– Знаєш, хто навіть тепер, коли п'ята частина Європи вже потоплена, все ще доставляє саламандрам вибухові речовини, торпеди та свердла? Знаєш, хто вдень і вночі гарячково працює в лабораторіях, щоб винайти ще ефективніші машини й речовини, призначені рознести світ на друзки? Знаєш, хто дає саламандрам гроші в позику, хто фінансує кінець світу, весь цей новий всесвітній потоп?
– Знаю. Всі промислові підприємства. Всі банки. Всі уряди.
– Отож-бо. Були б тільки саламандри проти людей – тоді ще, напевно, щось можна було б зробити. Але люди проти людей – цього не зупиниш.
Знаменитий антифашистський роман Карела Чапека "Війна з саламандрами" було опубліковано майже 90 років тому. Автор розповів про расу розумних саламандр, виявлених на далеких островах. Люди намагаються використовувати їх у власних інтересах, розселяють їх по всій планеті, надають їм доступ до сучасних технологій. Незабаром саламандри виходять з-під контролю та беруться до знищення звичного світу – роздроблення та підтоплення суші, щоб облаштувати собі життя на мілководдях. Між саламандрами та людством починається екзистенційна війна.
Але вся сіль у тому, що чапеківські саламандри, що мешкають в іншому середовищі, скуті безліччю обмежень. Вони не можуть самі обробляти метали. Вони не можуть виготовляти вибухівку. Щоб воювати з людством, їм потрібна тісна кооперація з Homo Sapiens. Усі технічні засоби руйнування суші їм постачають люди. Хтось – в надії зірвати куш до кінця світу, що настане в невизначеному майбутньому. А хтось – розраховуючи на те, що саме його кінець світу не зачепить, оскільки саламандрам потрібні не лише мілководдя, а й невеликі ділянки землі навколо них.
Фантастичний роман містив незліченну кількість алюзій на світову ситуацію 1930-х; і в 2020-х чимало з них знову виявилися актуальним. Військове протистояння в Україні часто є глобальною битвою демократії з авторитаризмом, цивілізації з варварством, вільного Заходу з деспотичним Сходом.
Але якщо у Чапека війна з саламандрами означала не лише "саламандри проти людей", а й "люди проти людей", то в XXI столітті все не менш складно та заплутано. Західна цивілізація проти західної цивілізації. Демократія проти демократії. Вільний світ проти вільного світу.
Хтось на Заході таврує російську агресію, а хтось продовжує купувати російські енергоносії та фактично спонсорує агресора.
Хтось допомагає українцям, а хтось манівцями надає росіянам технології, необхідні для того, щоб вести війну.
Хтось вимагає ввести нові жорсткі санкції проти РФ, а хтось мріє про скасування старих санкцій і вигідні угоди з Кремлем.
Нікого в Україні вже давно не дивують повідомлення про західні компоненти в начинці російських ракет і безпілотників. І нікого не шокує матеріал "How the West is helping Russia to fund its war on Ukraine", що вийшов на BBC наприкінці травня і присвячений російським доходам від експорту вуглеводнів у західні країни.
Масштабне російське вторгнення в Україну розглядається як відкритий виклик глобальному світоустрою. Але Москва зробила цей крок, скориставшись плодами глобалізації, і все ще продовжує ними користуватися.
І це лише вершина айсберга: позаду глобальної бензоколонки – Росії – стоїть світова майстерня – КНР. І готовність Китаю до збройного переділу світу не викликає особливих сумнівів.
Зрозуміло, західна кооперація з Москвою та Пекіном почалася не вчора і не сьогодні. Але в 1990-х, 2000-х і навіть у 2010-х її можна було позиціонувати як турботу про загальне благо.
Спочатку вважалося, що економічна лібералізація неминуче породжує політичну. Мовляв, що більше грошей з'явиться в Росії та Китаї, то більше там буде демократії. Згодом надії на демократизацію занепали; але колективний Захід й надалі вірив, що багаті диктатури будуть стабільнішими й передбачуванішими – а отже, і безпечнішими для всього світу.
Взаємний зиск сприймався як запобіжник від деструктивних кроків. Вважалося, що, отримавши економічні важелі впливу, автократії відмовляться від військових важелів. Хоча в самих автократіях економічні важелі розглядали як органічний додаток до військових – і надприбутки використовували для нарощування наступального потенціалу.
У 2020-х стало очевидним, що принцип "торгувати, а не воювати" себе не виправдав. Агресивні диктатури керуються іншим принципом: "торгувати, щоб воювати".
Бізнес із диктатурами – це чиясь кров, яка вже пролилася чи проллється в майбутньому. Бізнес-партнерам диктаторських режимів більше нема чим прикрити власний цинізм, егоїзм і безпринципність. Проте в демократичному світі з лишком вистачає і першого, і другого, і третього.
Західних політиків і бізнесменів нерідко звинувачують у самовбивчій короткозорості. Вони готові продати войовничим диктатурам мотузку, на якій їх самих і повісять! Сьогодні вони бояться невдоволення виборців, а завтра матимуть справжню катастрофу! Їхня бездіяльність та їхні дії наближають глобальний крах, від якого їм уже не сховатися!..
Але, звісно, новий переділ світу не вдарить по всіх західних державах однаково. Далеко не всі опиняться в ролі умовної України чи Тайваню. Хтось – на кшталт країн Балтії чи Польщі – ризикує більше, а хтось набагато менше. І спроба відсидітися осторонь чужих нещасть, принагідно заробивши на них, цілком може виявитися успішною.
Нинішня Україна бравує перед колективним Заходом своєю принциповістю. Українці не намагаються сторгуватися з російськими саламандрами, а борються з ними.
А втім, важливо розуміти, що наша принциповість народилася від безвиході. На відміну від інших ми просто не можемо сподіватися, що українська держава не постраждає від ломки глобального світопорядку, оскільки це вже сталося.
А поки в Києві зберігалися ілюзії з цього приводу, наша країна поводилася не краще за колективний Захід. Протягом багатьох років українців не бентежила військово-технічна співпраця з підсанкційним Іраном: каяття прийшло з великим запізненням, коли до наших міст прилетіли перші "Шахеди". А після російського вторгнення до Грузії 2008-го Україна не збиралася жертвувати тісною співпрацею з росіянами; всерйоз про це заговорили лише 2014-го.
Ба більше, вітчизняна принциповість і зараз не поширюється на сфери, де без неї все ще можна обійтися. Наприклад, ні для кого в Україні не секрет, що Росія веде повномасштабну війну за активної підтримки КНР. Але чи багато хто з наших співгромадян готовий добровільно відмовитися від недружньої продукції Made in China? Питання риторичне.
Напевно, мало хто вірить, що демократичний західний світ здатний на справжню солідарність у протистоянні з агресивними диктатурами. Легше повірити, що у таборі войовничих автократій відбудеться розкол, і вони зіткнуться одна з одною. Тому в Києві вже не перший рік мріють про напад Китаю на ослаблену Росію. А у Вашингтоні віднедавна жадають відірвати Москву від Пекіна, задобривши кремлівського диктатора і перетягнувши його на свій бік.
Подібні надії резонують з історичним досвідом ХХ століття: чи то мова про Другу світову, коли демократичному Заходу вдалося перемогти нацистів за допомогою тоталітарного Радянського Союзу; чи то про Холодну війну, коли американці зуміли заручитися підтримкою комуністичного Китаю в протистоянні з СРСР.
За іронією долі, в цих надій багато спільного і з фіналом знаменитого роману Чапека: "Стривай-но!… Люди проти людей… Мені спало на думку… Адже зрештою могли б бути і саламандри проти саламандр!".
Щоправда, станом на червень 2025-го немає жодних ознак того, що в найближчому майбутньому ці надії справдяться.
