Постановку підготував «Театр ветеранів» під керівництвом режисера Ахтема Сеітаблаєва. Як зазначає режисер, цей проєкт — не просто мистецька ініціатива, а важливий крок до психологічної та соціальної реабілітації військових.

Фрагмент «Енеїди» у виконанні ветеранів на фестивалі Bouquet Kyiv Stage викликав справжній шквал емоцій у глядачів. Гучні та щирі оплески, сльози на очах, моменти тиші після ключових сцен — атмосфера на території Софії Київської була майже сакральною.

Люди підіймалися з місць не лише з поваги, а й від глибокого враження — ніби на сцені щойно розгорнулася не просто вистава, а справжня сповідь, де кожне слово, кожен рух і погляд були вистраждані та вистояні.

Це був не акторський жест, не заучений текст — це була правда. Правда про шлях, біль, втрату, силу і внутрішню трансформацію. Кожен ветеран, що вийшов на сцену, ніби проживав власну «Енеїду» — свій маршрут від втрати до пошуку сенсу, прагнення до нового життя.

Глядачі відчували, що перед ними — не просто актори, а ті, хто пройшов фронт, втрати, реабілітацію, і тепер вчиться говорити про це через мистецтво. Це не було театром у звичному розумінні — це був акт довіри. А сцена — перетворилась на простір зцілення, співпереживання та глибокого діалогу.

Про саму суть проєкту журналістці «Вечірнього Києва» розповів режисер Ахтем Сеітаблаєв. За його словами, «Театр ветеранів» — це спільна ініціатива ТрО Медіа, відділу комунікацій Командування Сил ТрО ЗСУ та Театру драматургів, створена для того, щоб дати нові інструменти реабілітації та самовираження військовим, які повертаються з фронту.

«У нас два головні напрями. Перший — це коли ветерани разом з менторами, досвідченими драматургами й режисерами, вчаться перетворювати власні спогади, рефлексії, біль і досвід у драматургічні твори. Це можуть бути п’єси, які ставлять або самі автори, або інші режисери. Таких вистав у нас вже три», — зазначив Сеітаблаєв.

Окремо він наголосив на важливості Фестивалю перших п’єс, який відбудеться вдруге вже наприкінці серпня. Саме на цьому фестивалі нові твори, створені ветеранами, вперше мають шанс стати сценічною подією.

Другий напрям, за словами режисера, — створення вистав за участю самих ветеранів у ролі акторів. Йдеться не про класичний театр і не про акторську кар’єру — головна мета проєкту в іншому.

«Ми не конкуруємо з професійними театрами. У нас грають непрофесійні артисти, які прийшли не за визнанням, а за внутрішнім зціленням. Це театр як форма реабілітації. Як шлях до повернення якості життя. Ми надаємо нашим побратимам і посестрам максимально широкий інструментарій для цього», — пояснює Ахтем.

Він підкреслює: у театрі готові прийняти кожного, хто розділяє цінності спільноти та відчуває в собі сили спробувати — незалежно від досвіду чи стану здоров’я.

«У першу чергу це терапія. Ми розглядаємо цей кейс саме в такому контексті. І не варто сприймати Театр ветеранів як класичний театр — хоча ми потроху до цього наближаємося».

Ідея поставити «Енеїду» належить драматургу Максиму Курочкіну, який також є побратимом учасників проєкту.

«Є багато плюсів. По-перше, „Енеїда“ — це джерело сучасної української літературної мови. А ще — твір надзвичайно багатошаровий. В ньому багато того, що перегукується з нашими часами», — ділиться Сеітаблаєв.

У постановці всі чоловіки — Енеї, а жінки — Дідони. Це своєрідна метафора: кожен ветеран і ветеранка проходять свій шлях, свою внутрішню «Одіссею».

Організація репетицій стала окремим випробуванням. Учасники проживають у різних містах, деякі проходять медичну реабілітацію або працюють.

«Навіть зібрати всіх в один день — виклик. Але ми дуже вдячні нашим партнерам, зокрема фонду „МХП-Громаді“, які підтримали проєкт», — каже режисер.

Психологічні труднощі — ще одна складова процесу. Багато учасників мають травми, як фізичні, так і емоційні. Постановники мали бути не лише режисерами, а й психологами, аби знайти правильний підхід до кожного.

«Це дуже особливий досвід. Тут важливо знайти не просто акторський інструмент, а людський ключ», — підкреслює Сеітаблаєв.

До постановки долучились також студентки-актриси, які працювали пліч-о-пліч з ветеранами. Така співпраця виявилася плідною та надихаючою.

«Це класна колаборація і для студентів, і для ветеранів, і для нас. Такий досвід вводить Театр ветеранів у культурний простір суспільства», — вважає режисер.

Попередньо планується, що повноцінну виставу глядачі зможуть побачити наприкінці жовтня. Місце показу ще обговорюється.

«Маємо вибір. Подивимося, де буде найкраще», — підсумовує Ахтем Сеітаблаєв.

Для тих, хто щойно зійшов зі сцени, вистава стала більше ніж акторським досвідом. Це був виклик — емоційний, фізичний, внутрішній.

Тарас Козуб, один з учасників постановки, порівнює сцену з передовою:

«Це були емоції, які ми раніше взагалі не переживали. Якщо люди приходять нас дивитися — значить, москалям менше території на цьому світі лишається. Це для нас продовження фронту. Тут, на сцені, теж нелегко, повірте. Навіть не знаю, де було важче», — усміхається Тарас.

Він особливо згадує одного з побратимів і одразу підводить його, аби познайомити. Андрій Онопрієнко повністю втратив зір після важкого поранення в Авдіївці:

«Уявіть собі: людина грає в повній темряві. Він нічого не бачить — але стоїть з нами на сцені, тримає ритм, передає сенс. Це не просто акторська робота. Це сила духу».

Андрій пройшов через складний шлях — численні операції, тривале лікування, адаптацію до нового життя. Перший поштовх до театру він отримав через ініціативу «Лікарі для Героїв», а саме — завдяки підтримці Валентини Калиновської та Наталії Лютікової.

«Дівчата — винуватиці того, що я тут, — усміхається Андрій. — Це мій дебют, можна сказати. Хвилювався найбільше, що почну говорити текст не там де потрібно. Хоч я і не бачив глядачів, але дуже відчував їхню підтримку. Сцена дає відчуття, що ти не просто існуєш — а живеш».

Попри хвилювання і фізичні виклики, ветерани після виступу кажуть одне: вони не зупиняться.

«Ми будемо тренуватись і далі. Бо це тримає. Це повертає до себе», — кажуть вони.

Однією з рушійних сил проєкту стала Валентина Калиновська. Її слова після прем’єри розкривають інший, надзвичайно людяний бік цього театрального процесу — той, який залишається за лаштунками, між рядками тексту і репетицій.

«Ми дуже хотіли, щоб наші хлопці, які проходять реабілітацію — ми називаємо їх „Генералами батальйону усмішок“ — долучилися до чогось важливого. До чогось, що дійсно оживляє. Разом з Ахтемом Сеітаблаєвим почали запрошувати їх до участі у постановці. Але знайти час було дуже важко. Це здається, що вийти на сцену — це три хвилинки. Насправді перед останньою репетицією ми працювали понад шість годин. А до того — три місяці по три рази на тиждень… І при цьому багато хто з хлопців проходив лікування, реабілітацію, мав операції. Ми передавали їм відео, тримали постійний зв’язок — вони були з нами завжди, навіть коли фізично не могли бути присутні», — розповідає Валентина.

Її голос тремтить, коли вона говорить про емоції під час виступу:

«Я щаслива. Щаслива за хлопців і дівчат. Щаслива за всіх людей, які мали змогу сьогодні це побачити, прожити разом. Для багатьох із наших акторів це — нова сходинка. Сходинка у житті в новому тілі, в новому „я“, після всього пережитого. Вони відчули смак життя. Вони повернули себе до нього. І це безцінно».

Для Калиновської цей проєкт — не перший досвід взаємодії з ветеранами. Вона вже працювала з ними у рамках ініціативи «Лікарі для героїв». Та саме театр, за її словами, подарував воїнам нову форму зв’язку зі світом.

«У них справді з’явилось духовне піднесення, внутрішнє очищення. Це не тільки про театр — це і спорт, і музика, і будь-які події, де їх приймають, бачать у них не поранених, не травмованих, а крутих, сильних. Я навіть не кажу „травми“, „поранення“, „шрами“ чи „відсутність кінцівок“. Для мене це просто люди з особливостями. Особливостями тіла, не душі. І коли до них ставляться як до рівних — усміхаються, обіймають, підтримують — вони цим живуть. Живуть справжнім життям».

Однією з особливостей постановки стало те, що у ній взяли участь не лише ветерани, а й молоді актори й акторки — студенти творчих вишів. Ця співпраця виявилася цінною для обох сторін — не тільки як творчий досвід, а і як глибоке людське порозуміння.

Олена Сиротенко, студентка 4 курсу майстерні Ахтема Сеітаблаєва, яка вже має акторський досвід у кіно й серіалах, згадує, як все починалося:

«Спочатку мені було просто дуже боляче за ветеранів. Я дуже відчуваю людей. Емпатія зашкалювала. Це не було важко технічно, але внутрішньо — так, дуже».

Однак з часом, каже Олена, емоційна напруга почала трансформуватися — у теплоту, близькість і довіру:

— «Ми здружилися. Тепер я можу сказати, що ми друзі. Ми не граємо „окремо“ — ми одна команда. Тому я дуже вдячна Ахтему Сеітаблаєву за цей досвід».

Хореографію до «Енеїди» поставила Ольга Семьошкіна — неймовірна професіоналка, яку в команді називають не інакше як «мама Енеїди». Її робота — це вищий пілотаж: точна, емоційна, наповнена теплом, яке щиро відгукується в кожному з акторів. Вона не просто створює рух — вона допомагає ветеранам прожити сцену тілом.

Окремою опорою вистави стала музика Усеїна Бекірова, створена спеціально для цього проєкту. Попри складність ритмів і глибоку атмосферність, учасники не лише освоїли її — вони виконують більшість музичних фрагментів наживо. Працюючи з менторами, ветерани опановують вокал та інструменти — від реквізитних палиць до глюкофона. Так народжується вистава, в якій кожен елемент — їхній власний голос.

Сніжана БОЖОК, фоторепортаж ТРО Медіа «Вечірній Київ»