Колишній головний тренер молодіжної збірної України Олексій Михайличенко згадав про Євро-2006, в якому головними зірками нашої команди були Артем Мілевський та Олександр Алієв.
– Яценко розповідав, що напередодні Євро-2006 команда святкувала народження доньки у Миколи Іщенка і ви тоді "піймали" Алієва та хотіли відрахувати його з колективу. Чи була насправді така історія?
– Ні, такого не було. У нас з Алієвим був прецедент, коли я його відрахував з молодіжної збірної, проте це сталося перед матчем з Хорватією вже у наступному циклі відбору на Євро-2007.
– А що саме сталося в той момент?
– Скажемо так, Алієв поїхав з розташування збірної і повернувся не в тому стані, в якому треба було.
– А взагалі дует Мілевський-Алієв не доставляв клопоту в плані дотримання режиму, дисципліни та порядку? Можливо, хтось з інших гравців встиг "відзначитися" в цьому аспекті протягом Євро-2006?
– Таких гучних прецедентів насправді не було. Не скажу, що все пройшло гладко, були свої нюанси. Ми довго підготовку вели, а це серйозна психологічне навантаження також.
– Головною зіркою тієї команди був все-таки Мілевський?
– Артем чудовий турнір провів, як і Фомін, Михалик, Пятов, Чигринський, але я б нікого не хотів окремо виділяти. Чому? Команда давала те відчуття і можливості, аби гравці себе індивідуально могли реалізовувати на футбольному полі. Тому це саме командний успіх.
Ви розумієте, у футболі дуже важко виділити конкретного одного гравця. Гра окремого футболіста залежить від багатьох факторів, та ж впевненість необхідна. Якщо позаду все добре і надійно, то в атаці розкриваються крила і ти граєш зовсім по-іншому. А якщо ти граєш без м’яча, в захисті йдуть помилки, пропускаєте один-два-три м’ячі – то це не ті фактори, які допоможуть тобі розкрити свій потенціал і талант.
– Після гри на Євро-2006 Мілевський поїхав у національну збірну на ЧС-2006 і відзначився там холоднокровним голом з пенальті у ворота Швейцарії, пробивши паненкою. Як відреагували на таке рішення свого підопічного?
– Мені дуже сподобалося! Я дуже люблю таких самовпевнених і холоднокровних гравців. Я згадую свої часи, коли на Олімпіаді-1988 до 11-метрової позначки підходив Ігор Добровольський. Тоді я мав 200% впевненості, що він заб’є. Добровольський на тому турнірі забив чотири з чотирьох пенальті, зокрема у фіналі проти Бразилії (1:1, після д.ч. 2:1). Це дуже важливо, така впевненість передається команді.
