Війна в Україні триває. Відповідно, триває і процес загальної мобілізації. А заразом виникають різноманітні проблеми, пов’язані із цим процесом, із територіальними центрами комплектування й усіма іншими особливостями.
От на Прикарпатті, у Калуші – другому місті регіону, на секундочку, – стався справжній напад на районний ТЦК. У результаті чого троє військовозобов’язаних громадян, які перебували на локації, банально втекли.
Потім, звісно ж, пішли різні подробиці, уточнення – наприклад, що інцидент відбувся не зовсім в ТЦК, тобто не в будівлі колишнього військкомату, а на тимчасовій локації, де могли утримуватися ці військовозобов’язані. Які насправді нібито й не утримувалися, але чомусь утекли… Словом, у калуській події багато чого незрозумілого. Окрім головного.
А головне в цій історії те, що українське суспільство, чи то пак, говорячи обережніше, певна його частина почала вже переходити до активних дій. І нічого б страшного в попередньому реченні не було, якби йшлося про активні дії проти ворога. Але мова, якщо хтось втратив нитку оповіді, – про українських громадян, які відбивали інших українських громадян, військовозобов’язаних, в українському територіальному центрі комплектування…
Звісно, тут у кожного з вас можуть виникнути якісь свої асоціації. У мене ж, як у людини, що застала шалені 90-ті роки уже дорослою людиною, асоціація не дуже добра. У те десятиліття, принаймні в кримінальних, «міліцейських» телесеріалах (російських, звісна річ, українського такого явища ще не існувало в принципі), та й у реальному житті теж – подібні інциденти траплялися з будівлями правоохоронних структур, на які нападали представники кримінальних організацій для того, щоб витягнути звідти своїх подільників. Тобто, простіше кажучи, бандити здійснювали нальоти на райвідділки міліції, відбиваючи своїх.
Але тоді, у 90-х, усе було досить чітко й однозначно. Якщо ти частина цього бандитського світу – то твої, «хороші» хлопці воювали з «поганими». Якщо ні – то все було навпаки, «погані» нападали на «хороших». У нинішніх же ситуаціях (а калуська далеко не перша, просто дуже яскрава і вже відверто показова) провести таку лінію, розділити увесь масив на хороших і поганих не виходить.
Бо тут у кожного своя правда. І довести кожній зі сторін, що і в їхній позиції є свої не зовсім чисті і чесні моменти – практично неможливо. Бо одні формально стоять на боці закону, держави, працюють на оборону й захист Вітчизни. Але інші тут же нагадають і «маленьку радянську армію», на яку поступово почали перетворюватися Збройні сили України після зміни головкома – і це, між іншим, не тільки думки з диванів, так говорять і самі військовики, причому навіть офіцери, тобто люди з владою в руках. І планову безглуздість мобілізації, яка у форматі «бусифікації» дійшла до відвертого абсурду, коли в навчальні центри потрапляють люди такого віку і стану здоров’я, що потім їх практично неможливо працевлаштувати в бойові підрозділи. І мутний процес бронювання, вершиною чого стали «критично важливі» для української економіки цирки. І заяви про те, що поліцейських та інших правоохоронців «не готували до бойових дій» – так, ніби 55-58-річних дядьків із проблемами зі спиною чи шунтами в артеріях готували…
А країна тим часом що далі, то сильніше котиться у прірву. Не військової поразки, ні. Збройні сили, укомплектовані і добровольцями-2022, і бусифікованими-2024, тримають оборону, знищують окупантів, створюють їм такі проблеми, що вже навіть персонажі на кшталт Дмитра Рогозіна змушені визнавати тупикову ситуацію на лінії бойового зіткнення (точніше, навіть на підступах до неї) та перевагу України в безпілотних літальних апаратах. Прірва ця – не на фронті, вона значно глибше і на перший погляд малопомітна. Але це лише на перший погляд.
Десять років тому в країні розпочалася реформа міліції, трансформація її в поліцію. Реформа ця, відверто кажучи, перезріла – бо ставлення суспільства до правоохоронців давно викристалізувалося в образливе, але, будемо чесними, заслужене прізвисько «мусор». За ці десять років який-не-який, але відбувся певний зсув і в суспільній свідомості, і у ставленні до носіїв цієї свідомості з боку правоохоронців.
А зараз ми бачимо, як обидві сторони цього вічного протистояння просто семимильними кроками скочуються назад у 90-ті. І разом з ними – колишні військкомати, які зараз, за цей короткий, але інтенсивний період заробили собі репутацію, гіршу за ті радянські і пострадянські військкомати. Принаймні фраза, сказана моїм знайомим про те, що в 90-х на Сході під час процесу проходження військово-лікарської комісії до нього, учорашнього студента, ставилися значно людяніше, ніж зараз, до поважного чоловіка, з репутацією, і на традиційно гуманістичнішому Заході, – уже не є чимось унікальним. Подібні історії – практично мейнстрим.
Саме тому мобілізація по-українськи, на жаль, цілком очікувано докотилася до калуської історії. І добре, що обійшлося без жертв і постраждалих. Тут, мабуть, треба було б додати «поки що», але ж ми вже бачили історію на Миргородщині, де уже й стріляли.
Стріляли… І насправді вже й неважливо, хто саме і в кого – бандити в поліцію чи родичі бусифікованих у ТЦК (або навпаки). Важливо те, що стріляли. У країні, яка веде страшну війну за виживання, суспільство деградувало до уже відверто громадянського конфлікту, якщо не сказати «громадянської війни».
І навіть у бінокль не видно, щоб ті, хто тримає в руках державні й суспільні важелі, намагалися виправити ситуацію і пригасити це полум’я, яке з кожним тижнем розгоряється дедалі сильніше. Так що, можливо, ми ще й 90-м рокам будемо заздрити. Хочеться, звісно, помилятися в цьому більш ніж песимістичному прогнозі – але…
