Військовий психолог Андрій Козінчук пояснив, чому Росія прагне війни і вбивств

Четвертий рік жорстока війна в Україні не згасає. Попри заяви світових лідерів про можливе припинення бойових дій, російські ракети і дрони продовжують уражати мирні міста України.

Чому для Росії вбивати українців стало нормою, як західна слабкість впливає на перебіг війни та чому українці наважуються залишатися біля лінії фронту, ТСН.ua дізнавався у розмові з Андрієм Козінчуком, військовим психологом та офіцером 67-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

— Багатьом здалося, що після зустрічі в Білому домі ситуація зміниться, принаймні що припиняться обстріли українських міст. Чому цього не сталося?

— Треба бути дуже наївними, щоб повірити, що Росія чи Путін зупиняться. Не варто мати таких сподівань. У військових, до речі, таких ілюзій немає. Ми маємо жорстокого ворога, у якого в крові — бажання вбивати.

Загалом від моменту створення цивілізації розпочалися війни. Будь-який розвиток чи поява нових технологій призводять до розв’язання війн. Раніше народи жили у природі й займалися натуральним виробництвом. Звісно, агресія була, але щоб людина вбивала собі подібних заради виживання чи его — таке сталося пізніше. І найстрашніше, що це відбувається зараз, в епоху розвитку цивілізації.

— А як щодо покарання Росії за такі дії? Чи можливе воно?

— Були дослідження серед європейців. Їх запитали: чи готові вони захищати свої країни. Виявилося, що ні. Вони давно живуть без війни, і нове покоління вважає, що це має робити хтось інший — професіонали, але не вони.

У цьому велика печаль: що розвиненішими стають люди, то слабкішими. Зараз точаться дискусії про штучний інтелект. Якщо ми розслабимося і повністю покладемося на нього, то станемо ще слабшими, зокрема в інтелектуальному плані.

У плані психології війни ми маємо усвідомити: яким би добрим не було наше життя і яку б війну ми не виграли, ми маємо пам’ятати, що частина нашого єства — це вміння боротися і захищатися. Якщо ми розслабимося, на нас знову нападуть.

Я, до речі, не розумію, чому Путін не нападає на Європу, бо саме зараз вона дуже слабка. Хоча, звісно, Україна сильно послабила Росію. Тому європейці й не хочуть припинення цієї війни, бо РФ може накинутися на них, а вони цього дуже бояться. У цьому і є найбільший цинізм, але й раціональність, а також причина, чому ця війна не закінчується. Як зупинити вбивства, я, на жаль, не бачу варіантів. Але це не має нас зупиняти, а мотивувати боротися далі.

— Чому в Росії завжди є потреба когось вбивати і розпалювати війни? Звідки у них це береться?

— Це їхня частина розвитку. Якщо риба швидко плаває, а кріт риє землю, то людина не має схильностей до чогось одного. Різні етноси займалися чимось своїм — хтось вирощував хліб, а хтось жив за рахунок полювання. У Росії ж так вийшло, що вони споконвічні загарбники. Це в їхній крові, такий собі паразитарій.

І це стосується не лише вбивств. Згадаймо Радянський Союз — росіяни нічого свого не виробляли, практично все кралося і копіювалося: від автомобілів до музики. Навіть у дрібницях — бритва «Харків» була «позиченою» у Philips. Вони крали в усьому й постійно на чомусь паразитували. Єдине, що їх зупиняє, — це коли вони бачать силу. Сила — це те, що зупиняє будь-яку тварину, бо вона розуміє, що якщо піде на силу, то загине.

З нашого, українського погляду, так робити не можна, бо ми цивілізована країна. А з російського — це нормально: вбивати, красти, грабувати. Для них це «круто». Вони нещодавно випустили фільм про Маріуполь, і там є офіційні кадри, де вони розстрілюють цивільну автівку з літніми людьми. І для них це нормально. Саме тому ми не зможемо їх навчити, що так робити не можна. Тільки знищувати і вбивати — це єдиний метод, який вони можуть зрозуміти.

— Навіщо Росії воювати, якщо у неї другий за розміром ядерний потенціал?

— Тут питання в его, тобто людських амбіціях. Їм подобається розширювати території за рахунок сусідів, а ще подобається їх вбивати. До речі, щоб захопити ці території, росіяни знищують своїх же людей, які були для них баластом. У Росії було багато чоловіків, які пиячили, сиділи у в’язницях і не приносили жодної користі. Їх взяли до війська і просто знищили, а з їхньою допомогою захопили нові території. Так Росія ставиться до своїх же громадян — проріджує ряди та висапує «бур’ян».

Росіяни пробачають своїй владі такі втрати або навіть не помічають їх. Їм подобається такий стиль життя. Гадаю, якщо росіянина занурити в суспільство, де все привітне й чудове, йому там буде дуже дискомфортно, бо опариш має бути у гною, інакше він надто страждатиме.

— Як ви гадаєте, чому деякі наші люди продовжують залишатися біля лінії зіткнення і категорично відмовляються виїздити?

— Конкретика завжди конкретна: ти бачиш, що на твоє село чи місто падають бомби. Чуєш вибухи, відчуваєш запах горілого. Це відбувається на твоїх очах. Але твоя уява набагато сильніша, ніж усе це. Людина не хоче нікуди їхати, бо боїться, що там її не приймуть, будуть у чомусь звинувачувати, осуджувати. До того ж у цих людей добряче промиті мізки про те, що у Львові вішають російськомовних, і вони досі в це вірять.

Тому їм набагато легше прийняти те, що вони бачать — усі жахи війни, ніж те, що вони собі уявляють. Наша психіка зазвичай створює якісь катастрофічні сценарії. Так працює наш мозок, щоб ми виживали і були обережними.

Людині значно легше виживати там, де вона досконально все знає, ніж їхати кудись і уявляти, що там з неї можуть морально знущатися. Це страшні речі, коли люди обирають реальну небезпеку, а не дискомфорт, який лише малює їхня уява.

— А буває й навпаки. Люди з Харкова кличуть у гості знайомих із Києва, а ті не знають, як відмовитися, бо реально бояться туди поткнутися. Чому так трапляється?

— Я б не сказав, що в Києві безпечніше, ніж у Харкові. Взяти хоча б район Лук’янівки, який часто обстрілюють росіяни. Так, Харків значно більше постраждав від ворожих атак, але безпечність Києва — сумнівна. Я цілком розумію харків’ян, які кличуть киян у гості. Це для них цілком нормально, а от для киян може бути дивним.

Свого часу, 2014-го, я був на Луганщині, де місцеві бабусі кликали онуків до себе на літо в хати, що за 400 метрів від ворожих окопів, у зоні досяжності автоматних черг. Вони вважали це цілком прийнятним, а про небезпеку казали так: «Пошумлять і припинять».

Так працює людська психіка. Наприклад, люди з Києва могли поїхати до Мукачева на відпочинок, бо це здається нам супербезпечним місцем. А тут, будь ласка, «прильот». Про це варто пам’ятати. Звісно, поїхати погуляти до Покровська буде видаватися геть дуже неадекватним рішенням. А ось варіант «Київ–Харків» — цілком прийнятний.

Наша психіка влаштована так, що зараз жителям Мукачева здається, що вони живуть у найнебезпечнішому регіоні, бо кожна атака — це стрес. Але ми добре знаємо, що той же Львів росіяни частіше обстрілювали, не кажучи вже про Харків чи Дніпро. Людська психіка дуже гнучка, а мозок може адаптуватися до будь-яких умов.

Google Meet / © dw.com

Кронпринцеса Вікторія / © Getty Images

Александр Стубб / © Associated Press