«Це був би не Сергій, якби він залишився вдома. Йому боліло все, що болить Україні», — каже дружина загиблого розвідника Сергія Васильчука — Лідія Михайлівна.

Вони познайомилися в Києві у 1988-ому. Лідія працювала з братом Сергія, а він — саме повернувся зі строкової служби і вступив до геологорозвідувального технікуму.

Лідія з Волині, Сергій із Завалля — невеличкого села на Хмельниччині, що розкинулося серед лісів і пагорбів над річкою. Найбільше його вабила печера «Атлантида», що ховалась зовсім поруч.

«Він буквально виріс у тій печері», — згадує дружина з оповідей батьків Сергія Степановича.

Для нього це місце було не просто підземним світом — радше простором, де прокидалася його цікавість і уява. Коли хлопцеві було шість років, сюди приїжджали туристи з Києва, вони мали відношення до геології, жили у їхньому будинку. Сергійко уважно слухав їхні розмови, тягнувся до цього світу ще з малих років — цікавився географією, книжки ковтав одну за одною.

У родині Васильчуків було троє дітей — старша сестра, брат і Сергій — наймолодший. Але він з ранніх років був серед тих, хто не ховається за вік.

«Уже з п’ятого класу працював у полі разом із батьком — трактористом. Не боявся важкої праці, не шукав відмовок і ніколи не цурався жодної роботи, чи то вдома, чи по господарству», — ділиться жінка.

Після закінчення геологорозвідувального технікуму Сергій і Лідія побралися. У травні 1991-го року чоловік вирушив на геологорозвідувальну практику до Чукотки. На той момент Лідія вже чекала на доньку.

«Анастасії був лише місяць, коли він повернувся, — згадує вона. — Розповідав нам багато про ту незвідану місцевість, про риболовлю. Сушені гриби привіз, пам’ятаю. Сергій взагалі ніколи не приїздив без гостинців».

У Києві Васильчук поступово відійшов від геології й розпочав власну справу. Спочатку займався порізкою скла — виготовляв деталі для художників, працював із матеріалом тонко і точно. Згодом справа виросла: він став співзасновником компанії з виготовлення металопластикових конструкцій.

«Я працювала з ним разом — відкоси тинькувала, — згадує пані Лідія. — Бізнес почав рости. Сергій Степанович займав посаду директора, пізніше — брав участь у тендерах через „Прозоро“. Школи, садочки, лікарні — мало не по всьому Києву ставили вікна».

Це був період стабільності й розвитку. Робота забирала багато часу, але чоловік завжди залишався уважним до людей, з якими працював. Не поспішав за грошима, натомість будував репутацію — мовчки, через справу.

*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з дружиною, донькою, командиром, побратимом та другом родини.

Якою б важливою не була для Сергія Степановича власна справа, підприємець у ньому ніколи не витісняв громадянина. Він уважно стежив за подіями в країні, реагував на них не словами — діями. Тому, коли у 2013-ому році почалися масові протести, йому не знадобилося часу на роздуми — вибір був очевидним.

«Ми саме поверталися з Карпат, коли почули про Майдан. Сергій одразу сказав: їду в Київ. Він не міг залишатися осторонь», — пригадує дружина.

Проте за кілька днів змушений був поїхати на похорон хрещеної — жінки, яка відіграла в його вихованні особливу роль.

«І тільки потім дізналися: саме тоді на Майдані були найстрашніші обстріли. Якби не похорон — він би був там…» — тихо додає пані Лідія.

Коли у 2014 році розпочалася війна, Сергій мав законне право залишитися вдома. Але вчинив по-своєму.

«Він не чекав на повістку. Є підозра, що сам собі її „організував“. Не міг спокійно дивитись на те, що коїться з країною», — запевняє жінка.

Сергій Васильчук був не лише геологом, підприємцем, військовим. Насамперед — батьком двох доньок. Старша Анастасія згадує: ще в дитинстві в неї з татом склалися особливі стосунки — близькі, довірливі, інтелектуальні.

«Тато якийсь час був далекобійником. Я пам’ятаю ще дуже маленькою: якщо в хаті чути запах солярки — значить, тато приїхав. Ми тоді жили в гуртожитку, все було скромно. Але я точно знала, що він — мій стрижень», — розповідає вона.

Їх об’єднувала любов до книг, до української мови та історії. І хоч за освітою Сергій був геологом, у їхніх розмовах завжди звучали теми значно масштабніші.

«Він дуже любив географію, історію, говорив про ОУН і УПА ще тоді, коли це вважалося табуйованою темою, — згадує Анастасія. — У селі йому казали: „Ти як Бандера“. Але для нього це була не позиція напоказ — це було переконання, яке йшло зсередини».

Цінності, які Сергій проніс через життя, не залишилися лише при ньому. У донці він виховав не тільки любов до знань, а й чітке відчуття, що правда, гідність і свобода — це не просто слова.

«УСЕ, ЩО Я РОБЛЮ, МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ПРИСВЯЧУВАТИ ТАТОВІ»

Для Анастасії батько залишається поруч — попри все.

«Я хочу подякувати татові. Я переконана, що він мене чує. Тато для мене — взірець», — говорить вона.

Чоловік був не просто батьком — він був орієнтиром. Його думка, його позиція, його спосіб жити — досі формують її рішення.

«Нам із молодшою сестрою Юлею дуже пощастило. Я досі з ним раджуся подумки. Постійно думаю: що б він сказав? Чи правильно я чиню, чи ні. Усе, що я роблю, мені хочеться присвячувати йому».

А ще, зізнається старша донька, саме тато був її провідником у світі культури й пам’яті.

«Він ніколи нічого не нав’язував. Усе було дуже природно. Але він умів зацікавити», — згадує вона.

Сергій познайомив Настю з творчістю Василя Стуса, коли вона була ще зовсім малою. Разом вони їздили на Байкове кладовище, шукали могилу поета — ця мить залишилася з нею назавжди.

У родині Васильчуків було багато знаків і символів — дрібниць, що ставали традиціями, ділиться дівчина.

«Коли я стояла перед вибором між історією, мистецтвом і філологією, тато сказав: „Дітям головне — не завадити“. Я добре пам’ятаю, як він робив маленькі згорточки з паперу, і я їх витягувала — це був наш особливий ритуал».

Сьогодні особливе місце в її пам’яті займає сквер, названий на честь батька. Ідея належала другові родини — Вадиму Васильчуку, теж військовому. Анастасія вдячна за цей жест пошани.

Для Сергія Степановича Карпати були не просто мальовничим краєвидом. Це був простір, у якому він відчував себе справжнім. Катання на лижах із часом стало не лише улюбленим заняттям, а й родинною традицією — справжньою частиною життя.

«Ми з татовим другом — Олександром Степановичем і його дружиною — почали їздити кататися. Щойно тато приїжджав у гори, цілував свої лижі. Для нього це було не просто хобі — простір свободи, душевного спокою й радості. Він поставив на лижі всіх нас», — згадує донька.

З роками ця пристрасть вийшла за межі особистого дозвілля. Васильчук разом із друзями вирішив створити власний простір у горах. Місце для готелю обирали довго й уважно — зупинилися на Яблуницькому перевалі.

«Звідти відкривається неймовірний краєвид. А поруч — хрест, де, за переказами, розстрілювали Січових стрільців. Один із них — син Івана Франка. Це місце має особливу енергетику», — каже Анастасія.

Готель, який вони звели, має лише 16 номерів. Він не розрахований на масовий туризм. Це тихий, сімейний проєкт — створений з душею.

У будні Сергій працював у Києві. На вихідних — вирушав у Карпати. Він особисто контролював процеси, радився з майстрами, приймав рішення. Його участь у будівництві була не формальністю, а переконанням.

«Це не просто дім для відпочинку. Це місце, в якому зібралося все, що він любив: природа, свобода, родина. Простір, у який він вкладав не лише сили, а й віру», — говорить Лідія, ледве стримуючи сльози.

Анастасія згадує, як захотіла перейти з лиж на сноуборд, батько спершу сприйняв це неохоче. Та ніколи не сперечався голосно — він діяв тихо, але промовисто.

«Я покаталась і сказала, що мені сподобалось. І от тато приїжджає пізніше зі своїми співробітниками й… привозить мені сноуборд. Він його викупив. Не говорив нічого зайвого. Просто — зробив. У нього взагалі жести говорили самі за себе».

Сергій Васильчук вірив у одне просте правило: робити все — якнайкраще. Неважливо, йдеться про будівництво, роботу чи прибирання подвір’я.

«Тато завжди казав: навіть якщо мести двір — треба робити це найкраще. У нього все виходило з легкістю. Але не тому, що було просто — а тому, що він завжди старався», — згадує донька.

Цей підхід залишився з нею — і в мистецтві, і в житті. Після народження сина вона вирішила спробувати себе ще в чомусь — і захопилася татуюванням. Батько, як і багато представників старшого покоління, поставився до цього з певною пересторогою.

«Він хвилювався. Казав: це небезпечно, інфекції… Але зрештою — перше татуювання я зробила саме йому».

З часом татуювання стали для Анастасії особистим способом збереження пам’яті. На її тілі — два символи, пов’язані з батьком.

Одне з них — напис «Степ», батьків бойовий позивний. Інше — «Птах душі», назва знищеної збірки Василя Стуса.

«Це не просто малюнки. Це наш з татом діалог, який триває далі», — каже вона.

Коли Сергій Степанович став дідусем, у ньому ніби відкрилося друге дихання. Він зустрів цю нову роль не як щось формальне — а як ще одну можливість дарувати любов. І хоча Нестор був іще зовсім маленьким, саме ті перші роки назавжди залишилися в пам’яті родини — не стільки через слова, як через дотики, обійми, тихі пісні, присутність.

«Нестор засинав у нього на руках. Тато співав йому „Гуцулку Ксеню“ і „Червону калину“. Він був першою людиною, якій я подзвонила, дізнавшись, що у мене буде син», — згадує Анастасія.

Сергій мріяв про дім у селі — простий, родинний, живий. Про місце, куди можна приїжджати всією родиною, де звучать дитячі голоси й пахне димом з печі. Ця мрія здійснилася: будинок був збудований.

Але сам Сергій Васильчук так і не встиг побачити його завершеним.

Серпень 2014 року. Сергій Васильчук вирушає на фронт. Для багатьох це могло виглядати як мобілізація, але в родині про це говорять інакше.

«Коли мені кажуть, що тата мобілізували, мені хочеться просто посміхнутися. Це була не мобілізація. Я точно знаю: тато все спланував», — переконана Анастасія.

Відтоді — ротації, короткі повернення додому, зустрічі на кілька днів. Одну з них, 2 жовтня, донька пам’ятає особливо добре. Того дня вона зустрічала батька з трепетом і якоюсь особливою ніжністю, ніби відчувала, як важливо зберегти кожну мить разом.

«Я намалювала для нього картину — „Завалля“. Він тоді мовчав, але його мовчання було дуже промовистим. Став більше говорити про любов. Але навіть коли мовчали — ми спілкувалися очима».

Командир підрозділу, у якому служив Сергій Степанович у 2014–2015 роках, Ігор згадує їхнє перше знайомство. Це було в липні 2014-го, коли формувався новий підрозділ. Більшість — офіцери запасу, люди, які вже знали одне одного. Лише Сергій був новачком.

«Коли командир частини, Герой України Максим Шаповал, сказав, що є така людина і її потрібно взяти — ми довірилися. Він рекомендував Сергія як дуже гідного», — пригадує Ігор.

З першої ж зустрічі Васильчук справив враження людини, яка «не потребує слів, щоб викликати довіру». З ним було спокійно.

Перед першим виїздом на фронт Ігор мав розмову з кожним бійцем, щоб переконатися в їхній готовності. Сергію тоді було 46. Командир чесно попередив про фізичні навантаження — той лише злегка усміхнувся і запевнив: «Готовий до всього».

Як з’ясувалося пізніше, Васильчук умів керувати різною технікою — тож став водієм БТРа. Але головне — це не вміння, а його надійність.

«Він був тією людиною, на яку завжди можна було покластися — і в бою, і в повсякденному житті. Як старший брат. До нього ставилися з повагою всі без винятку — незалежно від звання чи посади, його думка мала вагу для кожного», — говорить Ігор.

Про те, що Сергій був засновником і керівником успішного бізнесу, підрозділ дізнався не одразу. Сам він про це не розповідав.

«Я тоді й спитав: „Ти ж усе кинув — для чого? Ми військові, нас покликали, а ти?“. А він спокійно відповів: „Бізнес почекає. Доживемо до Перемоги — займатимусь далі“. Так говорять лише ті, хто справді вірить».

Згодом Ігор дізнався й про участь Васильчука в Революції Гідності.

«Це був патріот на сто відсотків — і ще двадцять зверху», — додає він.

У грудні 2014 року, під час виконання бойового завдання в районі села Кримське, група Ігоря опинилася під щільним вогнем противника. Бійці були притиснуті, відступити без втрат було майже неможливо. Бронетехніка залишалась на позиціях, зв’язку з нею не було.

І тут з’явився БТР. Васильчук самостійно виїхав на допомогу.

«Я тільки встиг вийти на зв’язок і сказати: „Степанович, відходь заднім ходом!“. А він так спокійно: „Починаю рух“», — згадує Ігор.«Потім я спитав: „Ти ж мене не чув — чого приїхав?“. А він просто: „А як інакше? Ми бачили, що вас затисли. Я прийняв рішення — і поїхав“».

БТР під керуванням Васильчука вийшов просто під обстріл, ставши між ворогом і своєю групою. Це дало можливість бійцям без втрат відійти. На його бронетранспортері пізніше нарахували понад 500 влучань.

«Саме завдяки йому ми всі тоді вижили. І навіть не були поранені», — констатує командир.

Підприємець, доброволець, патріот — і людина, яка ніколи не відмовляла у допомозі. Саме таким запамʼятав Сергія Васильчука його товариш, військовослужбовець Вадим Васильчук.

Їхнє знайомство почалося ще до війни — у мирному, громадському житті. Вадим згадує: спершу познайомився з донькою Сергія, разом працювали над культурними проєктами, згодом — перетиналися в ініціативах, повʼязаних із дошкільною та шкільною освітою.

«Сергій вів бізнес і часто реалізовував проєкти для шкіл і дитсадків. Його знання й підхід цінували й поза межами його компанії. Коли на інших об’єктах виникали питання щодо якості виконання робіт, до нього зверталися за консультацією.

Він завжди чітко пояснював, на що звернути увагу, як перевірити відповідність стандартам. Сергія поважали не лише як підприємця, а й як фахівця, який справді дбав про якість — незалежно від того, де й ким була зроблена робота».

Спілкування з ділового швидко перейшло у більш особисте. Згодом зʼясувалося: Степанович був активним учасником Революції Гідності, цікавився українською культурою, любив гори, багато читав.

«Ми знайшли спільні цінності. Тому коли почалася війна, я зовсім не здивувався, що він одразу пішов служити. Сергій був з тих, хто не чекає — просто бере відповідальність».

На початок війни Сергій Васильчук мав бізнес, родину, стабільність. Але вибрав фронт. Після повернення з АТО не зник із поля зору побратимів — навпаки, активно допомагав. Використовував свої ресурси, щоб забезпечувати тих, хто залишився служити.

«Між АТО і повномасштабною війною він підтримував побратимів. Без зайвих слів і публічності — просто робив те, що вважав правильним», — згадує Вадим.

З початком повномасштабного вторгнення Сергій знову повернувся на фронт. Цього разу їм не вдалося зустрітися — були на різних напрямках. Востаннє Вадим бачив його вже на прощанні.

«Це важко. Бо це дуже світла людина. Його смерть — велика втрата для всієї України».

Памʼять про Сергія Васильчука його родина й друзі вирішили увічнити. У рідному мікрорайоні Києва на Пріорці зʼявився сквер на його честь. Вадим каже — це принципово.

«Ще з часів Майдану я поставив собі внутрішній маячок: ми повинні памʼятати. Бо це не лише про людину. Це про цінності. Про гідність. Про світло, яке має жити далі. Для мене пам’ять — не про минуле. Вона про відповідальність у теперішньому. Я втратив друзів на Майдані. Втратив побратимів на фронті. І кожного разу це не просто біль — це внутрішнє зобов’язання: зробити так, щоб їхні імена залишалися поруч із нами.

Тому я вважаю своїм обов’язком увічнити пам’ять наших героїв — у просторах, де вони жили, навчались, працювали. Щоб кожна дитина, кожна родина знала: свобода не приходить сама собою. Її виборюють ті, хто мав сміливість іти до кінця», — підкреслив Вадим Васильчук.

Вони познайомилися навесні 2022-го року — під час оборони Києва, в перші тижні повномасштабного вторгнення. Доброволець з позивним «Степ», від самого початку справив враження людини, якій довіряєш одразу. Так про побратима говорить Олександр із позивним «Сірко».

«Уже з перших днів він став для мене прикладом. Стриманий, виважений, завжди готовий прийти на допомогу. Без зайвих слів — але з чіткими діями».

Їхні бойові дороги не завжди збігались. Після Києва Сергій вирушив на Чернігівщину, згодом — на Південь. Та в серпні 2022-го року вони знову опинилися в одному підрозділі — цього разу на Харківському напрямку. Спільна служба в розвідці швидко перетворила професійне партнерство на бойове побратимство.

«Сірко» згадує про дні, коли вони разом виїжджали на спецзавдання, не раз потрапляли під обстріли й дивом уникали загибелі — зокрема під час цілеспрямованого ракетного удару по місцю перебування підрозділу розвідки в Харкові. Одна з ракет розірвалась буквально під вікнами готелю, де вони ночували.

«Ми спали в сусідніх номерах. Ракета впала приблизно за п’ять метрів. Не долетіла трохи до місця призначення. Нас врятувало ще й те, що друга ракета, яку відправляли сюди ж, не злетіла — впала при старті в Бєлгородській області. Ми про це вже потім дізналися. Це була чиста удача. Колаборанта, до речі, який нас здав затримала СБУ».

Проте навіть на фронті — під артилерійським вогнем, у гулі вибухів і постійній напрузі — Сергій залишався людиною, яка цінувала просте, мирне життя. У коротких перепочинках він знаходив радість у дрібницях: збирав гриби, готував їжу, підтримував побратимів — ніби тримав для всіх клаптик нормальності посеред війни. Одного разу, під Лиманом, під час короткого перепочинку, бійці натрапили на грибне місце.

«Пам’ятаю, як він радів тому улову. Посмажив гриби, приготував деруни… „Степ“ був спокійним і надійним, уважним до деталей — навіть серед війни».

У листопаді 2022-го року Сергій Васильчук отримав важке поранення під час виконання бойового завдання на Лиманському напрямку. Його група натрапила на встановлені противником протитанкові міни під час розвідки території. Удар припав на задню частину авто, де перебував Сергій.

«Це сталося під час виконання завдання на Лиманському напрямку, в період активного наступу українських сил на Донбасі. На той момент лінія фронту була нестабільною. Сталої лінії не було — ми постійно просувались уперед.

Група, в якій був Степанович, виїхала в район виконання завдання. Дорогою зрозуміли, що заїхали не туди, почали розвертатися і натрапили на встановлені диверсійною групою протитанкові міни. «Степ» сидів позаду, де паливний бак. Він отримав опіки понад 60% тіла. Побратими витягали його під обстрілами, евакуація тривала понад дві з половиною години», — розповідає «Сірко».

Після стабілізації в польовому шпиталі Сергія доправили до лікарні. Згодом — на лікування за кордон. Він боровся за життя ще два місяці, в тому числі в німецькому медзакладі.

Сьогодні побратим «Сірко» зберігає не лише бойові спогади про Сергія Васильчука. Він говорить про нього як про приклад — людини сильної, щирої, тихої, але рішучої.

«Мені його досі дуже не вистачає. Це для нас усіх неабияка втрата».

У Головному управлінні розвідки Сергія Васильчука згадують як офіцера рідкісної мудрості — врівноваженого, спокійного навіть під артилерійським вогнем і в розпалі найзапекліших боїв. Його поважали всі, хто мав честь служити поруч.

За свою службу він був відзначений численними нагородами: Орденами «За мужність» ІІ та ІІІ ступеня, медаллю «За мужність при виконанні спецзавдань», медаллю «За поранення» (важке).

Але для родини він був героєм задовго до того, як став військовим. Його сила проявлялася в щоденній гідності, чесності, відповідальності.

«Я пам’ятаю цей його погляд перед повномасштабною. Він закривав двері. Я виходила останньою. І коли озирнулась — запам’ятала ці очі. Найдорожчі у світі очі», — стишується Анастасія.

Весною 2022-го, ще перебуваючи в Києві, Сергій у телефонній розмові сказав:

«Я працюю на результат. І працюю до кінця», — ледь стримує сльози дружина Лідія.

Жінки зізнаються: коли він востаннє навідав хворого батька, в його очах спалахнула іскра. Здавалося, Сергій Степанович відчув, що стоїть на своєму місці — у захисті, у боротьбі, у виборі, який був для нього очевидним.

…Пам’ять про Сергія Васильчука живе не в указах чи формальних документах. Вона — у сквері, який названо на його честь. У дитячому голосі, що наспівує «Гуцулку Ксеню». У тихих спогадах доньки, яка продовжує його справу. У молитвах дружини, яка зібравши всі сили, разом з доньками втілила найзаповітнішу мрію чоловіка — збудували дім у Заваллі — місці, до якого його серце завжди поверталося.

Це не просто історія одного Героя. Це — портрет людини, яка залишилася вірною собі, своїй родині й своїй землі — до останнього подиху.

Також читайте на «Вечірньому Києві»:

Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ»