Руслан Ганущак – український журналіст, фотограф, оператор, документаліст, військовий репортер. Був учасником Революції Гідності, записував інтерв'ю на Майдані, фільмував розгін і штурм 18 лютого 2014 року, початок пожежі у Будинку профспілок. Саме на його відео потрапив момент убивства двох Героїв Небесної Сотні – Ігоря Дмитріва та Андрія Дигдаловича, евакуація поранених і вбитих Героїв до готелю "Україна".
У серпні 2014 року приєднався до батальйону "Азов" як доброволець. Був військовим журналістом, у складі пресслужби підрозділу записував інтерв’ю з бійцями, фільмував бойові дії в Іловайську, Широкиному, Гранітному, Бердянському, Марʼїнці.
У 2016 році вийшов документальний фільм Руслана про війну на Донбасі "Два дні в Іловайську". Також у Широкиному він зняв стрічку "Брат за брата" про грузинських добровольців, які воювали на боці України у складі "Азову".
Після початку повномасштабної війни долучився до ЗСУ, був старшим сержантом розвідувального відділення ударних безпілотних комплексів "СОDE 9.2" 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Любив гори, музику, вмів радіти життю.
Руслан Ганущак народився 14 квітня 1970 року на Прикарпатті. Його дитинство минало в Івано-Франківську та у родинному обійсті у селі Рибному Косівського району. У сім'ї був наймолодшим, мав брата і трьох сестер.
Батьки пройшли політичні концтабори Воркути, але зуміли зберегти велику любов одне до одного, до рідного краю, традицій та звичаїв, і цьому ж навчали своїх дітей.
"Наш край дуже мальовничий, і ми виховувалися з любов'ю до краси як земної, так і людської. Ми змалку були привчені до праці в домі чи в полі, до турботи про інших. Наша мама Аврелія Йосипівна була чудовою кравчинею та вишивальницею, тому вдома Руслана оточували красиві речі, які йому подобалися. Батько Василь Григорович був дуже інтелігентним та ерудованим, навчав нас історії краю та світу, літератури. Руслан завжди з радістю слухав книжки, які нам читав тато", – розповідає старша сестра Ірина Ганущак-Форостян.
Руслан змалечку любив майструвати, цікавився технікою, йому передплачували журнал "Юний технік". Слухав музику і намагався пізнати, як вона записується, тож згодом шваґро (чоловік сестри) відкрив йому світ радіо. Навчався гри на скрипці у музичній школі, не любив шумних дитячих забав.
"Був слухняним і лагідним, його всі любили. У старших класах, щоб "підтягнути" Русланові фізкультуру, ми почали кататися на лижах і ходити у гори. Він тоді відчув себе сильним і цікавим для інших", – пригадує Ірина Ганущак-Форостян.
Після школи Руслан закінчив радіомонтажне училище, згодом, після армії, вивчав радіофізику у Чернівецькому університеті. Самостійно освоював операторську справу, знімав природу, цікавих людей і події.
Із дружиною Олександрою Руслан познайомився, коли вона прийшла у гості до його сестри Ірини. Вони багато подорожували разом. Були і походи в гори, і поїздки на лижі, до Криму й за кордон.
Руслан був присутній на народженні доньки Ірини, якій зараз 21 рік. Почувався щасливим, що стане батьком.
"Тато мене вчив бути гідною та вихованою людиною. У дитинстві носив мене у рюкзаку та на "коркошах", навчив ходити у гори, їздити на машині, кататися на лижах, фотографувати, рубати дрова. Тато розказував мені про наш зв’язок зі Всесвітом. Він завжди мене у всьому підтримував, ми могли поговорити про будь-що. До нього завжди можна було звернутися за порадою. Показував, як можна щось зробити простіше, але водночас учив ставитися відповідально до будь-якої роботи та виконувати її старанно", – розповідає донька.
Руслан також навчив доньку по-справжньому любити Україну й показав, як це – бути патріотом.
"Тато вчив мене допомагати іншим, коли самому тяжко або сумно, бо від цього стає краще. Вчив радіти життю і насолоджуватися моментом. Привчив мене слухати хорошу музику", – згадує Ірина Ганущак.
Удома Руслана називали "наш тато".
"Він завжди зранку і до вечора слухав музику: рок, дуже любив блюз і джаз. Слухав радіо Roks і навіть там записав голосове привітання з Днем народження для Іринки", – додає дружина.
Руслан, який захоплювався історією, у 2010 році також відзняв для Інституту археології НАНУ унікальну колекцію трипільської кераміки, допоміг віддрукувати копії, привезти їх до Нью-Йорка на міжнародну виставку. Він усвідомлював значення правдивих історичних знань, особливо у той час, коли, за його словами, "життя розділилося на до Майдану і після".
"Мабуть, юність залишилася у 2013-му", – казав Руслан.
На Майдані Руслан був із грудня 2013 року, випадково потрапив до намету Афганської сотні – і залишився з ними. Спершу стежив за порядком, але згодом вирішив, що лише цього – недостатньо, бо потрібно братися за справу, яка у нього вдавалася найкраще. Тож чоловік повернувся додому по техніку і разом із другом Володею Рожновим почав записувати інтерв’ю на Майдані. Одне із перших було із Сергієм Нігояном. Далі ж у Руслановому об’єктиві з’являться історичні та унікальні кадри.
Тут можна дати відео з Майдану: Кров на Майдані. Вбивство Героя Небесної Сотні Андрія Дигдаловича на Інститутській 20 лютого 2014.
Він знімав розгін і штурм Майдану 18 лютого 2014 року, початок пожежі у Будинку профспілок. 20 лютого на Інститутській Русланові вдалося зафільмувати, як озброєні автоматами "беркутівці" відкрили вогонь по протестувальниках. Саме на його відео також потрапив момент убивства двох Героїв Небесної Сотні – Ігоря Дмитріва та Андрія Дигдаловича, евакуація поранених і вбитих Героїв до готелю "Україна".
У січні 2014-го Руслан під час зйомок боїв на Грушевського був поранений у стегно внаслідок вибуху світлошумової гранати. Ті, хто був поруч, зазначали, що до неї "беркутівці" прив’язали уламки каменю або ж металу, перетворивши її на осколкову.
Усі відзняті кадри Руслан згодом передав до Генпрокуратури, їх використовували як докази на публічних виступах та у судах щодо злочинів, скоєних під час Революції Гідності. Ці відео також увійшли до Русланового фільму "Україна. Майдан. Перезавантаження". Кадри використали і в фільмі "Зима в огні", який здобув номінацію на "Оскар".
У серпні 2014 року Руслан як доброволець приєднався до батальйону "Азов", бо не міг залишатися осторонь тих подій, які відбувалися у країні.
Руслан був військовим журналістом, у складі пресслужби підрозділу записував інтерв’ю з бійцями, фільмував бойові дії в Іловайську, Широкиному, Гранітному, Бердянському, Марʼїнці.
"Наприкінці вересня 2014-го, після Іловайської трагедії, Руслан із кількома хлопцями з "Азову" приїхав на ротацію до Івано-Франківська, тоді ми й познайомилися. Слово за слово, жарт за жартом – і наш майбутній командир пресслужби Іван Харків запропонував стати частиною їхньої команди. Так на початку грудня 2014 року ми з Русланом створили знімальну групу, яка їздила і фіксувала всі злочини росії у Широкиному та населених пунктах навколо Маріуполя", – розповідає колега, посестра Наталія Коцкович.
За її словами, Руслан був тихим, врівноваженим та завжди умиротвореним у будь-якій критичній ситуації, навчаючи всю азовську пресслужбу витримки та професіоналізму.
"Він прагнув чогось глобальнішого та глибшого. Хотів знімати фільми замість коротких новинних сюжетів, роликів та зведень командирів. Власне, цим він паралельно і займався", – розповідає Наталія Коцкович.
У 2016 році вийшов документальний фільм Руслана про війну на Донбасі "Два дні в Іловайську". Також у Широкиному він зняв стрічку "Брат за брата" про грузинських добровольців, які воювали на боці України у складі полку "Азов". На кадрах є ті, хто загинув під час повномасштабної війни або ж досі перебуває у полоні після виходу з "Азовсталі".
Руслан як позивний обрав "Остап", хоча його так називали нечасто.
"Руслан, Руслік, деколи навіть Космос. Бо наш друг Остап реально був ніби з іншої планети. Спокій, розміреність, мудрість та баланс – це усе про Руслана. Він ніколи ні з ким не сварився, навпаки: по-дорослому розмірено, з гумором пояснював і намагався залагодити конфлікти", – пригадує Наталія Коцкович.
За її словами, Руслан був дуже крутим водієм, часто вивозив побратимів та посестер з-під обстрілів.
"Пам’ятаю селище Широкине, яке звільнив "Азов" у лютому 2015-го. Ми тоді їхали на позицію "Маяк" до хлопців, і наша автівка потрапила під мінометний обстріл. Звичайно, що у машині почалася паніка. Ворог щільно накривав дорогу, якою ми рухалися, а Руслан, зважаючи на крики на задньому сидінні, просто повернувся і спокійним голосом сказав: "Я вас усіх вивезу". І так само спокійно, повернувши голову вперед, увімкнув голосно музику AC/DC. І він нас вивіз, але його спокійна інтонація і манери нас потім ще довго веселили", – каже Наталія Коцкович.
Уся пресслужба "Азову" тоді жила в одному приміщенні – шкільному класі на Лівому березі Маріуполя. І, як це часто буває, коли група людей перебуває тривалий час цілодобово разом, виникали конфлікти та сварки. Хтось із чимось не погоджувався, чогось не хотів чи не міг.
"І тут завжди з’являвся Руслан зі своєю кавою і окропом. Оце його "А може, кавусі?" завжди рятувало ситуацію, коли через скандали пір’я літало у всій казармі. І реально кава завжди все розрулювала. Це був якийсь Русланів ритуал, без якого гармонії та спокою в казармі неможливо було досягти", – каже Наталія Коцкович.
Кожної ротації, кожної відпустки Руслан намагався вирватися у Карпати. Нерідко брав із собою побратимів, щоб показати українські гори тим, хто ніколи їх не бачив – уродженцям сходу, центру України чи Криму. Завжди говорив: "Що би не сталося, які би проблеми не прийшли у життя людини, Карпати дадуть відповідь на будь-яке питання, стабілізують стан та зроблять щасливішим".
Після трьох років в "Азові" Руслан демобілізувався, волонтерив, творив фільми, працював у багатьох благодійних проєктах.
Із початку повномасштабного вторгнення Руслан як військовий кореспондент і оператор каналу "1+1" висвітлював бойові дії на Чернігівщині та Київщині, був свідком ексгумації масових поховань після звільнення північних регіонів України.
Робив це зі своїм другом, воєнкором Андрієм Цаплієнком. Йому та іншим людям поруч під час однієї зі зйомок Руслан урятував життя, коли першим почув свист ракети і встиг вигукнути "Лягай".
"Ми працювали в одному ритмі і думали однаково. Ми трималися одних і тих же цінностей, що не заважало нам сперечатися. Ми робили сюжети так, щоб нікого наша війна не залишала байдужим. У нас були свої коди і свої прислів’я. "І настане день, коли мільйони скажуть "Героям Слава"! А Пінк Флойд заспіває "Червону Калину"", – так ми казали", – писав Андрій Цаплієнко.
"Я вирішив піти на службу, бо відчував, що можу зробити щось більше для свого народу, для своєї країни. Тут, на передовій, я вільний. Вільний від страху смерті. Тебе не турбують дрібниці. Це неповторне відчуття свободи. Ти розумієш, що можеш не повернутися з бойового завдання. І це нормально, це війна. Але "фішка" не в тому, щоб геройськи загинути. Складніше вижити у цьому всьому і дійти до Перемоги. А потім ще треба відбудовувати країну і нове суспільство! Ця війна змусила нас змінитись, щоб врятувати Україну", – так казав Руслан своєму другові Цаплієнку.
Тож у вересні 2022 року Руслан приєднався до ЗСУ у підрозділ "CODE 9.2" 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, мав звання старшого сержанта. Був водієм HMMWV одного із підрозділів ударних дронів, брав участь у бойових діях на Курщині.
На війні Руслан ділився з близькими лише персональними переживаннями. Був стриманим, уважним до небезпек і висвітлення інформації під час бойових дій. Найдужче його зачіпали смерті молодих людей. Але навіть на війні він знаходив можливість знімати красу природи: схід-захід сонця, лебедів, квіти…
"Після "Азову" Руслан не вважав, що треба проходити спецреабілітації, віддавав місця іншим, яких вважав потрібнішими за себе. Але, звичайно, у нього загострилося відчуття справедливості, незмога побороти корупцію та інертність суспільства до явних військових змін", – каже Ірина Ганущак-Форостян. За її словами, попри це Руслан залишався радісним, люблячим та турботливим.
"Ми були знайомі десять років, а у 2024-му я побачила зміни, які принесла з собою велика війна. Руслан хотів усе встигнути. І місій у нього було чимало: бути корисним Україні, виховати свою доньку, набутися у цьому світі серед таких любих Карпат – із дружиною чи навіть самому, але обов’язково з кавою і фотокамерою", – додає Наталія Коцкович.
11 січня 2025 року Руслан загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Никольський Суджанського району Курської області. Про загибель рідні дізналися з дзвінка побратима та давнього товариша.
Близькі започаткували Фундацію документалістики Руслана Ганущака. Премію на його честь вручатимуть щороку 14 квітня, у день його народження, мужнім військовим документалістам-операторам, військовим кореспондентам і фотографам, які, ризикуючи життям, фіксують правду війни, залишаючи нащадкам незаперечні свідчення боротьби українського народу за свободу. Із фонду премії також відбірково планують проводити виплати стипендії успішним студентам – майбутнім воєнним операторам-документалістам, а також оплачувати навчання дітям загиблих.
"Ми згадуємо Руслана не просто як воїна, кінематографіста, а як людину чину. Ми не маємо права залишити його справу, тому важливо підтримати почин Фундації документалістики Руслана Ганущака, продовження його творчої місії. Фундація – це не лише вшанування пам’яті, це інструмент, що допоможе показати правду чесно, як показував Руслан. Бо саме документалістика – перша лінія правди в очах світу", – переконаний один із засновників і голова Наглядової ради Української гільдії режисерів В’ячеслав Бігун.
Руслан отримав низку кінематографічних та військових нагород: відзнаки командування бригади, медалі "Іван Сірко" та "Брат за брата". Також до Дня журналіста цього року його нагородили орденом "За мужність III ступеня".
Ідучи на війну, Руслан казав рідним "тримати периметр": як фізичний – дому, міста, рідного краю, – так і внутрішній. Тепер цей периметр потрібно тримати і замість нього.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED).
