На сході України – нова масштабна хвиля евакуації.
Бойові дії на сході України посилюються, і разом із ними зростає хвиля евакуацій. Цими днями вона накриває Донеччину та Дніпропетровщину. Тільки за добу гуманітарні місії, волонтери та поліція вивезли зі сходу України майже 500 людей. Здебільшого це сім’ї з дітьми. Для прикладу, таку ж кількість людей цієї весни волонтери евакуювали за цілий місяць і по всій лінії зіткнення.
Звичні дороги стають небезпечними, затишні селища перетворюються на зону бойових дій, а діти вимушено стають переселенцями. Доступ до води, навчання й медичних послуг погіршується, а дрони та бомби долітають уже до населених пунктів, які ще на початку літа вважалися тиловими й безпечними.
Тривога та важке очікування нависли над тисячами сімей на сході України, що раптово опинилися у 15-кілометровій зоні від лінії фронту.
І їм доводиться ухвалювати важке рішення.
"У мене четверо дітей, старшому – 11 років, а найменшому – тільки третій місяць пішов. Що ми лишаємо вдома? Ми лишаємо все", – багатодітний батько, 43-річний Олексій із села Зоряне на Дніпропетровщині, відводить очі.
Із помітним зусиллям він намагається стримати сльози. Олексій та його дружина лишають у Зоряному власний будинок, домашніх тварин та бабусю, яка поки не погоджується виїжджати.
"Це дуже важко. Я б ніколи не хотів їхати. Але ми їдемо тільки заради одного – заради безпеки дітей", – чоловік допомагає дітям сісти у білий евакуаційний автобус, обережно віддає на руки дружині найменшого сина Родіона та прощається зі своєю мамою, яка залишається у селі.
На горизонті чутно вибухи. Тепер йому вже не вдається стримати сльози.
Білі автобуси гуманітарної евакуації їдуть по межі Донецької та Дніпропетровської областей, заїжджаючи в населені пункти, де їх чекають літні люди, сім’ї, діти та навіть домашні тварини.
Маршрут проходить повз лінії фортифікаційних бетонних трикутників та через коридори натягнутих над дорогою сіток. Ці сітки покликані захистити транспорт від атак дронів. Але водії все одно намагаються не затримуватися на зупинках – загроза обстрілів зберігається.
Автобусів кілька, бо людей, яких потрібно врятувати, сьогодні дуже багато.
"На жаль, почалася нова хвиля евакуації. Трафік збільшився у 15 разів. Він просто шалений. Хвиля почалася з липня – з Добропілля, коли його почали обстрілювати авіабомбами та дронами.
Фронт просунувся, і маленькі містечка, такі як Білицьке, Білозерське, Родинське, теж почали страждати, а потім і 5 громад у Дніпропетровській області на межі з Донецькою. Насамперед ми вивозимо сім’ї з дітьми. І щодня у нас сотні заявок на евакуацію", – каже керівник гуманітарної місії "Проліска" Євген Каплін.
Він теж бере участь в евакуаційному рейсі на межі областей. Через загострення ситуації зараз у роботі залучені всі працівники місії.
Серйозно ускладнює евакуацію відсутність зв’язку в частині населених пунктів. Але волонтери і поліція на броньованому транспорті продовжують шукати людей, навіть коли не можуть їм додзвонитися.
"Я раджу сім’ям, особливо з дітьми, не зволікати з евакуацією. Краще виїздити, поки це можливо. Наприклад, у Межовій вже немає зв’язку, по місту летять керовані авіабомби, але там досі залишаються діти. І це надскладне завдання – забрати їх. Зараз ми шукаємо матусю з 11-місячним немовлям на руках, яка десь ховається в підвалі від обстрілів без зв’язку. Ми продовжуємо її шукати", – каже Євгеній та перевіряє у телефоні довжелезні списки з даними тих, хто подав заявки на евакуацію.
Досі багато заявок волонтери отримують з міста Білозерського в Донецькій області.
Зараз майже все Білозерське збирає речі. Місто залишилось без води, по ньому летять КАБи й дрони.
Два автобуси та одна броньована капсула іншої гуманітарної місії "Координаційного гуманітарного центру" сьогодні зранку потрапили під обстріл, коли вивозили людей з Білозерського та Добропілля. КАБ впав за 100 метрів від евакуаційного кортежу на трасі біля села Вірівка. Усі пасажири цілі, але налякані.
Вони виходять із побитого автобуса в Павлограді, виносять сумки та котів із величезними від страху очима. Із сумок витрушують уламки скла й металеві шматки від снаряда.
Білява жінка з Білозерського віддає водієві уламок металу, який пролетів повз неї й розбив вікно: "Всього кілька сантиметрів було до мого вуха. Я чула його свист".
"А хто буде годувати моїх тварин?" – питає 10-річна Даша, схлипує, ковтає сльози й ховає обличчя в маминих обіймах.
Сьогодні вона встала о 6 ранку, натерла огірки своїм кроликам – одному білому й п’ятьом чорним. І, погодувавши тварин, почала збиратися в дорогу. У свій рожевий шкільний рюкзачок дівчинка поклала піжаму, рушник, кольорові фломастери, розмальовку та смаколики. Місця для улюбленої іграшки не лишилося.
Рюкзак виглядає майже неношеним – через війну школа Даші давно закрита, і дівчинка кілька років вчиться з дому. А тепер, коли в її селище Слов’янка на Дніпропетровщині стали долітати дрони, то й вдома перестало бути безпечно.
"Я живу з мамою, сестрою та бабусею, з нашими кроликами та кошенятами. Ми сьогодні поїхали, бо стало небезпечно. Час від часу стріляють. Було найстрашніше, коли біля нас упав дрон – прямо біля нас, і в мене мало не вилетіли вікна. Тепер ми їдемо до родичів, а бабуся лишилася годувати наших тварин", – розповідає Даша, поки її мама складає речі в евакуаційний автобус.
Родина їде до родичів у Вінницю. І дорогою Даша розпитує маму, чи далеко їм їхати та коли вони зможуть повернутися, щоб знову побачити її кроликів, бабусю та забрати улюблену м’яку іграшку-собачку. Та її мама Ірина не має відповіді на останнє питання.
"Мені хочеться поїхати, подивитися щось нове, але обов’язково повернутися потім додому", – каже дівчинка та дивиться у вікно автобуса, за яким тягнуться соняшникові поля.
Евакуйовані зі сходу сім’ї привозять у транзитний центр у Павлограді, який працює як гуманітарний хаб. Тут людям надають першу допомогу, гаряче харчування, психологічну підтримку, ночівлю та проводять реєстрацію для подальшого розміщення. Також реєструють на фінансову допомогу.
Багатодітний батько Олексій із Зоряного теж реєструється на допомогу, поки його дружина годує грудьми найменшого сина.
"Насамперед сім’ям із дітьми потрібна фінансова допомога. Зараз ми будемо шукати житло десь, де діти будуть у безпеці. І коли ми отримаємо допомогу від ЮНІСЕФ, витратимо її на оплату оренди житла. Війна триває вже довго, але вперше наблизилася так близько до нашого дому", – каже Олексій, який втратив роботу викладача через війну та закриття школи в його населеному пункті.
Поряд із ним у черзі на оформлення допомоги стоїть 29-річна Юля, мати 4-річного Єгора, яка виїхала із селища Білецьке на Донеччині.
"Взагалі ми з Мирнограда. За тиждень обстрілів наше місто спалили в попіл. Я навіть не знаю, що з нашим житлом. Коли почалися обстріли, ми виїхали до батьків у Білецьке. Якийсь час там було тихо, але зараз і туди прийшла війна. Ми вирішили не чекати, щоб, як у Мирнограді, авіабомби почали знищувати будинки один за одним, і виїхали сюди. Тепер шукаємо нове місце, де Єгорка зможе спокійно спати", – каже Юля та гладить по голові сина.
Сидячи на лавці транзитного центру, хлопчик їсть макарони, які мама приготувала та запакувала для нього зранку, перед тим як покинути дім на невизначений час.
До центру один за одним прибувають автобуси, з яких виходять усе нові люди: сім’ї з дітьми, пенсіонери, маломобільні хворі, люди, що евакуювали котів, собак, морських свинок та папуг – усі ті, кого війна змусила тікати з власного дому. Та співробітники гуманітарної місії сьогодні особливо чекають останній автобус із Межової. На ньому повинна приїхати мати з 11-місячним немовлям на руках, яку після цілого дня пошуків нарешті вдалося врятувати.
ЮНІСЕФ співпрацює з місцевою владою та партнерами, щоб підтримати дітей і сім’ї, які змушені залишити свої домівки, забезпечуючи їх фінансовою допомогою, предметами першої потреби та доступом до медичних послуг, освіти й соціальної підтримки, включаючи психосоціальну допомогу.
