Обшуки у домі Віталія Шабуніна та вручення йому підозри за "ухилення від служби" і "шахрайство" — події, які неможливо трактувати як рутинну юридичну процедуру. Це — політичне переслідування. І воно матиме наслідки, що виходять далеко за межі однієї кримінальної справи.
Шабунін — одна з найвідоміших публічних фігур українського громадського сектору. Він і створений ним Центр протидії корупції неодноразово ставали мішенню для атак та дискредитаційних кампаній за свою критичну позицію до влади незалежно від того, хто її представляв. Його переслідували і за часів Віктора Януковича, і після Революції гідності.
Діяльність Віталія та ЦПК викликала гостру дискусію, але водночас мала незаперечну якість: відданість боротьбі з корупцією як місію. Його стиль міг бути занадто різким, а його заяви іноді безкомпромісними, але в цьому завжди зберігалося велике бажання служити суспільним інтересам та просувати демократичну трансформацію країни.
Але ще важливіше оцінювати ці події у контексті.
У той час, як віцепрем’єр Олексій Чернишов, який отримав підозру від НАБУ за багатомільйонні збитки державі, не тільки не втратив посаду і не відсторонений від роботи, а й публічно включається в роботу міжнародної конференції з відновлення України в Римі – Віталію Шабуніну, військовослужбовцю, добровольцю з перших днів повномасштабної війни, вручають підозру.
І роблять це так, що не лишають сумнівів: Шабуніна переслідують не за те, що написане у підозрі (навіть якщо відкинути спірність звинувачень), а за його професійну діяльність.
Його будинок обшукують без його присутності — хоча він там давно не мешкає, там живе його дружина та двоє малолітніх дітей. У військовій частині в Харківській області в нього вилучають телефон без судової ухвали та без доступу до адвоката, слідчі дії з ним проводять до ранку, Це — тривожний і безпрецедентний сценарій навіть для українських реалій.
Ми не заперечуємо, що будь-який громадянин України має бути підзвітним перед законом. Але правосуддя — це ще й про контекст, послідовність, і рівність всіх перед законом. Те, що один із ключових фігурантів справи НАБУ залишається на офіційній посаді, а активіст, що служить в армії, стає об’єктом публічної дискредитації, свідчить не про верховенство права, а про політично мотивоване переслідування.
Інша подія — не менш симптоматична. У червні уряд відмовився визнавати результати прозорого конкурсу на посаду голови Бюро економічної безпеки (БЕБ). Після втручання СБУ (є підстави вважати, що не за власною ініціативою) й листа, який не мав жодного юридичного обґрунтування, Кабмін проголосував за скасування підсумків конкурсу, у якому переміг кандидат, не підконтрольний Офісу президента.
Це рішення стало тривожним сигналом про відхід влади від принципу незалежності інституцій.
На цьому тлі мовчання західних партнерів є ще одним важливим елементом цієї картини. Як повідомила Європейська правда, на Ukraine Recovery Conference у Римі жоден іноземний топпосадовець публічно не порушив питання зламу конкурсу на посаду голови БЕБ. Посли G7 також зберігають мовчанку. Це мовчання де-факто сприймається владою, у тому числі особисто президентом як схвалення. Влада отримала сигнал, що відтепер її дії можуть не відповідати стандартам демократії і це не стане проблемою.
Це створює небезпечний прецедент. І справа Шабуніна, і історія з БЕБ, і ігнорування підозри Чернишову — не окремі епізоди. Це елементи нової політичної стратегії: послаблення інституцій, персоніфіковане переслідування, демонтаж громадського контролю. І все це — на тлі війни, коли держава, навпаки, мала б опиратися на довіру, прозорість і рівність правил.
Україна має подібний досвід. Це було у 2010-2014 роках, коли весь світ почав говорити про політичні переслідування та наявність політичних в’язнів в Україні. Це був темний період у історії країни, і повернення до нього – неприпустиме. Але якщо влада продовжуватиме діяти так, як ми бачимо у останні тижні, це перетвориться із загрози на реальність. Перші жорсткі заяви західних експертів про розворот Києва від демократії вже з’явилися.
Як медіа, ми не можемо мовчати.
Україна має залишатися демократією навіть під час війни. Або ми втрачаємо не лише території, а й ідентичність і основу мету нашої спільної боротьби всі ці роки — європейську країну, а не тінь Росії чи Білорусі.
