Син журналіста Костянтина Грубича Ярослав, який у червні цього року пішов захищати Україну, отримав поранення й втратив праву руку. Чоловік також на деякий час втратив слух через контузію. До мобілізації Ярослав Грубич працював відеооператором та режисером, документував війну. Батько Ярослава зазначив, що велика кількість публікацій про трагедію його родини може врешті образити тисячі таких же покалічених війною героїв, які є синами чи доньками не публічних осіб. «Я закликаю звернути увагу на невідомих захисників, яких я побачив десятки за кілька днів у відділенні лікарні, яку мене просили не називати», — написав телеведучий у Facebook
«Вечір після досить напруженого емоціями дня: два цікавих включення у всеукраїнський телеефір забирають в авторів чимало душевного ресурсу. Не встигаю читати, реагувати на велику кількість мотиваційних реакцій емпатійних людей на нашу сімейну ситуацію. Але у душі клубочиться щось таке, що зараз спробую описати.
Трагедія з Yaroslav Grubych не сенсація. Це страшна буденність. Прикладка у медіа «син відомого телеведучого» природна. Але ця шалена кількість публікацій про конкретно нашу трагедію може врешті образити тисячі таких же покалічених війною героїв, які є синами чи доньками не публічних осіб, а звичайних хліборобів, робітників, підприємців і людей інших професій.
Я закликаю звернути увагу на невідомих захисників, яких я побачив десятки за кілька днів у відділенні лікарні, яку мене просили не називати (як би мені цього не хотілося). Бо наші пости нелюди теж вивчають під мікроскопом. А потім програмують ракети туди, де намагаються врятувати нашу «сіль землі».
Так от. По Україні чи не всі медзаклади переповнені пораненими «тихими» героями і героїнями. У них відірвані руки, ноги, пошкоджені інші частини тіла. Я їх бачив зблизька і вже через кілька годин «звик» не реагувати (наскільки це можна) на їхні жахливі каліцтва.
Не до всіх приїжджають рідні, не всі відчувають підтримку тисяч людей, як це сталося із моїм сином. Ось тут мені болить, я відчуваю ледь не сором за ту трішки геростратову славу, що кілька днів супроводжує нашу родину.
Тому відчуваю потребу попросити усіх небайдужих людей перенаправити потік доброти щодо нашого зі Світланою сина на невідомих громадськості постраждалих від kazzapiv безруких, безногих, різних поранених захисників і захисниць. Тут не потрібно адрес. Ви точно знайдете таких у кожному місті нашої стражденної країни.
Ці пацієнти потребують вашої співучасті! Не бійтеся дивитися на каліцтва, одразу зазирайте в очі! Це кращі люди України. Ви всі креативні, знайдете спосіб делікатно подарувати банани, котлети чи бульйон чужому сину чи доньці, батьку або мамі, які через війну не можуть дочекатися відвідин найближчих родичів. Я досі бачу їхні культі, перевʼязки, крісла колісні, різні ортопедичні приспособи на тому, що залишилося від їхніх прекрасно сконструйованих богом тіл… У їхніх очах попри тугу і біль жевріє надія на подальше життя.
У мене є давня подруга, однокурсниця Віра Тимошенко. Вона з 14-го року «живе» у лікарні, не на ставці, а за покликом своєї янгольської душі. Віруня з однодумцями годує, одягає, веселить поранених бійців у київському шпиталі. От я мрію, щоб якомога більше людей взяли з неї приклад. Бо з нашим сином ми назавжди. І багато хто з вас. Тисячі ж інших поранених поки що на самоті зі своїм «сухим залишком» свого героїзму.
Сподіваюся на адекватне розуміння. Вибачте, якщо знову комусь ця інформація зіпсує настрій".
Нагадаємо, журналіст і військовий Петро Шуклінов вважає, що росіяни посилюють терористичні удари по мирних українських містах, бо не можуть перемогти на фронті.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
