Ще якийсь тиждень тому Україна, українці і всі люди доброї волі тішилися: концерт друга Путіна, пропагандиста «руского міра», диригента Валєрія Гергієва в Королівському палаці Ванвітелліан у місті Казерті в італійській провінції Кампанья скасовано. Цього добивалися активісти української діаспори, офіційний Київ і навіть антипутінськи налаштовані російські релоканти.
Досягти успіху було не так просто. Адже потужний спротив чинив голова регіону Вінченцо Де Лука. Він виявився чи то латентним ватником, чи то адептом лукавої концепції «мистецтво поза політикою». Чиновник вперто відмовлявся реагувати на протести активістів проти концерту. Стверджував, що «культура... не повинна піддаватися впливу політики і політичної логіки», а також заявляв, що пишається тим, що вітатиме Гергієва у своєму місті. Заборону на виступи в Європі для артистів, які підтримують Путіна, Де Лука називав «моментом дурості».
Та все ж здоровий глузд взяв гору, концерт скасовано пропутінському Гергієву дали в Італії відкоша. Можна полегшено зітхнути, розпружитися й навіть святкувати перемогу? Аж ніяк, бо виявилося, що в тіні гергієвського скандалу готувалася значно потужніша й підступніша кремлівська провокація. До Женеви на міжнародний форум прибула воєнна злочинниця, голова Ради Федерацій Росії Валєнтіна Матвієнко. Відома теж як «Валька-стакан», таке псевдо вона заслужила за життєві звички і за тернистий кар’єрний шлях на гору російської влади. Вона приїхала, щоб взяти участь у Шостій Всесвітній конференції спікерів парламентів, присвяченій, зокрема, «підтримці парламентської дипломатії в ім'я миру». Організував захід Міжпарламентський союз.
Чим запам’яталася пані Матвієнко в контексті російсько-української війни? Передовсім тим, що вона, незважаючи на українське коріння (народилася в Шепетівці), на «історичному» засідання Радбезу РФ 21 лютого 2022 року, коли саме й було вирішено розпочати повномасштабне вторгнення, кілька разів просила Путіна «вжити рішучих заходів». І ми тепер чудово розуміємо, що це значило. Хоча ще раніше, у березні 2014 року, Матвієнко як лідерка верхньої палати російського парламенту зробила все від неї залежне, щоб було ухвалено рішення про дозвіл російському диктаторові використати війська за кордоном, тобто в Україні. Ще можна їй закинути масу кровожерливих українофобських заяв, але на тлі її реальних дій це вже дрібниці.
Щодо «миротвориці» Матвієнко Європейська Унія і сама Швейцарія запровадили санкції ще 11 років тому – за участь в анексії Криму. Як же все-таки їй вдалося потрапити на міжнародний форум – про це згодом. А наразі варто зазначити, що з Матвієнко до Женеви прибула доволі численна делегація, причому всі як на підбір – підсанкційні.
Чого вартує, наприклад, заступник голови Держдуми Пьотр Толстой, який заявляв, що Україна – «частина великої Росії», а тих, хто із цим не згоден, назвав «купкою негідників», яких треба «перевішати на ліхтарях».
Чи віцеспікер Ради Федарації Костянтін Косачов, який ще в грудні 2021 року брехливо заявляв: «У нас немає жодних планів нападу на Україну. У нас немає жодної підвищеної військової активності біля українських кордонів. Не ведеться підготовки до проведення якоїсь наступальної операції». А щойно відбулося повномасштабне вторгнення, почав швиденько формулювати новий наратив, про те, що Україна втратила право на недоторканність кордонів, бо… відійшла від Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року, де є пункт про позаблоковість. Хоча, здавалося б, яка кому справа до внутрішніх документів України, причому ухвалених ще до здобуття Незалежності.
Варто згадати ще одного одіозного персонажа з російської делегації – депутата від ЛДПР Лєоніда Слуцького, який прославився своїми скандалами, хамством щодо жінок й абсурдними висловлюваннями. Нагадаємо, що він заявляв після початку «СВО»: «Якнайшвидше завершити спеціальну військову операцію. Завершити перемогою російської зброї! Рішучий штурм – ось що потрібне, щоб досягти військових цілей в Україні. Нацизм знову буде переможений, як і 45-го! Розмовляти на тій стороні нема з ким, треба з ними розібратися раз і назавжди. З цим потрібно покінчити раз і назавжди».
І от ці кровожерливі істоти приїхали до Швейцарії розмовляти про людяність, про «підтримку парламентської дипломатії в ім'я миру». Ба більше – повчати. Адже з трибуни міжнародного форуму Матвієнко почала докоряти світовій спільноті, що та, мовляв, не розуміє суті конфлікту. Вона раз по раз повторювала відомі кремлівсько-пропагандистські штампи. Закликала присутніх відвідати Донбас, щоб переконатися у «злочинах київського режиму», звинуватила інші країни в «інформаційній війні» проти Росії та «антиросійській риториці». Ну і, звісно, закликала скасувати антиросійські санкції.
«Конфлікт в Україні виник 2014 року після кривавого антиконституційного антидержавного перевороту за участю низки країн. І саме після цього до влади прийшли нацисти, які заборонили російську мову в Україні. …> Вісім років київський режим обстрілював мирні регіони Донбасу, Новоросії, вбиваючи жінок, дітей та людей похилого віку. …> Приїжджайте, будь ласка, на Донбас, подивіться на Алею Ангелів, присвячену пам'яті цих убитих дітей. Росія змушена була втрутитися, щоби зупинити це кровопролиття, зупинити вбивство мирних людей», – ледь не зі сльозами на очах заявляла воєнна злочинниця, безпосередньо винна в розпалюванні конфлікту.
От так Кремль здобув для своєї пропаганди трибуну в самому серці Європи. Благо, що всі мислячі учасники форуму влаштували демарш і щойно Матвієнко вийшла на трибуну, полишили залу засідань. Окрім української делегації так вчинили практично всі представника Західного світу (про Угорщину й Словаччину стверджувати не буду).
У контексті цього ганебного інциденту хотів би порушити кілька питань. Перше: що там взагалі робила українська парламентська делегація після того, як стало відомо, що до участі у форумі допущено росіян? Чому ні МЗС, ні уряд, ні президент, ні Верховна Рада не протестували. Чому не зробили інформацію про запрошення російських злочинців до Швейцарії публічною, чому не здійняли крик ще на стадії підготовки заходу. Чому, коли стало зрозумілим, що запрошення росіянам не скасують, наші парламентарі гонорово не відмовилися від поїздки до Женеви? Бо так українські депутати стали співучасниками цього ганебного дійства і демарш лише пом’якшує, але не скасовує їхньої провини.
Друге: чому представників Російської Федерації, яка веде агресивну війну проти країни-члена (навіть засновника) ООН, організатори з Міжпарламентського союзу запросили на такий форум? Щоб почути чергову порцію пропагандистської брехні, виправдання геноциду щодо українців? Бо сподіватися на те, що з цими персонажами можна говорити про мир, могли лише особи, цілковито позбавлені критичного мислення.
Третє: чому влада Швейцарії таки пропустила цих воєнних злочинців на свою територію і чому влада Італії дозволила проліт їхнього літака через свій повітряний простір? Одні юристи стверджують, що офіційний Берн не міг перешкодити доступу осіб, запрошених на міжнародний форум. Мовляв, такі діють норми екстериторіальності для подібних заходів. Інші запевняють, що швейцарські правоохоронці таки могли перешкодити вступу підсанкційних росіян на швейцарську землю, враховуючи винятковість ситуації.
Ще більше було прав в Італії. Рим легко міг не допустити російського урядового літака у свій повітряний простір, оскільки відповідні санкції досі чинні. Однак італійська влада зробила виняток. Журналісти в Італії досі намагаються з’ясувати, якими мотивами керувався уряд Джорджі Мелоні. Наразі відповіді немає.
І, нарешті, четверте питання, менш важливе за попередні три, хоча, як подивитися. І воно стосується «хороших» росіян. Як не дивно, проти приїзду «Вальки-стакан» і її «подєльників» до Швейцарії найгучніше протестували представники російської емігрантської організації «Россия будущего». Вони ж єдині організували протестний пікет у Женеві, хай навіть невеликий. А потім ще запустили відкритого листа з вимогою розслідувати, чому делегації російських депутатів дозволили взяти участь у міжнародній конференції в Женеві.
А от українських емігрантських голосів якось і не було чути. Попри те, що в Швейцарії багато українців (передовсім воєнних біженців, бо Берн створює для них досить непогані умови). Зрештою, й офіційний Київ напрочуд байдуже поставився до такої серйозної проблеми. Хоча українську владу можна зрозуміти, у ці дні вона була надто зайнята боротьбою з антикорупційними органами.
Нам залишається сподіватися, що цей «кейс Вальки-стакан» був лише прикрим непорозумінням, одиничним інцидентом. Що Міжпарламентський союз та інші авторитетні міжнародні організації дослухаються до критики, усвідомлять свої помилки і в майбутньому їх не допускатимуть. І зовсім інша справа, якщо запрошення російських воєнних злочинців було, так би мовити, пробною кулею на шляху до їхньої повзучої амністії. Що ідея примирення з агресором знову взяла гору над здоровим глуздом.
