Він був патріотом, який до останнього подиху свідомо ризикував життям ради захисту своєї землі. Так відгукуються рідні та побратими про Владислава Солопа, який служив старшим льотчиком Су-25 у складі 299-ї бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова. Свій останній бій Владислав прийняв у грудні 2024 року на Херсонщині. Майор з позивним «Віскі» нагороджений посмертно пам'ятним нагрудним знаком командувача Повітряних сил Збройних сил України «Майстерність, Честь, Відвага» та званням Герой України з наданням ордена «Золота Зірка». У Владислава Солопа залишилися дружина, батьки, вітчим та сестра.
— Влад родом із Верхньодніпровського, як і я. Ми були однокласниками, — згадує дружина полеглого майора Влада Солоп. — З дитинства він був товариським, розумним і любив «показати себе». Обожнював тварин, особливо змій та жаб. Займався греко-римською боротьбою, любив фізкультуру.
— Як починалася ваша історія кохання?
— Спершу ми майже ворогували. Але десь у 7 класі стали спілкуватись по-новому. Влад був моїм першим коханням. Але він поїхав у Дніпро навчатись у фізкультурному училищі. Ми довго не бачились. Після училища Влад вирішив піти до Криворізького воєнного ліцею. Саме тоді ми відновили зв’язок — дитяче захоплення поступово стало справжнім почуттям.
— Що вплинуло на рішення Влада стати військовим льотчиком?
— Після ліцею Влад вирішив стати пілотом. У цьому виборі його підтримав вітчим. Владислав подав документи до Харківського університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба — його прийняли. Я вступила до вишу у Дніпрі, і, здавалося б, наші шляхи мали знов розійтися, але ми дуже любили одне одного, тому й підтримували стосунки на відстані. Я приїжджала до Влада щомісяця на кілька днів, а він навідувався додому раз на пів року — так ми й бачилися до його випуску з університету.
Після навчання ми побралися. Дітей у нас не було, але я чомусь була впевнена, що вони обов’язково з’являться. Ми планували малечу трохи згодом. Влад був би чудовим батьком — добрим і справедливим.
Він мав надзвичайно позитивний характер. Коли я вперше побачила його сльози, зрозуміла: ми відкрились одне одному повністю. Влад став першою людиною, якій я змогла довірити все — і себе, і своє життя.
Він любив писати вірші — один з них присвятив мені, це було дуже романтично. Грав на гітарі, захоплювався нумізматикою, танцями, японською культурою та аніме, читав романи, дивився бойовики й романтичні фільми, часто грав у відеоігри. Обожнював зброю — навіть мріяв придбати справжню катану. Він був всебічно розвинений і мав чудове почуття гумору.
— Де зустріли повномасштабне вторгнення і що відомо про бойовий шлях чоловіка?
— Війну ми зустріли не поруч, я була у Польщі, він — у Харкові. Я тоді дуже переживала за нього, навіть до приїзду в Україну не знала, де він знаходиться, бо не розказував про це. Але Влад завжди заспокоював мене та своїх рідних, що з ним все гаразд. Не розповідав про страшні події, які відбувалися з ним та іншими хлопцями. Я потім це дізнавалася з їхніх історій. Або розказував, але як щось смішне.
Владу дуже подобалось чимось керувати, як машиною, так і літаком. Він був на своєму місці. В нього гарно виходило літати, і він міг пояснити всі процеси в його роботі простими словами.
— Знаю, що у розквіті сил Владислав часто говорив із вами про смерть. Він щось передчував?
— Так, ще за життя Влад казав, що хоче, щоб його поховали у Верхньодніпровську. Там кладовище розташоване на пагорбі над Дніпром, і він порівнював це місце з рядками Шевченка:
«Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій…»
Влад вірив, що звідти відкривається той самий краєвид — широкі лани, Дніпро й кручі…
Я просила не порушувати такі теми, але всі хлопці, як і Влад, часто говорили про смерть. Вони бачили її поруч щодня, тому ставились до цього спокійно. Коли закривається ліхтар літака — ти вже не впевнений, чи відкриється він знову. Недарма його називають «кришкою гробу».
Ці чоловіки — неймовірно сильні. Я щиро поважаю кожного з них за те, що вони захищають нас усіх — ціною власного життя.
— Коли ви востаннє чули коханого? Як загинув Владислав?
— В останні дні життя Влад був в іншому місті. Запросив мене приїхати в гості — я прибула. Ми гарно провели час, він чекав, поки зміниться погода, щоб виконати завдання й повернутись до мене.
Останній телефонний дзвінок від нього був десь 12 грудня. Потім ми просто переписувалися, бо Влад кілька днів готувався до бойової операції та не мав часу на розмови. Ми мріяли поїхати на новорічні свята до родини. В останньому повідомленні він писав, що планує прибути раніше — за кілька днів до свят. Я не відчувала тривоги, була впевнена, що він упорається. Єдине — трохи сердилась, бо він не виходив на зв’язок два дні через зайнятість.
А потім… я ще не знала, що його вже не стало, але раптово відчула глибоку тугу, наче втратила щось важливе. Все чекала, що він приїде і я обійму його так, як ніколи. І лише через пів години дізналася правду — Влад загинув…
Це сталося 14 грудня 2024 року біля населеного пункту Сонячне на Херсонщині. Його літак було збито засобами ураження противника під час виконання бойового завдання. Він позачергово вийшов на завдання, помінявся, щоб скоріше повернутися до мене… Останні дні був хворий, і я навіть думала, що він не полетить. Але Влад приховав свій стан — не хотів, щоб я хвилювалась.
— Як ви переживаєте цю втрату?
— Прийняти це все ще дуже важко. Я намагаюсь займати себе різними справами, щоб трохи відволікатись, але біль нікуди не зникає. Іноді накриває хвилями.
Ніколи не забуду миті, які ми пережили разом, — і добрі, і складні. Я дуже люблю Влада й страшенно сумую. Він був неймовірною людиною та блискучим пілотом… Один з його віршів, який він написав ще у 14 років, завжди пробирає мене до мурах. Здається, його написав не підліток, а зрілий, мудрий чоловік:
Коли пізнаєш сенс життя — Тебе відправлять в небуття. Ти не корись! Вставай, борись! До долу рук не відпускай — А бийся та перемагай!
Хоч сотні чи тисячі ідуть — Ти слабаком якимсь не будь. До долу рук не відпускай — А бийся та перемагай!
Нікому більше не корись — І краще буде, ніж колись.
Раніше «ФАКТИ» розповідали, як під час відбиття масштабної ракетної атаки росіян загинув льотчик Олексій Месь з позивний «Мунфіш».
