Народився у Луганській області, мріяв про кар’єру військового, але доля мала інші плани.
– Я не мріяв бути лікарем, – пригадує Гліб Борисович. – Спочатку пробував вступити до військово-морського училища, не вдалося. Потім вчився в індустріальному інституті. Але життя розпорядилося інакше. У Донецьку я випадково познайомився з хлопцями зі Сватового, які навчалися в медінституті. Вони запросили мене до себе, і я опинився в медичній атмосфері. Розмови про медицину, приклади з життя, заняття – усе це захопило. Я бачив людей, які потребували допомоги, особливо поранених внаслідок Другої світової. Щось клацнуло, і я вирішив вступати до медичного інституту. Вчився у Донецьку, потім перевівся до Дніпра.
Спочатку Гліб Борисович обрав педіатрію, але біль маленьких пацієнтів виявився для нього занадто важким випробуванням.
– Серце не витримує, коли бачиш хворих діток, – зізнається він. – Це найстрашніше.
Перейшовши на лікувальний факультет, він знайшов своє місце у хірургії, зокрема в онкоторакальній, де його талант і наполегливість розкрилися повною мірою.
Гліб Борисович із теплотою згадує своїх наставників, які сформували його як професіонала.
– Чудові вчителі були у мене – плеяда провідних професорів України, – розповідає він. – Наставники, які стежили, щоб ми правильно виконували всі вимоги. До них можна було в будь-який час звернутися.
Особливе місце в його спогадах посідає рентгенолог, який навчив його тонкостям діагностики.
– Дослідження рентгенологічні дають змогу виявити пухлину органів грудної порожнини, – додав Гліб Борисович. – І ось я прибігав із десятками рентген-знімків і хотів швиденько попросити у нього допомогти. Він мене саджав, давав чай і вчив, як треба дивитися, що треба бачити, який порядок.
Серед його наставників була й Ольга Матвіївна Авілова, одна з найкращих торакальних хірургинь XX–XXI століття.
– Вона могла виконувати складні пластичні операції на бронхах, – ділиться Гліб Борисович. – Поруч із такими людьми ти вчишся не лише техніці, а й людяності.
Під час навчання він працював медбратом в одній з лікарень Дніпра. Це стало для Гліба Борисовича школою життя.
– Лікарня чергувала по місту двічі на тиждень, – згадує він. – Привозили поранених із такими травмами, які важко уявити. Пам’ятаю жінку, в якої було 43 поранення, у тому числі серця й легенів. Ми боролися за її життя і врятували.
Особливо врізався у пам’ять випадок із прямим переливанням крові.
– Була ніч, велика крововтрата, – додає Гліб Борисович. – У пацієнтки було порушення системи згортання крові. Ми зателефонували своїм колегам із потрібною групою крові, і шестеро людей приїхали. Перелили кров, жінка вижила. Її тоді провідували майже всі наші співробітники.
Зараз Гліб Борисович — не просто лікар. Він — наставник, організатор, рушійна сила відділення.
– У нас дружний колектив, – додає Гліб Борисович. – Ми завжди допомагаємо один одному. Багато колег проходили стажування в Австрії, Італії, Німеччині, привозячи нові знання та вдосконалюючи роботу відділення.
Одним із найзворушливіших моментів для Гліба Борисовича став випадок, коли пацієнт шукав його 20 років, щоб подякувати за врятоване життя.
-Він знайшов мене через телепередачу, – ділиться лікар. – Приїхав із сім’єю, привіз баночку меду і сказав: “20 років живу завдяки вам”. Це ті моменти, заради яких варто працювати.
Проте найважче для хірурга – втрата пацієнта.
– Якщо людина помирає, навіть коли ти знаєш, що ніхто у світі не зміг би її врятувати, все одно звинувачуєш себе, – зізнається Гліб Борисович. – Думаєш: що міг зробити ще? А потім заходять родичі, плачуть… Я три дні не можу вести звичайний спосіб життя після таких втрат. Це важко. Це біль.
Сьогодні Гліб Борисович разом із колегами активно допомагає захисникам України.
– Наші хірурги – нейрохірурги, торакальні, судинні – виконують операції на рівні Європи, – говорить він із захопленням. – Більшість поранених повертаються в стрій. Іноді вони ще з незагоєними ранами просяться на фронт. Це вражає і переповнює гордістю.
Попри напружену роботу, Гліб Борисович зберіг у собі просту людяність.
– Я люблю пожартувати, це допомагає триматися, – зізнається Гліб Борисович. – Але коли бабуся-пацієнтка тобі дякує — щиро, по-дитячому — тоді стриматися складно. Сльози душать.
Гліб Борисович не любить гучних слів. Але колеги називають його — людина-легенда. Він один з тих, хто не лише лікує, а й формує покоління нових лікарів, вчить не боятися складного, не втрачати душу і завжди пам’ятати: кожне врятоване життя — це найвища нагорода.
– Найстрашніше — безпорадність, – підсумовує він. – Але найкраще — коли людина після операції знову може жити. Тоді й ти живеш разом із нею.
Зі святом, лікарю. І дякуємо — за кожне врятоване життя, за кожну щиру усмішку, за силу і теплоту вашого серця.
Від психіатричної лікарні до передової на Донеччині, від воєнної медицини до фізичної реабілітації — шлях Юлії Валентинівни у професії складний, але сповнений глибокого сенсу. Майже три десятиліття вона рятує, підтримує і відновлює життя людей у найрізноманітніших умовах. Її історія — це розповідь про витривалість, людяність і силу духу, що не згасає навіть у найтемніші часи.
– У мене матуся була лікарем, тож у нас сімейна династія, — ділиться медикиня. – Інакше і не може бути.
Юлія Валентинівна розпочала свою кар’єру як терапевтка, але згодом обрала спеціалізацію — фізіотерапію. З 1998 року вона працювала лікарем-фізіотерапевтом, а у 2020 році, коли в Україні почала активно розвиватися реабілітаційна медицина, пройшла спеціалізацію з фізичної та реабілітаційної медицини.
Близько 20 років Юлія Валентинівна працювала у психіатричній лікарні, поєднуючи обов’язки терапевта і фізіотерапевта. Робота з важкими пацієнтами вимагала не лише професійних знань, а й уміння знаходити підхід до кожного.
– Я працювала у психіатричній лікарні з суворим наглядом, – розповідає лікарка. – Пацієнти, до психіатрів може і ставились якось по-іншому. А до фізіотерапевта, який допомагав саме з тими проблемами, з якими вони звертались, хворі дуже гарно ставились. Жодних труднощів не було.
Робота у психіатрії була непростою: нічні чергування, складні випадки. Але Юлія Валентинівна завжди знаходила сили залишатися професіоналом.
– У психіатрії у нас було багато чергувань і пацієнти були тяжкі, — додає вона. – Причому настільки, що там були розумово відсталі, які могли дозволити собі проковтнути ті ж шашки, наприклад, під час гри.
Після роботи у психіатричній лікарні Юлія Валентинівна служила у Національній гвардії, де обіймала посаду начальниці медпункту. У 2022 році, напередодні повномасштабного вторгнення, вона опинилася у Донецькій області — у Кураховому. Війна принесла нові виклики, які вимагали не лише медичних знань, а й величезної психологічної стійкості.
– Ми дев’ятого лютого приїхали у Донецьку область на навчання, — розповідає Юлія Валентинівна. – І через пару тижнів почалося повномасштабне вторгнення. Не можу описати, що відчувала тоді. Пригадую, як мені телефонували рідні з Дніпра і розповідали про вибухи. А я служила у Кураховому, неподалік – Мар’їнка. Найскладніше було опізнавати своїх бійців, знайти свого воїна або визначити, де він. Чи поранений, чи у полон потрапив, чи десь залишився на полі бою. Інколи телефонувала рідним, дізнавалась особливі прикмети, щоб зрозуміти, чи той це чоловік.
Вона координувала пошуки поранених, їздила по госпіталях і навіть моргах, щоб ідентифікувати бійців. Цей досвід залишив глибокий слід в її душі.
– Моя пам’ять намагається витіснити ці спогади, за три роки я дуже багато працювала з психологом, — зізнається вона. – Було важко саме морально. Тому зараз намагаюсь не згадувати ті події.
Після служби Юлія Валентинівна повернулася до роботи у цивільному медзакладі. Зараз вона працює з пацієнтами, які потребують реабілітації. Її нова роль дозволяє зосередитися на допомозі людям, які прагнуть повернутися до активного життя.
– Тут і після інсультів пацієнти, і після складних переломів, — ділиться лікарка. – Пацієнти в основному більш старшого віку. І коли ти дізнаєшся, що людину, яка їхала на велосипеді у 78 років, збила машина, ти розумієш, що життя у 78 років не закінчується. Воно так само продовжується, як і у 40, і у 50.
Ці моменти надихають Юлію Валентинівну і нагадують, чому вона обрала медицину. За 28 років роботи вона навчилася цінувати кожну посмішку своїх пацієнтів і радіти їхнім успіхам.
Олена Олександрівна прийшла на прийом до сімейного лікаря. Раніше жінка мешкала неподалік, а зараз переїхала до іншого району, але все одно приїздить до Оксани Станіславівни. За багато років вона стала для неї не просто лікарем, а тією, кому можна довірити найголовніше — здоров’я і душу.
– До мене тут добре ставляться, це найкраща лікарка, – сказала пацієнтка. – Можно прийти, все розповісти, вона мене розуміє з півслова, виписує потрібні ліки. Це дуже важлива робота – сімейний лікар. Перший, до кого звертаємось, якщо щось болить. Зичу їй здоров’я. Я такого лікаря більше не знайду ніде. Щиро дякую вам за вашу працю.
Оксана Станіславівна працює сімейною лікаркою з 2014 року. Але її шлях до медицини почався значно раніше.
– Я з дитинства хотіла лікувати людей, – зізнається Оксана Станіславівна. – Напевно, ще в дитячому садочку, коли запитали, ким хочу стати, я відразу сказала, що лікаркою. У мене так багато ляльок було, і я їх всіх лікувала, перев’язки робила… От, звідти все й пішло.
Перші пацієнтки — ляльки, перший досвід — робота акушеркою після медичного училища. Потім — медичний інститут, гінекологія. Але десь в глибині душі вона продовжувала шукати нові можливості.
– Мені захотілося ще попробувати щось нове, – додає Оксана Станіславівна. – І я пройшла спеціалізацію з сімейної медицини. Шукала себе, хотіла якесь особливе призначення… Ось так я стала сімейною лікаркою. Це мені більш до душі.
Хоча гінекологічні знання не залишилися в минулому — навпаки, вони допомагають у щоденній роботі.
– Це дуже потрібно — і для дітей, і для бабусь, і для молодих, – додає лікарка. – І жінки звертаються, і вагітні. Тобто у мене спостерігаються пацієнти від народження і протягом усього життя.
У середу в кабінеті — особливий день. День, коли приходять малюки.
– Це у нас день розрядки, — усміхається лікарка. — Малюки — це початок нового життя, це прекрасно. Ми перевіряємо, як дитина розвивається, грається, росте, які в неї показники. Це дає нам, медикам, сили. Це не лише медичний огляд, це — спостереження за маленькими долями, що з кожним візитом стають ближчими нам. Найбільше мені подобається, коли жінка приходить вагітною, потім — з немовлям, а потім — з дорослою дитиною. І вже та дитина сама щось розповідає нам. Це дуже хвилює. Бо вони довіряють нам. Приходять цілими родинами.
Та сьогодні робота лікаря — це не лише про діагнози й лікування. Це про ментальність, про серце, яке змушене витримувати великі навантаження.
– Зараз війна, і багато пацієнтів психоемоційно нестабільні, – констатує Оксана Станіславівна. – Доводиться довго вислуховувати, хочеться всім допомогти. Сімейні лікарі пройшли навчання — вони ще і психологи. Якщо бачу, що моєї допомоги недостатньо, направляю до психотерапевта чи психіатра. Через війну таких випадків стало значно більше.
Оксана Станіславівна впевнена — найважливіше в її професії це терпіння, розуміння і співчуття.
– Ніколи не шкодувала, що стала лікаркою, — каже вона, — бо це була мрія. І я впевнена: якщо є у людини здоров’я — буде і психоемоційна стабільність. А тоді вже здійснюються всі мрії.
І ось у коридорі знову лунають кроки, черговий пацієнт прийшов на прийом. А ми зичимо їм здоров’я і вирушаємо до наступного героя нашої статті.
Кожна історія медика — це розповідь про вибір не лише професії, а й способу життя. Для Анатолія Віталійовича, сімейного лікаря із Дніпра, медицина — це покликання.
– Я завжди знав, ким хочу бути, — усміхається Анатолій. – У школі, коли були вистави, я завжди одягав білий халат. Казав, що буду грати лікаря.
Його мама — офтальмологиня, тож змалечку хлопець спостерігав за її роботою, переймав атмосферу медичної відповідальності, любові до пацієнтів і вміння допомагати.
– Медиками не стають — ними народжуються, — впевнений він. – Це має бути від щирого серця. Якщо душа бажає займатися медициною — значить, це твоє.
У 2000 році Анатолій без вагань вступив до медичного вишу в Дніпрі. Інші варіанти навіть не розглядав — тільки лікувальна справа. Нині вже п’ятий рік працює як лікар загальної практики. Щодня приймає пацієнтів, вислуховує, лікує, підтримує — і постійно навчається.
– Головне в нашій роботі — це не лише знання, — розповідає Анатолій. – А ще співчуття та самовіддача. Без цього неможливо працювати з людьми.
Сімейний лікар — це не просто фахівець, до якого звертаються зі скаргами. Це часто перший, хто бачить тривогу в очах, розпізнає хворобу ще до результатів аналізів і іноді рятує життя. Так було й у випадку з однією з його пацієнток похилого віку.
– Я вважаю, що врятував їй життя двічі, — згадує він. – Перший раз — під час ковіду. Вона відмовилась від госпіталізації, тож довелося лікувати вдома. Було важко: сатурація падала, стан нестабільний. Але ми впоралися.
Другий випадок стався через деякий час: інфаркт. Анатолій вчасно діагностував і викликав швидку — жінку госпіталізували. Завдяки його уважності вона змогла повернутися до звичного життя.
– Ця людина досі приходить до мене, дякує, — каже лікар. – І от у такі моменти відчуваєш моральне задоволення. Заради цього варто працювати.
Окрім медичних складнощів, є ще й людський фактор. Робота з людьми — одна з найтяжчих, особливо у стресовий воєнний час. Пацієнти у постійному стресі, часто не сплять ночами через обстріли. Але лікар мусить бути опорою — спокійним, зібраним, уважним.
– Під час війни працювати складніше — люди дуже тривожні, — переконаний Анатолій. – Але ми повинні бути терплячими з ними. Лікар має рухатися вперед, постійно навчатися, вдосконалюватися. Це не просто робота — це служіння людям.
Сімейний лікар, як ніхто, бачить картину життя пацієнтів — від новонароджених до людей похилого віку. Часто він спостерігає за окремими родинами, знає їхню історію, хвороби, звички.
Анатолій Віталійович — один із тих молодих медиків, які щодня доводять: лікар — це не про престиж чи стабільність. Це про людяність, професіоналізм і глибоку повагу до життя.
– Коли пацієнт каже: “Спасибі, лікарю, ви мені допомогли”, — я розумію, що цей день прожитий не дарма.
У невеличкому кабінеті кардіолога цього ранку все звично. В коридорі пацієнти очікують своєї черги. Серед них — Катерина Юріївна. Жінка не просто прийшла на прийом — вона подолала понад тисячу кілометрів з Будапешта, аби потрапити саме до дніпровської лікарки.
– Я приїхала у Дніпро до рідних ненадовго, — розповідає вона. — Але одразу вирішила звернутися до місцевих лікарів. Через війну ми з дітьми живемо за кордоном, в Угорщині. Але медицина там зовсім інша. Якщо щось потрібно — намагаємося приїхати сюди. І ліки купити, і до медиків звернутися.
В її словах прозвучала прихована туга. За рідною землею, за простотою спілкування, за впевненістю у діагнозі.
– У Будапешті ти записався — і чекаєш місяць-два, – додає жінка. – А тут у той же день на прийом потрапила. І поговорити можна, і подивляться уважно, і ліки призначили, з собою їх візьму.
Її оглядала Оксана Олегівна — кардіологиня, яка щодня приймає десятки пацієнтів у Дніпрі. Її історія — не з фільмів і не з книжок. Це розповідь про шлях від медичної академії до терапевтичного відділення, а потім – кабінету кардіолога, про щоденну відповідальність і постійне навчання.
– Я вирішила стати лікарем ще у 9 класі, іншу професію навіть не розглядала, — згадує Оксана Олегівна.
Закінчила Дніпропетровську медичну академію. Спочатку працювала терапевтом у лікарні швидкої допомоги — складні чергування, великі навантаження, щоденні виклики. Але з часом зрозуміла: хоче більше — отримати вузьку спеціалізацію. Обрала кардіологію.
– Це дуже складна сфера, – зізнається медикиня. – У нас непрості пацієнти — аритмії, вади серця, гіпертензії… Але все можна контролювати, підтримувати. І коли допомагаєш людині одужати — ці відчуття не передати словами.
Серед випадків, які найбільше запам’яталися, лікарка розповідає про жінку з відривом хорди мітрального клапана — складний діагноз, небезпечний стан.
– Вона задихалась, тиск був низький, — каже лікарка. – Я зробила УЗД, і одразу зрозуміла — це терміновий випадок. Її направили у відділення, вона була прооперована. Зараз жива, здорова. Ми врятували їй життя.
Оксана Олегівна сама проводить УЗД — не кожен кардіолог має таку навичку.
– Це як подивитися всередину серця, — пояснює вона. – Коли чуєш шум — і відразу бачиш, що саме не так. Це дуже допомагає у роботі. Кардіолог — це не фініш, це марафон. Медицина постійно змінюється. Завжди є чому вчитись.
На запитання, що б вона хотіла побажати своїм колегам до професійного свята, Оксана Олегівна не роздумує:
– Терпіння і миру. І головне – щоб наші серця билися спокійно — і у прямому, і у переносному сенсі.
У День лікаря ми вкотре усвідомлюємо, наскільки важлива їхня праця. Щиро дякуємо їм за терпіння, силу духу і віру в людей. Бажаємо, щоб наступне професійне свято медики зустріли у мирних умовах, де їхні навички і знання потрібні лише для лікування звичайних хвороб, а не для порятунку поранених від наслідків війни. Нехай праця приносить лише радість, а життя буде сповнене здоров’я і позитиву.
Раніше ми писали: Фахівці однієї з дніпровських лікарень пройшли успішне стажування з мікросудинної та реконструктивної хірургії.
Категорія: Війна, Інтерв'ю, Новини Дніпра, Новини здоров'я Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня, Фотогалерея
Позначки: Головне, Здоров'я, Лікарні Дніпра, Новини медицини Дніпра, Свято
