Ім’я Олександра Невського знайоме багатьом із дитинства. У радянські часи воно звучало звідусіль: від підручників – до назв вулиць і площ. Його подавали як символ мужності, «захисника Русі» та втілення російської військової слави. Але чи має він бодай якийсь зв’язок із Україною?
Невський був князем Новгородським, воював проти шведів на Неві (1240 року) та проти лицарів Лівонського ордену на Чудському озері (1242 року). Обидві битви відбувалися далеко від українських земель. Ба більше – він обрав політику співпраці з Золотою Ордою, визнавав її зверхність і справно сплачував данину, аби зберегти власну владу. Тож образ «незламного захисника Русі» – це радше російська легенда, створена для виправдання власної політики.
Формально Олександр Невський дійсно мав титул київського князя у 1249-1252 роках, але це був радше номінальний статус, ніж реальне князювання. Хоча Невський ніколи не воював на українській землі, століттями він залишався «корисним» для московських правителів. Петро І перевіз його мощі до Петербурга, аби підкреслити «сакральність» нової столиці. Сталін зробив із нього кіногероя, щоб мобілізувати радянських людей у війні з Німеччиною. У сучасній Росії його й далі шанують як «героя на всі часи» – встановлюють пам’ятники, називають ордени.
Для України ж цей князь був і залишається чужим. Його культ з’явився виключно через радянську політику: у кожному місті мають бути «спільні герої», які підкреслювали «єдність» із Москвою. Тому сьогодні його ім’я закономірно зникає з нашої карти.
Сергій Шелухін (1864-1938) починав свій шлях саме в Одесі: викладав, працював адвокатом і здобув репутацію принципового захисника українців у судах. Він писав публіцистичні статті, у яких відкрито критикував русифікацію та відстоював право українців на власну державу.
Паралельно Шелухін захищав у судах студентів і громадських діячів, переслідуваних за українські переконання. Він активно виступав на захист української мови, займався літературною працею та публіцистикою.
Коли у 1917 році розпочалася революція, Шелухін увійшов до Центральної Ради, двічі обіймав посаду міністра юстиції й очолював українську делегацію на переговорах із більшовиками. Саме тоді він кинув у вічі більшовицьким дипломатам слова, які звучать пророчо й сьогодні: «Не ми воюємо – ми обороняємося від вас. І хто дасть гарантії, що це не повториться?»
Після поразки визвольних змагань 1921 року він був змушений виїхати за кордон – спершу до Відня, згодом до Праги. Там Шелухін викладав право, займався науковою діяльністю, досліджував історію та мову. Він став одним із голосів української еміграції, а також викладачем Українського вільного університету, де навчалися майбутні діячі науки й культури.
Вулиця, названа на честь Шелухіна, повертає одеситам пам’ять про людину, яка справді боролася за Україну й була пов’язана з містом. Натомість ми нарешті позбуваємося героя чужої історії й обриваємо ще один нав’язаний зв’язок між Москвою та Одесою. Тепер, проходячи вулицею Шелухіна, одесити згадуватимуть не далекого князя, а свого земляка, котрий залишив вагомий слід в історії України.
Ви також можете дізнатися: Пам’ятник Дюку на Приморському бульварі: прибрати чи залишити? (відео).
