Цю сцену добре знають усі, хто любить симфонічну музику. Саме тут відбулася світова прем'єра "Щедрика" у виконанні ансамблю Кошиця, з цим місцем пов'язана історія Української Народної Республіки. Тепер концерти лунають навіть під час тривог у музичному салоні-укритті, тривають фестивалі, майстер-класи та відкриті репетиції.
Попри блекаути, кадрову кризу й складну логістику після комендантської години, Національна філармонія України продовжує знайомити дорослих і дітей з українською музикою. Тут творять фестиваль "Liatoshynsky Space", розширюють програми для молоді, приймають виконавців із прифронтових міст.
Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова поговорила з директором Національної філармонії України Михайлом Шведом на такі теми:
Ви очолюєте одну з фактично найстарших інституцій в Україні – Національну філармонію – з 2022 року. Як ви можете, дивлячись назад, описати цей музичний сезон?
Насправді минулий сезон був для нас дуже цікавим і знаковим. Наприклад, ми запустили проєкт "Філармонія нескорених". Це окремий напрям, який відображає нашу рефлексію та відповідь на війну, що триває. Він спрямований на підтримку музикантів, які зараз служать у Збройних силах України, і ми намагаємося надати їм можливість виступати, створювати спільні проєкти. Також ми робимо наші концерти максимально доступними для військових – запровадили пільгову ціну в 1 гривню, що фактично є безкоштовним відвідуванням.
У цьому контексті важливим є і питання безбар’єрності. Ми розуміємо, що багато людей мають травми або приходять з дітьми, і доступність концертної зали має велике значення. Наші приміщення обладнані пандусами. Тому одночасно близько 20 людей на візках можуть бути присутніми на концерті.
Також ми активно співпрацюємо з військовими: організовуємо концерти в невеликих закладах, їздимо з виступами на Харківщину в рамках проєкту "Харківська фортеця" від Мінкульту, відвідуємо госпіталі та інші заклади, де нас чекають і де люди особливо потребують підтримки.
Ми плануємо і надалі розвивати інклюзивні ініціативи. Наприклад, 24 червня відбудеться музично-поетична психодрама "Людина.com", присвячена темі ментального здоров’я.
Особливу увагу приділяємо підтримці музикантів із прифронтових територій: приїжджають музиканти з Сумщини, Запоріжжя, Дніпра – регіонів, де через війну мистецьке життя дуже обмежене.
Ще один напрям – культурна дипломатія. Хоча іноземних виконавців приїжджає менше, ніж хотілося б, вони все одно підтримують Україну. Часто за сприяння посольств та партнерів. Вони беруть із собою українські твори, виконують їх за кордоном – це дуже зворушливо і цінно.
Важливо, що такі музиканти не тільки приїжджають, але й повертаються в свої країни і розповідають про побачене власними очима: про повітряні тривоги, укриття, організацію концертів у воєнний час. Це реальна підтримка в боротьбі з дезінформацією та пропагандою, що поширюється серед мистецьких середовищ. Російські музиканти несуть свої наративи, а ми працюємо над тим, щоб донести правду.
2025-й – ювілейний рік Бориса Лятошинського, і спільно з Liatoshynsky Foundation та її засновницею Тетяною Гомон ми започаткували проєкт "Liatoshynsky Space". Фундація зараз проводить велику роботу щодо поширення творчості Лятошинського на Заході. Зокрема, філармонія долучилась до цього через проведення фестивалю Лятошинського на початку січня. Це був цикл концертів і дискусій, які передували концертам у музичному салоні.
Ми плануємо шукати унікальний дискурс на цю тему, аби вона жила і розвивалася. Відверто кажучи, на початку січня, коли відбувалася подія (Лятошинський народився якраз 3 січня), ми сумнівалися, чи буде інтерес до неї. Адже це період новорічних свят, коли люди більше зосереджені на відповідній тематиці, а не на концептуальній музиці. Проте ми розуміємо, що цю справу треба розвивати, і публіка відповіла своїм зацікавленням.
А як все ж вдалося зацікавити авдиторію? Чи відчутно, що зацікавленість до Лятошинського зросла, як і до української академічної музики?
Раніше в менеджменті панувала думка, що українську музику не можна продати, а європейська чи російська були затребувані. Та ця думка вже відходить назад.
Українська музика інтегрована в усі наші програми. Зараз нам вдається активно виконувати українську музику різних жанрів і епох – близько 25% творів, які прозвучали у філармонії цього сезону, є творами українських композиторів.
Щодо сучасної музики: у нас є цикл авторських концертів сучасних композиторів у співпраці з "Dom Майстер Клас" і пані Іриною Буданською. Цей цикл – "Сучасне позачасове" – відбувається приблизно раз на місяць чи два. У червні, наприклад, в рамках циклу прозвучать твори Максима Шалигіна, натомість вже відбулися авторські концерти Вікторії Польової, Святослава Луньова, Любави Сидоренко.
Незабаром стартує система замовлення творів українських композиторів. Й особливу увагу ми мусимо приділити молодим композиторам у рамках "Молодіжної академії". Нам потрібно не лише готувати молодих музикантів, а й давати їм можливості для розвитку і діяльності в Києві. Без нових талантів ми не зможемо розвиватися.
Ми намагаємося бути гостинним домом для тих колективів, які також працюють у Києві – оркестрів, хорів. Вони пропонують свої проєкти для співпраці.
Узгоджуємо, намагаємося вибудовувати цікаві програми. Наприклад, запропонували Капелі "Думка" в рамках різдвяних проєктів повторно виконати "Барбівську коляду" чудової композиторки Ганни Гаврилець. Фактично весь твір вона побудувала на записах фольклорних мелодій одного села на Буковині. Це дійство на годину двадцять з хором, ударними інструментами.
Також минулого сезону разом з Інститутом Леонтовича, з колективом, який займається дослідженням подорожі Капели Кошиця – акта культурної дипломатії 100 років тому, – відбувся проєкт-реконструкція. На жаль, нам дотепер було дуже мало відомо про те, що на концертах Української Капели слухачі дізналися про нашу незалежну державу, нашу хорову культуру, адже далеко не всі країни світу визнали тоді Українську Народну Республіку.
Концерти слухали королі, президенти багатьох держав – і зараз в архівах знайдено газетні статті про це. Це дуже цікаво. Цей тур тривав близько трьох років, і більшість артистів не повернулися, бо радянська влада розуміла, що якщо вони повернуться – це небезпечно. "Щедрик" Леонтовича, до речі, потрапив до Америки разом із Капелою Кошиця. Там він став відомим, фактично одним зі світових музичних різдвяних символів.
Ми знаємо, чим усе закінчилося – сумно для нас. Але це був шанс. Симон Петлюра, коли посилав їх на Захід, хотів показати, що Україна є, що це наша культура, наша пісня. Якщо народ має таку пісню, таку культуру, значить, він має право бути самостійним. Це не етнографічна група якогось більшого народу.
Як у вас змінилися внутрішні процеси — планування концертів, їх проведення і залучення глядачів — у зв’язку з повномасштабним вторгненням та постійною небезпекою?
По-перше, з'явилися зовнішні виклики. Один із них – облаштування укриттів через постійні повітряні тривоги. Ми маємо музичний салон (мінус перший поверх), а також два підземні переходи поряд із будівлею, які за нормами можуть слугувати укриттями залежно від кількості людей і концертів.
Ми розробили чіткий алгоритм дій на час повітряної тривоги, який відпрацьовано до автоматизму. У нас є спеціальна кімнатка з усім необхідним: водою, ліками, які регулярно перевіряються. Аварійні виходи теж постійно контролюються.
Другий виклик – відключення електроенергії. Ми його вирішили закупівлею генераторів. Хоч і економно, але вистачає, щоб філармонія могла працювати безперебійно. Навіть багато концертів проходило виключно на генераторі. Наприклад, раніше органний концерт доводилося переносити, поки налаштували алгоритм підключення органу до генератора, але тепер це працює без проблем.
Також ми враховували, що багато працівників і артистів живуть не в Києві чи на околицях, тому намагалися починати концерти о 18:00, а зараз вже о 19:00. Це зручніше й для глядачів та враховує транспортне сполучення з лівим берегом столиці.
Звісно ж, у нас є й кадрова проблема. І стосується вона не лише музикантів, а й інших професій, наприклад, бухгалтерів. Проте ми розуміємо умови і намагаємося забезпечити сталість нашій команді.
Тому ми плануємо запроваджувати програми розвитку персоналу, навчання для музикантів. Коли до нас приїжджають відомі виконавці, ми пропонуємо їм проводити майстер-класи. На них приходять як працівники, артисти, так і студенти-музиканти.
З'явився також проєкт "Відкрита репетиція", спочатку задуманий для студентів, але згодом розширений і для широкої публіки. Відбуваються генеральні репетиції для глядачів, які хочуть бути ближчими до виконавців, поспілкуватися, відчути зворотний зв’язок. Наприклад, остання відкрита репетиція з грузинським диригентом Ніколасом Рачвелі зібрала понад 100 людей. І це ж був вихідний день!
Ми розуміємо, що треба максимально відкривати різні формати для людей, щоб вони були з нами. Війна – це складний час, але ворог не лише хоче змінити кордони, а й поглинути нас як народ, нашу ідентичність. Ми не можемо просто "пережити" цей час, нам треба рухатися вперед, навіть повільно і складно, реалізувати амбітні плани.
Хоч не все одразу виходить, але наявність плану і бажання веде всіх, мобілізує і дає впевненість, що ми на правильному шляху.
Чи спостерігали ви за тим, хто зараз глядач філармонії? Хто приходить на концерти?
Ми не просто дивимось – ми навіть проводимо опитування, формуємо портрет відвідувача: вік, освіта. Це важливо, бо все змінюється. І я скажу відверто: за останні два роки аудиторія значно помолодшала.
Це дуже добре, бо проблема насправді глобальніша. Якщо подивитись на концертні зали Європи (а ми орієнтуємось на європейський простір, на цю цивілізаційну парадигму), то ми бачимо: більшість публіки – це люди 70, 80, іноді 90+.
Це, звісно, мило – приходять поважні пари, підтримуючи одне одного під руку, з келихами шампанського. Але, вибачте, за 10 років цих людей уже не буде. А хто буде в залі після них? Чи буде молодь, яка взаємодіє зі світом через телефони? Зараз дуже багато способів спілкування з мистецтвом поза концертною залою. Але живе спілкування нічим не заміниш.
Ми й самі намагаємось більше розвиватись у соцмережах, активно ведемо Instagram. У Facebook маємо понад 36 тисяч підписників – для культурної інституції це дуже непогано. Розширюємо програми, орієнтовані на молодь. Наприклад, показуємо фільми з живим виконанням музики: людина сприймає класику як щось складне, але кадри з кіно під живу музику подивитися цікаво.
І ми намагаємось подавати навіть серйозні програми так, щоб людина могла впізнати в цьому щось для себе.
Є й об’єктивний момент. Від початку повномасштабного вторгнення з Києва виїхало, за різними оцінками, близько мільйона людей. Частина повернулася, частина – ні. Натомість приїхали внутрішньо переміщені особи з інших регіонів, які ніколи не жили в Києві. Це одразу змінює аудиторію. Бо ті, хто сюди ходив, виїхали. А ті, хто приїхав, не знали, що тут є філармонія. До них потрібно було дійти.
Цікаво, що на концерти камерного оркестру "Ренесанс"[Маріупольський колектив, що після окупації міста був вимушений шукати нові майданчики в Україні – прим. УП] спочатку приходила публіка здебільшого з Донеччини, бо стежили за ними. І ця аудиторія потім інтегрувалась в інші наші програми.
Ще одна важлива аудиторія – дитяча. До нас приходять батьки з дітьми, які, можливо, раніше й не цікавились філармонією. Але вони шукають для дитини щось змістовне. Колись філармонія працювала з дітьми через виїзні програми в школах. Але ковід, а потім 2022 рік фактично зруйнували цю систему – школи постійно в укриттях, і на позакласну діяльність немає часу. Наше завдання – не просто прийти до дітей, а зробити так, щоб вони прийшли до нас.
Ми започаткували цілу низку дитячих програм – починаючи з найменших. Наприклад, проєкт "Кролик Філармон" – це такий персонаж, який уособлює філармонію для малечі. Є також програма для дошкільнят: в інтерактивному форматі дітки знайомляться з інструментами, слухають інтервали, можуть доторкнутися до барабана, поспілкуватися з музикантом.
Є оркестрові програми – наприклад, "Гра в класику" на базі камерного оркестру. Іноді діти навіть можуть подиригувати оркестром. Ми думали, що охочих буде двоє – троє, а їх виявилося чимало! Режисер знайшов вихід: диригували разом.
Я перед концертом люблю вийти з кабінету, пройтися фоє – подивитись на глядачів, поспілкуватися. І часто хтось підходить: "Вибачте, а де тут партер?". І ти розумієш: людина тут уперше. І дуже хочеться, щоб не востаннє.
На початку червня, наприклад, концерт Лятошинського відбувся і на Книжковому Арсеналі. Там була зовсім різна публіка – і діти, і дорослі. Цікаво спостерігати, як зараз зростає інтерес до постаті Лятошинського. Як ви самі формулюєте образ цього композитора у філармонії? Що він для вас уособлює?
Сьогодні, коли ми як країна відкриваємося світові й прагнемо показати нашу мистецьку унікальність, нам вкрай потрібні постаті такого рівня. Ті, за якими стоїть не лише національна ідентичність, а й беззаперечна мистецька якість. Лятошинський – саме такий. І зараз – час не просто згадувати про нього, а зробити все, щоб його музика звучала в усьому світі.
Якби він жив у часи відкритих кордонів і мав змогу подорожувати, виступати за межами СРСР, як це робили його сучасники в інших країнах, він був би світовим класиком. У нього був для цього весь потенціал.
Але через радянську систему, яка обмежувала мистецькі зв’язки й жорстко контролювала творчість, цього не сталося. Українська музика взагалі має дуже трагічну історію з перерваними традиціями, знищеними поколіннями, утисками. У культурології є поняття "культурної трансмісії" – передачі професіоналізму й естетичних цінностей від покоління до покоління. В Україні цю трансмісію не раз обривали репресіями, заборонами, імперськими впливами.
Але, як у природі, культура має здатність до самовідновлення. І Лятошинський – один із тих, хто цю традицію відновив. Він був не лише блискучим симфоністом, а й педагогом, який виростив цілу плеяду українських композиторів: Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Іван Карабиць, Леся Дичко та багато інших. Вони дуже різні за стилем, але він умів розпізнати в кожному індивідуальність і підтримати її. Це дуже важливо – особливо в умовах радянського тиску, коли всіх намагалися звести до соцреалістичного шаблону.
Чи плануєте розширювати присутність репресованих митців у репертуарі?
Ми долучаємося до різних ініціатив. Наприклад, вже кілька разів виконувалися твори Василя Барвінського. Під час радянських репресій, коли він був ректором Львівської консерваторії, на його очах спалили всі рукописи, а самого композитора на десять років відправили до таборів.
Людина повернулась із заслання, його називали "композитором без нот". Частина його творів збереглася лише завдяки тому, що рукописи опинилися за кордоном.
Звісно, найбільше його спадщиною опікуються Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика та Львівська національна музична академія імені М.В.Лисенка, але й ми активно долучаємося до її виконання.
Також у нас був проєкт "Репресована музика", у межах якого відбулося кілька концертів у музичному салоні. Наприклад, згадували про флейтиста Ярослава Верховинця – сина знаного Василя Верховинця. Ми вважаємо важливим і далі виносити ці імена на сцену.
Як команда філармонії формує програму та відбирає найкращих? Ви самі шукаєте цікаві події чи артисти приходять до вас із пропозиціями?
Це дуже складний багатоаспектний процес.
З одного боку, ми розуміємо, що є головним академічним майданчиком у Києві. І завдяки акустиці нашої зали, і тому що, на жаль, у місті просто немає інших повноцінних залів для академічної музики. Тих, які вміщують належну кількість слухачів і мають відповідну акустику.
За європейськими мірками, наша зала – це велика камерна. На 500–700 місць. Це як для музики Моцарта, камерного оркестру з хором, невеликих капел. А от коли грає симфонічний оркестр із великим хором, то це вже забагато для такого простору. Але інших залів у Києві просто немає. Є, скажімо, "Палац Україна" або так званий "Жовтневий", але вони орієнтовані на іншу аудиторію, іншу стилістику, інші вимоги.
Але ми вже понад рік ідемо іншим шляхом – формуємо власний продукт. Тобто концерти, які створюємо ми як філармонія – за участі наших музикантів або запрошених виконавців. І це дуже важливо.
За репертуарну політику філармонії відповідає музична керівниця Наталія Стець. У нас є стратегічні напрямки, тому партнери, які приходять до нас із ідеями, розуміють, що ми співпрацюємо з певними форматами, певною концептуальною рамкою.
Кожен місяць ми намагаємося наповнити репертуарну палітру так, щоб вона була різноманітною: сьогодні – органний концерт, завтра – нова українська музика, післязавтра – класична програма. І важливо також урівноважити склад учасників: зіркові солісти, молоді музиканти, іноземні гості.
Співпраця з гуртом "Пиріг і батіг" – це теж був сміливий крок для академічного простору. Який відгук ви отримали і чи плануєте розвивати такі формати далі?
Це приклад того, що ми називаємо розширенням аудиторії і культурної палітри. Якщо взяти класичне розуміння філармонії – особливо в європейському сенсі, – то це досить консервативна структура, сфокусована на академічній музиці. Але ми розуміємо, що музичне життя значно ширше.
"Пиріг і батіг" – це унікальний напрям сучасного мистецтва, який резонує з великою частиною молодої аудиторії. Так само ми долучалися до проєктів Івана Малковича, де, наприклад, поезія Шевченка звучала у формі репу у виконанні пана Середи з гурту "Кому вниз" разом із Лятошинський-капелою. Або Валерій Харчишин виконував кілька творів з оркестром в акустичному форматі.
Ми пробуємо несподівані поєднання. Наприклад, у червні буде ще один незвичний формат: спільний концерт за участі аргентинського ансамблю (який очолює аргентинець українського походження Чанго Спасюк) і гурту ДахаБраха, за підтримки аргентинського посольства. Це теж цікава зустріч традицій, яка вже мала позитивний відгук у Південній Америці.
Ми, звісно, не можемо гарантувати, що кожен такий експеримент буде суперуспішним. Але ми маємо створювати і пробувати. Світ змінюється, і філармонія не має залишатися лише в рамках традиційних форматів. А що з часом стане новою традицією – побачимо.
І нарешті давайте поговоримо про кадрову кризу. Це тема, яка постійно виникає в розмовах про культурні інституції, і ви вже згадували про неї сьогодні. Що відбувається зараз у вашому колективі? Чи багато молодих музикантів, і наскільки загалом молодь зацікавлена в роботі у філармонії?
Так, молодих музикантів у нас поступово стає більше, особливо в оркестрах. Камерні колективи оновлюються повільніше – там традиції, сталість. А от у симфонічному оркестрі постійно відбуваються зміни.
Водночас проблема в тому, що якісних оркестрових музикантів дуже мало. І ті, хто є, часто працюють одночасно в кількох колективах – як солісти або як частина оркестру. Буває, що на одному концерті граєш у складі "Київських солістів", а наступного дня – у "Київській камераті". Це нормально, але це теж ознака нестачі кадрів.
Саме тому ми створили Молодіжну академію – щоб залучати мотивованих студентів. Але водночас ми бачимо іншу тенденцію: чим довше триває війна, тим більше молоді ухвалює рішення емігрувати. І навіть не в 20, а в 15–16 років. Це боляче.
Зараз наше завдання – втримати молодих людей. Але це залежить від багатьох чинників: рівень зарплати, відчуття залученості, цікаві творчі проєкти. Є музиканти, які мають внутрішню мотивацію творити, експериментувати. А є ті, для кого це стабільна професія: скільки платять, які бонуси, чи вигідно, чи ні. І тоді вони думають: "А може, краще в інше місце піти?".
Ми, звісно, хочемо, щоб у нас працювали найкращі музиканти – не лише в Києві, а й в усій країні. І ми намагаємося створювати для цього відповідні умови. Але не все в наших руках.
Звісно, кожен ухвалює своє рішення. Хтось і зараз залишається в Україні, працює, вкладається. А хтось уже три роки за кордоном і має свою візію. Але ми повинні забезпечити сталість. Щоб завтра і післязавтра тут було кому грати.
А на вашу думку, по завершенню війни молоді музиканти, які зараз вдосконалюють свої навички за кордоном, повертатимуться до України? Чи будуть вони зацікавлені, наприклад, у роботі в тій самій філармонії?
Це дуже гарне, але непросте запитання. І воно стосується не лише війни. Якщо подивитися навіть на довоєнний період – ми чудово розуміємо, де сьогодні твориться майбутнє світової академічної музики. Це країни з потужною музичною інфраструктурою, високими зарплатами, де музикант може реалізуватися й жити гідно. Порівнювати ці умови з українськими – складно, ми поки що досить далеко від цього рівня.
Тому й раніше талановиті музиканти часто їхали навчатися і працювати за кордон. Щоби стати відомим виконавцем, заробляти достойно і мати міжнародну кар'єру, потрібно не лише талант, а й дуже багато щоденної праці – як у спорті. І так, найкращі філармонії, театри, оркестри світу пропонують абсолютно інший рівень фінансової та професійної підтримки.
Цілком логічно, що музиканти прагнули і прагнуть туди потрапити. І коли вони досягають певного рівня, вони можуть приїжджати в Україну з майстер-класами чи концертами, але жити й працювати все одно будуть там, де кращі умови.
Війна лише загострила цю ситуацію. Низький рівень безпеки, невизначеність – усе це впливає на рішення людей. Після війни кожен музикант прийматиме його індивідуально, з огляду на особисті обставини. Тому я не думаю, що ми побачимо масове повернення. Можливі гастролі, короткострокові приїзди – так. Але щоб на постійній основі – поки що малоймовірно. Хоча, звісно, дуже хочеться вірити в протилежне.
Хіба що в Україні стануться масштабні зміни – з великими інвестиціями в культуру, в інфраструктуру, із гідною оплатою праці. Тоді до нас, можливо, і світовий ринок потягнеться. Бо музиканти також шукають місця, де про них дбають і де є умови.
Мріяти про це варто. Світ змінюють ідеалісти та мільйонери – як кажуть. Якщо не мріяти й не намагатися щось змінити, нічого й не зміниться. А ті, хто змінюють світ, колись про щось дуже сильно мріяли. Тож будемо сподіватися, що ми колективно зможемо створити тут такі умови, у яких хочеться залишатися.
Академічне музичне середовище часто вважають доволі консервативним. Як у вас у філармонії відбувається взаємодія між поколіннями музикантів – старшими і молодшими?
Мені здається, ця взаємодія відбувається досить природно. Звісно, бувають ситуації, коли хтось із досвідченіших музикантів не сприймає новації й каже: "А навіщо це? Такого ж ніколи не було". Я зазвичай відповідаю: "Давайте просто спробуємо".
Як музикант, я теж маю свої вподобання, є стилістики, які мені ближчі, які далі. Але як керівник я маю створювати простір для розвитку – у широкому сенсі. Варто бути відкритими до змін – дати новому шанс. Може спрацює, а може ні. І це теж нормально.
Але це не завжди питання віку. Є люди, які залишаються молодими в душі незалежно від паспортного віку. Наприклад, Василь Крячок – диригент та керівник Маріупольської філармонії. Йому вже за 70, а він постійно щось пробує, до всього відкритий, каже: "Мені цікаво – от хочу спробувати!". І це надихає.
А буває навпаки: людина молода, а вже замкнена, не хоче виходити з зони комфорту. Не тому, що свідомо обрала певну вузьку спеціальність. А от коли людина просто боїться нового – бо це ризик, бо можна помилитись, не досягти успіху – оце вже небезпечно. Такий тип закривається від пошуку, і тоді дуже складно з ним щось будувати, бо в нього часто немає професійної мотивації.
Втім, і ці люди можуть бути цілком ефективними у своєму сегменті – виконувати свою роботу якісно, чітко, без надмірного ризику. І цього іноді достатньо. Не всі мають бути новаторами, які перевертають світ. Але добре, коли в колективі є простір і для стабільності, і для пошуку.
– Якими якостями має володіти людина, щоб потрапити до команди філармонії? Чи є у вас якісь певні критерії, за якими ви обираєте – хай то музикант, менеджер чи хтось інший?
Насамперед це професіоналізм. Ми шукаємо людей, які розуміються на своїй справі. Бо залучати непрофесіоналів, як кажуть, дорожче буде. Хоча, звісно, бувають різні ситуації, і ми розуміємо, яким є ринок праці сьогодні. Тому до цього критерію теж ставимося гнучко.
І, можливо, найперше – це внутрішнє бажання людини бути частиною нашої сфери. Не просто прийти, відпрацювати години, отримати зарплату і піти. А мати справжню мотивацію – відчуття причетності до великої справи. До тієї традиції, яка тут створювалася десятиліттями. І водночас – до всього нового, що зараз розвивається. Людина має хотіти включатися в ці процеси.
Звичайно, професії бувають дуже різні. Але навіть якщо це, скажімо, касир – здається, що сидить собі й продає квитки. Але ж він спілкується з глядачем. І дуже важливо, як саме! Він може сухо відповісти: "Читайте, все написано". А може сказати: "О, зверніть увагу – тут буде дуже цікавий соліст" або: "Це унікальний проєкт, такого ще не було". І це вже не просто касир – це своєрідний комунікатор, навіть рекламний агент. Як у магазині – є продавець, а є консультант, і саме він впливає на рішення.
І третє – патріотизм. У широкому сенсі. Не лише як любов до країни, а як любов до інституції. Повага до колективу, до місії, яку ми тут виконуємо. І, звісно, просто людяність.
Дуже хочеться, щоби люди були небайдужими. Щоб вони мали відданість своїй справі, вміли об’єднуватися в єдиний синергетичний механізм. Бо заклад у нас великий, і тут багато рівнів комунікації – з глядачами, з музикантами, з артистами. І все це має бути якісним, спрямованим уперед.
