Азовець Станіслав «Морті» Риженков 86 днів стояв на захисті Маріуполя, пройшов пекло оборони «Азовсталі», російський полон в Оленівці, ампутацію. Та замість того, щоб зійти з дистанції, він взявся за нову боротьбу — за тих, хто повернувся з фронту і намагається себе знайти у мирному житті.
Ця історія не про хроніки війни, а про тіло, яке не здалося, і дух, що став ще міцнішим. Про побратимство, яке не закінчується після бою.
Зі Станіславом ми зустрілися у книгарні в центрі Києва. Розмова вийшла щирою і теплою. Чоловік жартував, але в кожній його історії відчувається біль і водночас сила — він не просто ветеран, а людина, яка свідомо відрізала собі руку, щоб врятувати життя.
«По нас працювало вісім артилерійських установок, — згадує Станіслав, — єдиний плавзасіб, яким ми могли дістатися до берега „Азовсталі“, застряг посеред річки. Почався обстріл. Я закрив очі, відкрив, а рука дивиться в інший бік. Поруч — четверо загиблих побратимів. Ми з „Хорусом“ — „трьохсоті“. Я затягував турнікет, але він сповзав. „Хорус“ допоміг, викликав по рації друга „Редіса“ і сказав, що нам потрібна допомога. Хлопці повернулися — наші герої, наші рятівники. Моя рука висіла на сухожиллях, і я розумів, що в цих умовах її не пришиють. Тому на іншому березі річки обрізав її ножем, поки хтось тримав. Там у Маріуполі вона і залишилася…».
Попри важке поранення, чисельні контузії, полон і тижні на межі виживання, військовослужбовець не зламався. Навпаки — кожен досвід лише загартував його переконання у правильності обраного шляху.
«Азов — це найкраще рішення в моєму житті, — каже Станіслав. — Бо такого братерства, як там, більше немає ніде. Це не просто підрозділ. Це — родина, яка завжди тебе підтримає».
Та віднедавна у Риженкова інша місія — він Уповноважений з питань ветеранів у Києві. І у нього вже є план, як змінити систему підтримки ветеранів.
«Я не закінчив війну, — каже він, — я просто змінив зброю. Тепер мій фронт — ветеранська політика».
Станіслав Риженков виріс у сім’ї, де опорою були мама, бабуся та дідусь. Батько, який працював у росії, трагічно загинув на виробництві за загадкових обставин, коли хлопцю було п’ять років.
«Вже тепер і не дізнаємося, що стало причиною його смерті, — констатує Станіслав. — Мама працювала у прокуратурі. У неї завжди була купа роботи».
Тож бабуся й дідусь взяли на себе піклування про хлопчика. Однак з часом вони теж пішли з життя, залишивши по собі пам’ять і силу духу.
З дитинства Станіслав захоплювався героїчними історіями та фільмами, і це вплинуло на його вибір шляху. Після закінчення дев’ятого класу вступив до Харківського ліцею фізичної підготовки — закладу з чіткою дисципліною та життям у казармах, що формувало характер і витривалість. Після закінчення ліцею він продовжив навчання в Академії внутрішніх військ МВС (нині — Академія Національної гвардії України — ред.), яку успішно закінчив у 2012 році.
За розподілом молодий офіцер потрапив до військової частини в Запоріжжі, де обіймав посади командира взводу та заступника командира роти з технічних питань. Початок російської агресії у 2014 році поставив його на першу лінію оборони. Виконуючи бойове завдання між Амвросіївкою та держкордоном, Станіслав уперше зіткнувся з реаліями війни, яка назавжди змінила його життя та країну.
«Їхали, як на якийсь курорт: бронежилети зняли, автомати покидали, кожні пів години — зупинка на перекур. Маріуполь тоді ще був під контролем сепаратистів, ми об’їжджали його по окружній дорозі. Прибули до місця виконання бойового завдання — біля пункту пропуску Успенка, неподалік Амвросіївки. Там у першу ж ніч потрапили під мінометний обстріл — і тоді вже прийшло розуміння, що це не якась там прогулянка, а війна…».
Перший вогневий контакт Станіслава відбувся під час операції в посадці — бойовики відкрили вогонь, і підрозділ відповів.
«Стріляли по нас — ми відстрілювались. Тоді ще все було інтуїтивно, рефлекторно. Розуміння прийшло вже пізніше», — згадує він.
Його перша ротація тривала 45 днів. Хоч масштабних бойових дій тоді не було, вже наступна зміна, що зайшла після них, потрапила у найгарячіше пекло — бої за Іловайськ.
Наступна ротація Риженкова пройшла на східних рубежах Маріуполя, північніше Широкиного — тоді його підрозділ тримав передній край. Згодом — оборона маріупольського аеропорту, важливого стратегічного об’єкта на той момент.
У 2018 році до їхнього підрозділу перевівся військовий з «Азову». Його розповіді про внутрішню дисципліну, рівень бойової підготовки й повагу командування до особового складу звучали майже нереально на тлі пострадянської армійської системи, що зберігалася на той час у ЗСУ.
«Хлопець перевівся до нас у Запоріжжя за сімейними обставинами, щоб бути поряд з родиною. І багато розповідав, як було в „Азові“. Здавалося, що це якийсь сюр. Так в армії не буває», — пригадує Станіслав.
Однак саме тоді у нього з’явилася думка змінити підхід і оточення. Він подав заявку на вступ до полку «Азов» через офіційний сайт. Через деякий час йому зателефонували і запросили на співбесіду.
«Я зрадів. Пам’ятаю, як приїхав і потрапив одразу на співбесіду до „Редіса“. Він тоді сам відбирав офіцерів. Це була розмова по суті, без зайвих церемоній. Але з перших хвилин я зрозумів: потрапив туди, куди треба».
Для Станіслава Риженкова вступ до «Азову» став не просто зміною підрозділу — це був перехід у зовсім іншу реальність. І за його словами, це стало найвірнішим вибором у житті.
«Це велика родина, де тебе не залишать наодинці. Де тебе не просто навчають — у тебе вірять. Професійна підготовка, ставлення командирів, організація всього процесу — це був абсолютно інший рівень. Відверто, це навіть неможливо було порівнювати з тодішніми ЗСУ», — згадує він.
Перший бойовий виїзд у складі полку «Азов» для військовослужбовця відбувся у 2019 році — на Світлодарську дугу. Це був фронт, де не чекали ротації — там планували наступ і боролись за кожен метр української землі.
Операція під Світлодарськом не була символічною. Вона стала реальним прикладом того, як підготовка та ініціатива змінюють ситуацію на передовій. Завдяки злагодженим діям азовці звільнили населений пункт Доломітне — провели чітке планування, організували прорив, і повернули під контроль українську землю.
«Азов» тримав цей відтинок фронту вісім місяців. Це були складні позиційні бої — напруга, окопи, артилерійські обстріли. Але саме там, у багнюці та вибухах, загартовувалась слава підрозділу. Там же полк втратив чотирьох бійців — втрати, які залишили глибокі сліди у кожному.
«Я потрапив у взвод вогневої підтримки. Часто працювали як піхота, закривали напрямки, де треба було діяти швидко і точно. Там я побачив, що таке командування, яке йде попереду. І зрозумів, що саме цього мені завжди бракувало», — каже співбесідник.
Світлодарська дуга стала для нього і для цілого підрозділу — символом не лише опору, а професійного зростання, довіри й реального братерства.
До 24 лютого 2022 року Риженков уже перебував у складі бойового підрозділу, залученого до протидесантної оборони поблизу селища Мелекіне, на узбережжі Азовського моря. За оперативними даними, саме там існувала загроза висадки російського морського десанту. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення підрозділ зайняв позиції й перебував у бойовій готовності.
«Я саме чергував, а командир, друг „Хорус“ приліг перепочити. Зайшов на YouTube, бачу: пряма трансляція, Путін оголошує „спеціальну воєнну операцію“. Кажу: „Хорусе, вставай, війна почалась!“ — „Та що ти розказуєш?“ — „Та он, оголосили“. І вже за мить усе закрутилось», — пригадує Станіслав.
Цей день, за його словами, тривав нескінченно довго.
«До обіду здавалося, що пройшов щонайменше тиждень. А насправді була ще тільки середина дня. Під вечір над нами вже летіли бомбардувальники — били по Маріуполю, ППО, аеропорту. Ми розуміли — це повномасштабна війна. Але дуже швидко стало зрозуміло й інше — вони, „друга армія світу“, прекрасно вмирають», — каже боєць.
У перші тижні вторгнення підрозділ Риженкова тримав оборону в мікрорайоні «Черьомушки» — західна частина Маріуполя, поруч із летовищем. Ці позиції вони утримували з початку березня до середини квітня.
«Ми чекали кілька днів, поки противник просунеться з боку Криму. Але ніхто не очікував, що це станеться так швидко», — згадує він.
Коли ситуація в місті загострилася і російські війська розділили українське угруповання на дві частини, командування ухвалило доленосне рішення — зосередити сили на території заводу «Азовсталь». Це був єдиний варіант зберегти опір.
Поранені прямували до заводу на техніці. Решта — пішки.
«Нам до „Азовсталі“ було близько шести кілометрів. Але після всього пережитого — це була неможливо довга відстань. Ми були виснажені, голодні, зневоднені. Це був важкий марш, який запам’ятався на все життя», — каже Риженков.
Оборона Маріуполя тривала 86 днів. Це був нерівний бій: українські захисники, оточені в місті, трималися проти переважаючих вдесятеро сил російської армії. Завод «Азовсталь» став останньою фортецею спротиву — лабіринтом тунелів, бункерів і сталевих конструкцій, які ще довго зберігатимуть у собі спогади тих боїв.
Для Станіслава найважчими стали дні не в бою, а в бункері з пораненням, коли він уже не міг бути поруч із побратимами на передовій.
«Найважче — це не вогонь і не біль. Найважче — коли ти знаєш, що хлопці досі б’ються, а ти не можеш їм допомогти», — згадує він дні, проведені у сховищі під назвою «Залізяка».
На 15 квітня 2022 року ситуація загострилася. У місті залишалося два ключові осередки оборони — «Азовсталь» на лівому березі та ще один сектор праворуч. Щоб посилити оборону та уникнути повного розгрому, командування ухвалює критичне рішення — здійснити прорив до заводу. У ніч на 15 квітня підрозділ Риженкова почав вихід із позицій, щоб з’єднатися з основними силами.
«Спочатку пройшли два кілометри своєю територією. А далі — ще близько чотирьох — через ворожі позиції. Попереду — міст, який вже прострілювався. Інший варіант — плисти», — описує Станіслав маршрут, що для багатьох став останнім.
Колона піхоти зібралася біля судноремонтного заводу. Зрозумівши, що міст уже під вогневим контролем противника, бійці почали шукати будь-які засоби, щоб форсувати річку — знайшли плот і кілька човнів. Почали переправлятися о дев’ятій ранку. До 15:00 більшість уже була на іншому березі. Підрозділ Станіслава ішов останнім — прикривали відхід. І саме в цей момент почався щільний артилерійський обстріл з двох напрямків.
«По нас працювало вісім артилерійських установок, — згадує азовець, — єдиний плавзасіб, яким ми могли дістатися до берега „Азовсталі“, застряг посеред річки. Почався обстріл. Я закрив очі, відкрив, а рука дивиться в інший бік. Поруч — четверо загиблих побратимів. Ми з „Хорусом“ — „трьохсоті“. Я затягував турнікет, але він сповзав. „Хорус“ допоміг, викликав по рації друга „Редіса“ і сказав, що нам потрібна допомога. Хлопці повернулися — наші герої, рятівники. Моя рука висіла на сухожиллях, і я розумів, що в цих умовах її не пришиють. Тому на іншому березі обрізав її ножем, поки хтось тримав. Там у Маріуполі вона і залишилася…».
Прорив до «Азовсталі» був лише початком нового етапу боротьби — вже не на передовій, а за власне життя. Артилерійський обстріл, під час якого Риженков отримав важке поранення руки, виявився не єдиним ударом того дня.
«Після переправи нас накрило „ГРАДом“. Загинув ще один побратим — той, хто допомагав евакуйовувати нас із річки. Той, хто витягував нас по суті, — каже захисник. — Його не стало за лічені секунди. Це болить досі».
Після прибуття на територію заводу пораненого Станіслава одразу доправили в підземний бункер «Залізяка». Там, у холодних бетонних стінах, українські військові медики, часто без належного обладнання й медикаментів, продовжували рятувати життя.
«Мені зробили реампутацію — зачистили рану, зашили. Наші лікарі тоді були справжні герої. І нам пощастило: на той момент залишки знеболювального ще були», — згадує боєць.
Усе відбувалося під безперервними обстрілами. Та навіть там, під землею, серед крові й сталі, трималися не лише тіло — тримався дух. Бо здаватися нікому не спадало на думку.
«Близько двох тижнів я перебував на „Залізяці“, — розповідає боєць полку „Азов“. — Потім по нашому бункеру прилетіла ракета. Вона зруйнувала нашу кухню, тому забезпеченням їжі займалися хлопці з іншого бункера. Вони з польовими бочками на спині прибігали і приносили нам їжу. Харчування було мізерним. Пів пластикового стаканчика каші на день — це вважалося нормою. На „Джерелі“ було трохи краще. Але не вистачало. Особливо тим, хто далі тримав оборону. Їм були потрібні сили».
Ситуація ускладнювалася з кожним днем.
«Потім прилетіла ще авіабомба і пробила інший край бункера. І так виходило, що після кожної бомби місця ставало все менше і менше. Ми вже там лежали ледь не один на одному, а поряд з нами проводилися операції, рятували життя».
Невдовзі з’явився шанс перейти до іншого укриття.
«Сказали, хто може ходити, нехай спробує перебратися в інший бункер. Прийшли хлопці, які потім збиралися у бункер „Джерело“, а я знав, що там мої з підрозділу. Пам’ятаю, як вилазив з цього бункера, побачив блакитне небо, дуже усміхався, трава така яскраво зелена… Ці відчуття не передати словами. Це було справжнє емоційне піднесення».
Зустріч із побратимами додала сили. Але бійцю було складно сидіти без діла.
«Хотілося їм хоч чимось допомагати, хоч дров якихось наносити для розпалу. Хотілося бути дотичним до підтримки, бо я відчував себе як баласт».
Саме там, на «Джерелі», були зроблені фото поранених, які згодом облетіли світ. Їх автором став Дмитро «Орест» Козацький — боєць, який документував життя в підземеллях «Азовсталі». На фото — виснажені, поранені, але незламні українські військові.
Ці кадри стали символом — їх показували на виставках у різних куточках світу. Світлини поширювали тисячі людей. Вони показали світові не лише страждання, а й гідність. Обличчя тих, хто тримався до останнього за Україну.
«Нам сказали, що знімки мають побачити в ООН. Щоб зрозуміли, в яких умовах ми перебуваємо. Ми чекали хоч якоїсь реакції. Дій», — обурюється захисник.
15 травня 2022 року в «Азовсталі» почалися збори особового складу, на яких командири, зокрема, командир полку «Азов» Денис Прокопенко, повідомили підрозділи, що є наказ зверху — припинити оборону та зберегти життя бійців.
«15 травня, здається, нас зібрав друг „Редіс“ і сказав, що буде команда на завершення оборони Маріуполя. Про полон тоді говорили обережно. Нам ще пам’ятаю розповідали, що три місяці буде почесний полон. А хлопці вже три роки в російських катівнях. Коли ми виходили, перед автобусами стояли російські військові — вони проводили поверхневий огляд».
Це був момент, коли доводилося повністю підкоритися обставинам. Після місяців спротиву та самостійності — віддати себе в руки ворога.
Поруч із росіянами ходили представники Міжнародного комітету «Червоного Хреста». Їхня присутність викликала сподівання на дотримання прав, на гуманність. Але в пам’яті Станіслава залишився лише епізод з папірцем.
«Представники „Червоного Хреста“ ходили, якийсь папірець роздавали, щоб ми його заповнили, — розповідає він. — Це була коротка анкета — прізвище, ім’я, дата народження, контактні дані родичів».
За задумом — це мало стати засобом обліку полонених і гарантією їх захисту згідно з Женевськими конвенціями. Але, як каже сам боєць, це був і перший, і останній раз, коли він бачив представників організації.
«Більше я їх не зустрічав. Жодної підтримки, жодного контакту після цього не було», — констатує він.
Розчарування не було миттєвим. У той момент усе здавалося частиною логістики, частиною процедури. Та згодом це усвідомлення прийшло: за межами заводу, у зоні російського контролю, правові механізми не працюють.
Станіслав Риженков опинився серед тих, кого російська сторона вивезла до колоній селища Оленівка. Ставлення з боку російських військових, згадує він, було «загалом негативним», але не надто агресивним. Проте зовсім інакше поводилися представники окупаційного угруповання так званої «ДНР».
«Вони були надзвичайно збуджені, поводилися вкрай агресивно, — згадує боєць. — Полонені з „Азову“ — це було щось особисте для них, ніби вони хотіли відігратися на нас».
Станіслав потрапив до першої хвилі обміну — як ампутант.
«Ймовірно, саме це врятувало мене від фізичного насильства», — говорить він. — Наді мною не знущалися, не били. Але інших — так. Багато хто розповідає про катування, знущання. Те, що люди пережили — словами не описати. Хтось досі про це не може говорити вголос».
Умови утримання були нелюдськими. Бараки, розраховані приблизно на 100 осіб, заповнювались вдвічі, а то й утричі більше.
«Нас було десь 250 у кожному приміщенні, спали по черзі, просто на підлозі», — каже він.
Допити почалися з перших днів. Станіслав одразу зайняв чітку позицію.
«Коли питали: „Хто стріляв?“ — відповідав: „Той“. А коли питали: „Де він?“ — казав: „Помер“. „Хто команду давав?“ — „Оцей“. — „А де він?“ — „Помер“», — згадує він.
Це була стратегія — не підставляти живих побратимів.
«Полеглим — честь і слава. Але тієї миті я просто не мав права називати тих, хто ще міг вижити. І це подіяло — мене кілька разів викликали, але зрештою зрозуміли, що нічого з мене не витягнуть».
А от психологічний тиск, за словами захисника, не припинявся і на день. Щоранку полонених виводили надвір — під гімн росії, під звуки російських патріотичних пісень. Їм розповідали, що України більше не існує, що їх покинули.
«Розповіді, пропаганда, тиск — усе це діяло системно. Ми не мали зв’язку, не знали, що відбувається у світі. Після численних контузій я почав забувати деякі речі, — зізнається боєць. — Пам’ять стирає певні моменти. Можливо, щоб легше було жити далі».
Після звільнення з полону Станіслав опинився під опікою патронатної служби «Азову». Вони супроводжували його на всіх етапах:
«Від транспортування до госпіталів і оформлення документів. Почалася тривала реабілітація. Півроку я лікувався: мені діставали осколки, провели реампутацію, сформували руку для протезування».
Вже 1 січня 2023 року, менше ніж за півроку після виходу з полону, він повернувся до служби. Рішення повернутись у стрій було свідомим:
«Я працював в аналітичному відділі секції розвідки при штабі бригади, — розповідає захисник. — Але це не означало, що вся моя служба була „кабінетною“. Я чергував на посту, який відповідає за координацію ударних дронів. Це була бойова робота — хоча інша, ніж у 2022-му, але не менш відповідальна».
З початком українського контрнаступу влітку 2023-го року Станіслав знову опинився на передовій. Він брав участь у бойових відрядженнях на Оріхівський напрямок, де українські сили проривали оборону ворога під постійними обстрілами. Згодом — у серпні 2023-го — його підрозділ був перекинутий на Лиманський напрямок, у район Серебрянського лісництва.
«Там наш батальйон намагався стримати наступ на селище Терни», — згадує військовослужбовець. — Те, що там відбувалося, словами описати складно. Без перебільшення — жах».
На початку травня 2024 року підрозділ перекинули на Торецький напрямок, у район селища Нью-Йорк, де потрібно було стабілізувати лінію боєзіткнення.
«Ми з побратимами тримали там позиції в дуже складних умовах. Ворог був близько. Постійне напруження. Постійна присутність смерті», — констатує боєць.
Риженков з побратимами воював до кінця 2024 року. Потім прийняв рішення звільнятися з військової служби.
Найважчим після демобілізації, каже, було не просто знайти себе, а знайти допомогу в пошуках нового шляху.
«Здається, що підтримки для ветеранів багато. Програм наче вистачає, але все це хаотично, без системи. Людина приходить — і не розуміє, куди йти, що робити. Куди податися, щоб отримати послугу, консультацію, підтримку.
З підтримкою побратимів я усвідомив: зупинятися не можна — настав час працювати над тим, щоб життя ветеранів у мирному суспільстві було гідним і впорядкованим», — наголошує Риженков.
Нині його мета — зменшити соціальну дистанцію між ветеранами та цивільними, вибудувати зрозумілу систему адаптації та підтримки.
Станіслав зустрівся з київським міським головою Віталієм Кличком. Опісля його призначили Радником з питань ветеранів війни на громадських засадах. Це було лише початком.
Після стажування у виконавчих органах КМДА, де він детально ознайомився з роботою Секретаріату Київради, Департаменту соціальної та ветеранської політики, а також ініціативи «Київ Мілітарі Хаб», ветеран отримав мандат довіри.
У травні 2025 року, рішенням Київської міської ради, за підтримки 80 депутатів, його призначили Уповноваженим Київради з прав ветеранів війни.
«Я хочу, щоб ветеран, повертаючись додому, знав куди йти. Щоб не було розгубленості, не було самотності, — наголошує він. — Людина має отримати не просто довідку, а дорожню карту життя в цивільному середовищі».
Він бачить систему підтримки як цілісний ланцюг — від моменту, коли ветеран залишає військову частину, до повноцінної соціальної, медичної, матеріальної та професійної інтеграції.
«Житло — перший пункт. Якщо в людини немає де жити — про яку реінтеграцію може йти мова? Київ, наприклад, має програму „50 на 50“. Це життєва основа для повернення. Далі комунальні пільги, освіта, перекваліфікація — другий крок. Психологічна і медична реабілітація — третій. Супровід у відкритті власної справи, доступ до менторства — четвертий. І так далі…».
Одним із важливих пунктів своєї роботи Станіслав вважає створення мережі ветеранських хабів. Не лише як офіційних установ, а як спільнот за інтересами, за болем і підтримкою.
«Не кожен ветеран поїде в центр міста, щоб поспілкуватися. Але якщо в кожному районі буде місце, де тебе чекають — це змінює все. Ми маємо зробити „Київ Мілітарі Хаб“ не про приміщення, а про людей і зв’язки між ними», — пояснює Риженков.
Такі хаби стануть точками входу до системи: для консультацій, навчання, відпочинку, обміну досвідом. І, головне, — для повернення відчуття приналежності.
«Я не йшов у КМДА за посадою. Я йшов, бо знаю, що система без тих, хто її сам пережив, не працює», — підкреслює Станіслав. Він не боїться бюрократії, бо знає — саме там можна змінити реальність для тисяч таких, як він.
«Моє управління створене, щоб підтримувати ветеранів на кожному етапі їхнього повернення. Але ще більше — щоб нагадати суспільству: ветерани — це не тінь минулого, це фундамент майбутнього. Ветерани — не об’єкт допомоги, а партнери у розвитку міста».
За всім бойовим шляхом, аналізом, управлінськими рішеннями та публічними виступами — є ще одна історія. Тиха, справжня і дуже важлива. У листопаді 2023 року життя Станіслава змінилося не лише на професійному, а й на особистому фронті. Саме тоді він познайомився з дівчиною, яка згодом стала його дружиною.
«Я тоді виглядав так собі — це був період реабілітації. Нас познайомив спільний друг. І я одразу подумав: дуже гарна дівчина, треба запросити її на побачення», — згадує Станіслав з усмішкою.
Так почалося їхнє спілкування — просте, щире, без надмірного пафосу. Зустрічі, підтримка, спільні цілі. Лілія — колишня працівниця поліції, нещодавно здобула освіту психолога. І тепер, жартує Станіслав, у неї вдома є «свій ветеран», на якому можна практикувати навички підтримки.
«Наші стосунки — це командна робота. Це не про ролі чоловіка і дружини. Це про партнерство, в якому кожен тримає тил іншого. Вона моя опора, моя найбільша підтримка, яка завжди поруч».
Улітку 2024 року вони одружилися.
Ця історія не про фінал, а скоріше — про новий етап. Станіслав продовжує свій шлях, вже в іншій ролі, з новими викликами. Після пережитого він зосередився на відбудові — особистого життя, кар’єри, системи підтримки для ветеранів. І доводить: навіть після важких подій можна знайти опору, сенс і рухатися далі.
*** У матеріалі використані фото з особистого архіву Станіслава Риженкова, а також світлини Дмитра «Ореста» Козацького.
Також читайте у «Вечірньому Києві»:
Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»
