Запрошення взяти участь у престижній венеціанській регаті українські ветерани-веслярі отримали влітку. Хлопці одразу розпочали підготовку: тренували фізичну форму, працювали з човном і відпрацьовували маршрут. Досвід міжнародних стартів у них вже був – раніше спортсмени подолали марафонську дистанцію в Греції, пройшовши Егейським морем та вздовж гори Олімп.
Цього разу до Венеції вирушив екіпаж із дев’яти чоловіків: тренери – Віталій Голодок, Валерій Голодок та Віталій Цвіль, ветерани – Євген Каус, Денис Черненко, Михайло Черномаз, Іван Басюк, Олександр Железняков та Віталій Маслов.
Кожен ветеран прийшов до адаптивного веслування власним шляхом. Наприклад, для Євгена Кауса спорт почався під час реабілітації в санаторії «Аркадія» за порадою лікарів. На фронті він з 2019 року, під час боїв на Херсонському напрямку втратив обидві ноги.
Вже у 2024-му році Євген у складі збірної України представляв Одещину на перших зимових «Іграх нескорених» у Канаді, де виступав у керлінгу, біатлоні та скелетоні. Він також отримав сертифікат тренера з веслування на ялах і разом із командою подолав 55 кілометрів, за що був відзначений почесним срібним кільцем FORTIS.
– Чесно кажучи, спершу я насторожено ставився до веслування. Я й до поранення не дуже добре плавав. А тут постійно на воді, ще й у кріслі, яке ременями кріпиться до човна. Думав: якщо перевернуся, то разом із ним. Потім ми придумали більш безпечне сидіння. Страх зник і мені почало подобатися, – зізнається спортсмен.
Євген був одним з перших, хто приєднався до клубу веслярів. Згодом команда почала стрімко зростати, тепер в Одесі є ціла збірна з адаптивного веслування. Вони тренуються навіть взимку і майже кожного дня.
– Наше перше тренування було на Куяльнику. За мною приїхав спеціально обладнаний мікроавтобус з пандусом і підйомником – усе, як належить. Так усе й почалося. За цей час у мене була невелика перерва, коли я брав участь в «Іграх нескорених», потім переніс операцію та повернувся до тренувань. Адже як без команди? Ми збираємося, п’ємо чай, каву. Ми стали як сім’я, – розповідає Євген.
Ветерани зізнаються: веслування дає емоційне полегшення та відволікає від негативних думок.
– Тут ти постійно зайнятий. Починаєш думати про інші речі, потрапляєш у своє середовище, де тебе розуміють. Тут є все і для душі, і для тіла, – кажуть веслувальники.
На жаль, саме війна стала поштовхом до розвитку адаптивного спорту. Так вважає Віталій Голодок, голова Одеського відділення Федерації морських багатоборств України та автор ідеї адаптивного веслування.
– Коли ми почали працювати з ветеранами, особливо з важкими пораненнями, постало питання: що робити під час реабілітації, щоб вона була справді дієвою і щоб людина не втратила бажання одужувати? – кажє Віталій Голодок.
Оскільки він сам займався веслуванням, то зрозумів, що цей вид спорту підходить ідеально: він відновлює тіло, не завдаючи шкоди організму. Вже навіть лікарі з Києва телефонують і кажуть, що такий підхід дійсно працює.
Близько півтора року тому ветерани почали збиратися разом для тренувань. До них долучалися й усі охочі, хто шукав спорт та здоров’я.
– Мені пощастило, – ділиться один із веслувальників. – Раніше нас вважали просто «інвалідами», а тепер нас сприймають нарівні з ветеранами. Ми стали людьми з інвалідністю.
– У цьому ключова різниця, – пояснює Віталій Голодок. – Коли тебе приймають як людину з інвалідністю, ти відчуваєш себе інакше. Хлопці без руки й ноги подолали 70 кілометрів у змаганнях з веслування – хіба це не диво?
Історія українського веслування має глибоке коріння. Сучасний ял – це прототип козацької «Чайки» – легкого й маневреного судна, на якому запорізькі козаки ходили Чорним морем і досягали берегів Туреччини та Європи. Тож, коли сьогодні ветерани виходять на тренування чи беруть участь у міжнародних змаганнях, вони не тількі займаються спортом – вони відроджують традицію своїх предків.
– Навіть за радянських часів ялові перегони були дуже розвинені. Це вважалося народним видом спорту. І в Одесі це мало великий масштаб, – додає Голодок.
Сьогодні яли адаптують спеціально для ветеранів з ампутаціями. Так було модернізовано й човен, який вирушив разом з одеситами до Італії.
Участь в історичній регаті стала знаковою подією не лише для ветеранів та Одеси, а й для всієї України. Підготовка потребувала багато сил та витримки, але бажання було сильнішим.
Денис Черненко з позивним «Єврей», який втратив обидві ноги після атаки дрона, згадує: те, що починалося як звичайна реабілітація, швидко переросло у справжню команду з реальними результатами.
– Спершу ми їздили за власні кошти, усе робили самі. А потім про нас дізналися і з’явилися нові можливості: ще одна поїздка до Греції, тепер Венеція. І все це за один рік. Ми взялися за весла – і почали перемагати! – з усмішкою каже він.
Сьогодні Денис – чемпіон України з веслування 2024-го і 2025 років та віце-чемпіон Європи 2024 року. Ще недавно він навіть не знав, що таке ял, а тепер упевнений: це його спорт.
– У житті не завжди все йде за планом, як і на війні – треба бути готовими до всього. Хоч ми й продумали свій шлях до Венеції, попереду нас чекали пригоди, – розповіли ветерани.
Команда планувала дістатися Венеції на спеціально облаштованому автобусі, проте на кордоні з Угорщиною її на певний час затримали прикордонники. І це попри те, що було очевидно: перед ними військові, які їдуть на змагання.
– Пройшло чимало часу та нас все ж пропустили, але довелося підключати адміністрацію нашого міста. Ми так і сказали угорцям: «Хлопці не здавалися в окопі – і тут не здадуться. Тільки вперед!», – згадує Денис Черненко.
У самій Угорщині спортсменів приймали тепло. По приїзді до Італії команда була вражена красою Венеції. Ветеранів тішило й те, що їм зустрічалося багато українців. Проте найсильніше враження залишила зустріч з італійською Національною гвардією.
– Коли ми гуляли містом, службовці гвардії підійшли до нас та запитали, чи ми українські ветерани. Почувши «так», вони зняли з себе шеврони й віддали нам. Це були неймовірні відчуття. На площі зібрався натовп, люди навіть фотографували цей момент, – пригадує Денис.
А ось ще одна історія, яка сталася з нашими хлопцями. У Венеції велика проблема з паркуванням: або не вистачає місця, або воно дуже дороге. Та коли поліцейські дізналися, що це українські ветерани, їм дозволили залишати автобус безоплатно на місцях для спецтранспорту.
– Такого у Венеції ще ніхто не робив, тільки одесити, – сміються хлопці.
Попри те, що наші спортсмени брали участь лише в історичній частині регати, вони були готові до всього.
– Мер Одеси хвилювався, що ми проведемо на воді вісім годин. Так, ми були у човні зранку до вечора, без змоги вийти на обід чи «перекур». Але для нас це дрібниці. Ми й по 24 години трималися на веслах. Головне – мати воду й сухпай, як у справжніх окопах, – знову жартують хлопці.
Про них написали всі венеційські медіа. Вони були єдиними, хто підняв наші прапори та на всю Венецію крикнув: «Слава Україні!» та «Одесі!». Старший тренер Віталій Цвіль каже, що найважче у Венеції було не на дистанції, а під час очікування старту.
– За день до нього відчував напруження: чи все взяли, чи нічого не забули? А що, якщо щось зламається?
Втративши руку ще в юності, Віталій не лише знайшов новий шлях, а й став прикладом для інших. Сьогодні він – чемпіон України з веслування 2024-го і 2025 років та срібний призер Європи 2024-го. Тепер допомагає захисникам долати труднощі.
– Для мене велика честь бути частиною цієї команди. У човні я можу покластися на кожного. І так само поза ним! Я ніколи не забуду, як наш ял під прапорами України та Одеси проходив Гранд-каналом. Ми відчували величезну підтримку, – ділиться Віталій.
Цей вид спорту унікальний не лише своїм історичним корінням, а й тим, що він єдиний командний, де разом можуть виступати спортсмени з різними фізичними ураженнями.
– У нас є веслярі без рук і ніг, є повністю незрячі спортсмени, є люди з ампутаціями. І всі вони виходять на старт разом, як єдине ціле, – пояснює старший тренер. – До речі, одеська команда була єдиною, що представляла адаптивний спорт на змаганнях.
– Бачили б ви, як їх вітали люди навколо, скільки було поваги, – розповів Олексій Морозов, голова ГО «Безбар’єрні» та радник мера Одеси з питань безбар’єрного простору. – Наші ветерани й спортсмени здатні перемагати будь-де. Сьогодні Одеса є прикладом для всієї України та світу. І все це стало можливим завдяки активному розвитку адаптивного спорту в нашому місті. З’являються нові напрями, формується необхідна інфраструктура – спорткомплекс біля моря, нові інклюзивні локації, пляж. Все більше людей отримують доступ до спорту та якісної реабілітації.
Фото ГО «Безбар’єрні» та Відокремлений підрозділ «Федерація морських багатоборств України» міста Одеса
