Історик, релігієзнавець, філософ сучасності, науковець, поет, українець з великим серцем, людина з енциклопедичними знаннями та глибинною мудрістю – таким ми пам’ятаємо Ігоря Козловського. З нього знущалися у полоні так званої «ДНР», де він пробув близько двох років, та навіть в ув’язненні зумів зберегти гідність і внутрішню волю. Для нього саме ця внутрішня усвідомлена свобода – це і вибір, і радість, і спосіб боротьби, а навчати інших бути вільними стало його місією. Ігоря Козловського завжди хотілося слухати, щоб надихатися, змінюватися, вчитися любити.
Ця книжка не є монологом, складеним з різних інтерв’ю, а навпаки – це діалог з читачем, жива розмова з кожним. А ще – нагода поговорити про важливе, подумати, помовчати, знайти відповіді на власні питання й наснажитися мудрим словом Ігоря Козловського.
ZAXID.NET публікує уривок з книги «Вільний у полоні», яка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Упорядницею є Анна Грувер, дизайн обкладинки створила Вікторія Барановська. Замовити книгу можна за посиланням.
Свобода завжди має людський вимір, і вона відрізняється від поняття волі. Волею наділена будь-яка біологічна істота: наприклад, коли пташка рветься на волю з клітки, це її природний потяг. А свобода притаманна тільки людині – і вона ж накладає на неї внутрішні обмеження через відповідальність. Відповідальність – це те, що повинно змінювати особистість.
але обов’язковий її рівень – за рідних. Бо якщо забути про неї та говорити про якісь інші рівні відповідальності – це для мене є незрозумілим авантюризмом. Відповідальність починається з тебе самого. Кажуть, що є відповідальність за своє дарування. Якщо людина покликана до якоїсь роботи, то несе за це відповідальність. Я несу відповідальність як батько, а далі вона розростається: за друзів, за моїх учнів, деякі з них зі мною вже по 20–40 років. Любов теж вимагає відповідальності. Несемо її за те, що відбувається в країні, яка є нашою батьківщиною, за довкілля, за стан планети і за те, якою залишимо її після себе.
Якщо відповідальність усвідомлена,
її легше нести. Бо якщо сприймати її
як тягар, то почуватимешся рабом.
Почуття вільної людини – зовсім інше.
Кожен із нас має певну ідентичність, пов’язану з професією, родиною, місцем народження та проживання тощо. І за кожною з них є відповідальність: на роботі – за якість, батьківська – за дітей. Поза природною ідентичністю є спектр інших, і вони чудово можуть вживатися одна з одною. Я багато досліджував релігійні ідентичності та бачив, як люди по-різному їх для себе тлумачать. Візьмімо, до прикладу, мусульманські. Існують окремі спільноти, які мають винятково релігійну ідентичність, але не мають етнічної, бо вона їм менш цікава (вже не кажучи про національну, яка є вибором громадянським). Є ж мусульмани, у чиїй свідомості поєднується релігійна та етнічна складова, – яскравим прикладом є кримські татари (хоча й серед них бувають невіруючі). А є ті, хто виростає над етнічною та усвідомлює свою відповідальність за українську політичну націю. Тож, як бачимо,
ідентичності можуть мирно співіснувати.
Але якщо людина замикається винятково в регіональній ідентичності та протиставляє її національній, тоді виникають проблеми. Дехто із земляків звинувачував мене, мовляв, у мене не донецька ідентичність. Але тлумачити цей термін так – хибно. Це породжує великий простір для маніпуляцій: якщо людина не вписується в якісь рамки, може бути вибракувана. Так само мені закидали, що я потерпів, бо в мене немає донецької ідентичності.
Моя ідентичність просто виявилася зрілішою, виросла до меж національної і, можливо, навіть планетарної. Ідентичність – важливий концепт, але зі вжитком слова треба бути обережним, щоб не перетворювати філософські терміни в інструмент, яким можна переслідувати інших. На мою думку, це і є
створити потужне громадянське суспільство.
У будь-якій демократичній державі саме воно уособлює те, що записано в українській Конституції: влада належить народу. Це означає не тільки те, що ми обираємо органи влади, не тільки делегуємо їм повноваження, а й ставимо перед ними питання, вимагаємо відповідей. А коли їх нема – можемо виходити на спротив. Такими є нормальні процеси в будь-якій демократичній державі.
Посадовці є не владою, а нашими руками
– якщо вони виконують не те, їх треба звільняти, і цим займається громадянське суспільство: воно є контролером, голосом громади, рушійною силою, здатною до змін.
Наше суспільство дійсно травмоване. І травмоване як індивідуально на рівні тих, хто зараз на фронті, хто пройшов ґвалтування, руйнування майна, втечу, втрату близьких, полон, так і колективно. Це дійсно травма, травма глибока, і навчити людей працювати з цією травмою – як з колективною, так і з індивідуальною – це також завдання. Завдання держави і громадянського суспільства. Я постійно говорю, що єдиний спосіб вийти з того стану, коли ви занурюєтеся в травму й не можете вибратися і це може зруйнувати вас як людину, як суспільство, – це працювати і
Ми повинні видобути досвід розуміння себе, обставин, в яких ми опинилися, тобто вивести травму на рівень свідомості, далі – вербалізувати, проговорити особливості цієї травми і потім випустити її на периферію, тобто подивитися на цю травму з розумінням того, навіщо тобі потрібна ця травма як досвід, а вона може бути потрібна. Є вже певні моменти, які дозволяють чітко відрізняти не тільки речі, пов’язані з війною, а й, я б сказав, глибинну мудрість. І, з іншого боку, це означає, що ти повинен зрозуміти, як йти далі, не ламаючись, не спекулюючи на травмі, тому що буде такий момент, на жаль. Вони завжди бувають після війни.
Повертаючись у спогадах до Другої світової, можу сказати, що в людини внутрішньо залишається бажання повернутися не просто в мирний час попереду, а в той мирний час, який був до війни. Іншого досвіду мирного часу в неї немає, вона не знає, який буде попереду, тому моделює той, який був до. І дослідження показують, що в суспільстві буде відбуватися регрес, і
ми будемо повертатися до мирного життя з різним досвідом.
Будуть повертатися ті, хто пройшов війну. І вже зараз у них є таке братерство, їм є про що говорити. Я, наприклад, коли розмовляю з людьми, які пройшли полон, їх розумію. Тобто ми говоримо однією мовою. І нам легше працювати з людьми, яким ти можеш розповісти про свій досвід, і вони його також розуміють. Але є люди, які не матимуть цього досвіду. Є досвід людей, які виїхали за межі України. Це також досвід. І це також травматичний досвід. Люди-переселенці, люди-біженці, люди, які втратили щось у минулому житті. Регрес точно буде.
Буд[уть] певн[і] розчарування. На них також треба очікувати.
Уже зараз ми можемо бачити напруження між різними бульбашками, між різним досвідом фактично бачення себе в цій війні та себе в мирний час.
мужність – в тому, щоб володіти собою.
Ми ж знаємо, що насправді гострі форми посттравматичного розладу будуть мати не всі навіть серед тих, хто пройшов страшні події. Дуже часто бувають люди, які не залучені в чомусь жахливому, але мають цей розлад значно більш проявлений, ніж людина, яка була [безпосереднім учасником] бойових дій.
До цього треба готуватися, треба підіймати загальну культуру, працювати з травмою, травмою колективною, індивідуальною, з тим, щоб ця колективна травма не перейшла вже в культурну травму.
Вже після того, як я повернувся з полону, рефлексував на різні моменти і загадав, чому не кричав під час катувань. Я зрозумів, що це було важливо для моєї внутрішньої людини, щоб не показати їм, катам, що вони досягли своєї мети – зламали мою гідність, зламали мою внутрішню людину, мою совість. І я не давав їм шансу тим, що не кричав.
Важливий момент – коли ми усвідомлюємо,
коли запускаємо внутрішнього спостерігача
з тим, щоб не просто спостерігати, а залучати його до прийняття тих чи інших рішень як внутрішніх, так і зовнішніх.
Я почав працювати з травмою одразу ж. Я усвідомлював, що бути в травмі не є корисним для мене, і для того, щоб вийти, треба вмикати рефлексивне мислення. Рефлексивне мислення починається з правильного питання до себе. Не з того, хто винен в тому, що я опинився у такій ситуації, [бо] зрозуміло, хто винен.
Питання у тому, навіщо мені цей досвід.
Я знав, що таке звичайне життя. Але такого маргінесу ніколи не бачив. «Навіщо це мені?» – головне питання. Я часто, спілкуючись там з людьми, казав: «Не ставте питання, чому я? Чому це зі мною?», а ставте питання: «Навіщо це мені? Навіщо мені цей досвід? Навіщо так у моє життя увійшла війна? Навіщо вона пройшла крізь мене? Що я повинен дати? У чому моє покликання?».
Тобто я вже з самого початку говорив про травму як про досвід.
Коли мене питають, що дозволило вам вижити в тих умовах, я постійно згадую момент повернення після перших катувань. Коли мішок з голови знімають, ти стоїш скривавлений і не можеш говорити, тому що зневоднення не дозволяє вимовляти слова. Я опинився знову в такому підвальному приміщенні, де люди лежать і на бетонній підлозі, і на рештках меблів, і вони проходили через це по-різному, зрозуміло, і вони дивляться на тебе. А ти дивишся на себе. І тоді я чую чийсь голос серед людей, які лежать на підлозі: «Чому ти усміхаєшся?». І я тоді згадую, ловлю себе на першій думці, що я вже не боюсь померти, і це чомусь така радісна думка. Це означає, що вони вже не дістануть мене, в них немає такої можливості. А друга думка – що
Я люблю своїх рідних, близьких, Україну. І не це головне; головне, що вони мене люблять, і я є боржник цієї любові. А борг треба віддавати. І я дивлюсь навколо – як віддавати зараз? Як вийти з цієї в’язниці? І бачу, що довкола люди страждають, вони перебувають у цій травмі, а я вже боржник любові. А це означає, що я повинен зрозуміти, що хвилює ту чи іншу людину. Тобто щоб жити в цих ситуаціях, не просто виживати, треба думати не про себе. Ти думаєш, як допомогти цій людині, вона страждає, є у депресивному стані, хоче накласти на себе руки. Ти розумієш, що людина потребує рятівного слова, хтось – тепла людського, хтось – одягу. І ти починаєш говорити з тими людьми, працювати над тим, щоб їхня свідомість стала більш витривалою у тих умовах. І навіть коли знаходишся у одиночній камері, у камері смертників, і ти один, все одно в тебе є внутрішній простір і ти можеш ставити питання, рефлексувати,
є можливість бачити перспективу,
не впадати у відчай. І це вже перші кроки, як працювати з травмою.
Почніть робити те, що потрібно.
Потім робіть те, що можливо. І ви
раптом виявите, що робите неможливе.
Тому коли я вийшов під час обміну з полону, переді мною продовжувало ставати це завдання – як допомогти суспільству, не тільки рідним, близьким, а взагалі суспільству, тому що мій досвід потрібен. Зокрема й досвід рефлексування, і правильного формулювання питання. На жаль, є така особливість у багатьох людей – вони не вміють ставити питання. Особливо питання «навіщо?». І це стає проблемою, тому що ми звикаємо отримувати відповіді раніше, ніж поставимо питання, одразу від засобів масової інформації. І це є моментом, який, на жаль, не дає людині можливості внутрішньо переосмислювати травму, а її треба переосмислити, вивести на рівень свідомості.
деяких людей за якісь частки секунди
Ми живемо в епоху інформаційної глобалізації, і ця інформація – це відповіді. І так відбувається, що людина встає зранку, відкриває гаджет і бачить відповідь. Питання у неї ще немає, а там вже є відповіді. Ви залишаєтесь тоді в полоні маніпулятивних думок. Хто ви – ви є продуктом цієї інформації, або ви людина, яка спроможна ставити питання? Був у мене такий викладач, в якого на усіх семінарах ми вчилися ставити питання. І так [ми вчилися] п’ять років.
Я перейняв це як певний досвід і також своїх студентів учу, як правильно ставити – не тільки наукові – питання. Що мається на увазі, коли ми говоримо, що треба ставити питання?
Питання так чи інакше спонукає вас шукати відповідь,
а це означає, що ви, отримавши свої внутрішні переживання, рефлексії, взагалі процес рефлексійного мислення, берете на себе відповідальність. Це ваше. Не хтось вам розповів, не тільки ви десь взяли інформацію, бо інформація до знання немає стосунку. Або має, але не повне. Чому? Тому що інформація може бути будь-яка, [навіть] маніпулятивна, вона вас спрямовує кудись. Вже є готовий процес відповіді, вона може бути фейкова, а ви не перевірили.
Вона [фейкова інформація] створює у вас ілюзію того, що ви знаєте. Засоби масової інформації працюють так, щоб привернути вашу увагу, втягнути в певні свої інтереси. І в своєму житті ви неодноразово ставали і стаєте [прихильниками] тієї чи іншої думки. Точка зору – це певна така проєкція. Ви встали і дивитися на це явище. Ви його ще не знаєте, але вам сказали, що оцей бік – це і є правда. І це проблема, яка стосується людського виміру. Хто ви? Ви є інструмент, тобто об’єкт маніпуляції? Або ви є
суб’єкт, який приймає рішення,
який знає відповідь і відповідно стає
Або внутрішній, або зовнішній. І це формує нас. Тому що ми знаємо, що людина так чи інакше відповідає. Але з чого вона виходить? З того, що всі її відповіді вже чимось сформовані. Вашим минулим, вашим стереотипами, вашими позиціями, які сформовані, можливо, навіть в дитинстві. Це і є моментом відносним.
Вибір сам по собі має вирішальне
значення для внутрішнього змісту
особистості: роблячи вибір, [людина]
наповнюється обраним, якщо вона не
Кожна нація – це нарація, це розповідь про себе, і ми також розповідаємо про себе, і про свою історію, і про свою мрію. І, знову ж таки, згадую період полону: коли перебували в камерах смертників, в камерах у донецькому СІЗО, у підвалах, одна зміна охоронців включала там гімн росії. Ви розумієте, що це додаткове катування – я б сказав так. Тебе ніхто не бачить, тому що це обмежений простір. Немає де рухатись, ти один у цій камері або вас двоє.
Але ти все одно встаєш і співаєш гімн України – чому? Що спонукало тебе внутрішньо? Ти починаєш рефлексувати й думати: що спонукає тебе це робити? Тебе ж ніхто не бачить, це не для зовнішніх глядачів. Спостерігач – внутрішній.
Твій внутрішній спостерігач підіймає
тебе, і це вже більше ніж символ.
Тобто сам по собі символ – це не просто певний знак, як хтось думає. Знак – це вказівник. Знак необов’язково може втілювати в собі зміст; він вказує, означає. А символ – наповнює. В цьому різниця величезна. Для багатьох людей символ може бути знаком, але ті, хто, наприклад, пройшов полон, – для них він стає справжнім, живим символом. Ми боремося за символи живі, а будьякий живий символ або жива цінність – живе; це означає, що вона є процесом, вона рухається. А куди вона може рухатися? Тільки в майбутнє. І ми боремося за ті цінності, які для нас є надважливими: це свобода, це гідність, це наша ідентичність. І це означає, що ми орієнтуємось на життя. Всі наші цінності, всі наші символи – це про життя. Ми живемо заради життя, а не заради того, щоб умерти. Ми народжуємося, у нас є місія, ми невипадкові в цьому житті.
