Андрій Дєєв з Вознесенська, що у Миколаївській області, понад усе любив дружину, двох доньок та Україну. Саме тому й пішов боронити її від окупантів. Він був бійцем інженерно-саперного полку «Хижак». Свій останній бій старший сержант поліції прийняв у травні 2025 року в місті Лиман Донецької області. До свого 37-річчя він не дожив півтора тижні.
Нині ж діти воїна, в яких росія забрала найдорожче, знімають відео, на яких тримають портрет батька і просять єдине — підтримати петицію, в якій просять визнати його Героєм України посмертно.
- Андрій був довгоочікуваною дитиною. Дитинство у нього було важке, коханий тяжко працював, допомагав батькові. Характер у нього був дуже впертий але справедливий. Після школи чоловік пішов вчитися на бухгалтера, але зрештою за професією не працював. Далі його призвали в армію, — розповідає «ФАКТАМ» дружина воїна Євгенія. — Він служив за контрактом в десантних військах, мав 9 стрибків з парашутом. Коханому дуже це подобалось, завжди розповідав з захопленням про пережиті емоції! Але через два роки чоловік звільнився. Андрій багато де працював, мав практично всі водійські категорії, тому свого часу їздив на карі, на маршрутці у Миколаєві та Вознесенську, був водієм на хлібзаводі. Останнє місце роботи — управління патрульної поліції Миколаївської області.
Ми з чоловіком були такими щасливими… В 2015 році у нас народилися дві донечки близнючки. Андрій дуже хотів дівчинку, і я… Господь Бог подарував кожному по одній. Ми назвали їх Софія та Даша. Він так гордився дітьми. Андрій був хорошим татом. Часто балував дівчаток своїх, купував їм сукні. Як то кажуть, він робив для них все. Я б ніколи не могла собі навіть уявити, що наших діток буду виховувати одна…
— Як для вашої родини почалась велика війна і як Андрій приєднався до війська?
- Коли почалась війна, чоловік був на зміні. Він мені подзвонив о 4: 30 і сказав, що росія напала. Попросив мене, щоб виїхала з дітьми з України, що йому буде так легше, але я не погодилася з цим. Не могла залишити його самого. Тоді мій тато приїхав і забрав донечок до себе в село, бо там вони були в безпеці. З моменту війни ми з Андрієм не бачились майже чотири місяці. Це був важкий період для кожного з нас. У 2024 році Андрія відправили в Івано-Франківськ на інженерно-саперні навчання, які тривали пів року. Так він потрапив до полку «Хижак» при Департаменті патрульної поліції. 25 січня 2025 року Андрій вирушив на Донеччину. Він дуже хотів на війну, завжди казав: «Разом до перемоги. Хочу хоч одного росіянина вбити за звірства в Україні».
- Перший його вихід — Торецьк. Я цей день ніколи не забуду, це було 19 березня, день народження наших діток. Їм виповнилося 10 років. І тут перший день народження без тата. Зранку Андрій подзвонив, привітав своїй коханих донечок, побажав їм щастя, здоров'я та мирного неба. Дітки пішли до школи. А я якраз була в цей день вихідна, готувалась, чекала діток на свято. Десь о 13:00 мені подзвонив Андрій і сказав, що вони йдуть на позиції, в той момент я не знала, що робити. Місця не знаходила, бо не знала, що нас чекає. І готуватися треба, і всередині біль, бо хвилювалася за чоловіка. Андрій довгий час не виходив на зв'язок, просив лише хлопців, щоб скидали його голосове, що у них все добре, їжа та вода є.
Був такий період, що він думав, що не виживе, я його старалася підтримувати. Говорила, що все буде добре, що на старості ще будеш розповідати своїм онукам, як ти воював. Говорила, що ми доживемо разом до старості. А він мені казав, що, може, цього і не буде. Звичайно, діткам я про це не розповіла, не хотілося, щоб вони хвилювалися. Слава Богу, у хлопців все було добре. Коли мені важко, згадую його слова. Чоловік завжди мені казав: «Ти, головне, не бійся, я завжди буду поруч з тобою.
— Чи передчували лихо? Що сталось з чоловіком того страшного дня?
- Пам'ятаю останню розмову, кожне його слово. Він мені подзвонив 2 травня о 9-й годині ранку. Розповідала про наших донечок, як вони збиралися до школи, одягнули сукню, як у однієї із дівчат порвалися колготки, і я дала їй свої. Андрій сказав, що правильно зробила, діти ж так хотіли піти до школи у сукнях. Коханий був веселим, сміявся, очі горіли. Того дня в мене було багато роботи, в обід ми не здзвонилися. А коли йшла вже додому і почала йому телефонувати, він не брав трубку. Я тоді зрозуміла — щось сталося.
Намагалася тримати себе в руках і не подавати вигляду діткам. Вони також дзвонили батьку, й він мовчав. Тому я казала, що він зайнятий та пізніше їм передзвонить. Навіть коли спати лягали, донечки Андрію дзвонили. Мовчали і побратими, яким писала.
О 22: 45 ворота у постукали дуже сильно, почала гавкати собака. Я не хотіла виходити, бо було дуже пізно, але стукіт не вщухав. Накинула халат підійшла до воріт. Мені сказали, що це поліція. Я ще подумала про себе: чому в такий час приїхали до мене. Коли відкрила ворота, там стояло двоє чоловіків і дві жінки, вони мене запитали, чи я Євгенія Дєєва. Потім сказали, що вранці Андрій загинув. Вони з побратимами разом працювали на відкритий місцевості у Лимані. В цей момент прилетів ворожий дрон «Ланцет». Командир сказав, що більша частина вибуху пішла на мого Андрія, він прикрив собою хлопців. Основний удар він взяв на себе. Загинув як герой…
— Як переживаєте важку втрату і знаю, що створили петицію, аби зібрати голоси на присвоєння Андрія звання Герой України посмертно.
- Боляче, час не лікує. Згадую перший раз, коли він мені приснився й сказав, що живий. Я йому почала розповідати, що до мене ж приїжджала поліція, привезли сповіщення, що загинув. Коханий уві сні відповів, що неправильно зробили ДНК… Уявіть, коли у четвер він мені наснився, а у понеділок подзвонили зі словами, що потрібно взяти ДНК у дітей. У мене така була надія на те, що це не він загинув. Але… Також Андрій сниться донечкам. Веселий, обіймає їх і розповідає, що у нього все добре.
Президент України посмертно нагородив Андрія відзнакою «За оборону України». Сподіваємося, що його подвиг буде відзначено найвищою державною нагородою.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію 29-річного Героя України з Буковини, який боронив країну 10 років.
